Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
З 8 години ранку на територію Сарненської військової частини А-0153 почали сходитися мешканці райцентру - рідні, знайомі, близькі тих, хто понад 50 днів перебував на передовій у найгарячіших точках зони АТО. Прийшли зустрічати 12 героїв, за якими скучили діти й дружини, не одну ніч проплакали матері.
Серед присутніх - учителі фізичної культури та навчального предмету «Захист Вітчизни» закладів освіти району, які в цей день зібралися на районний методичний семінар перед початком нового навчального року зі своїм наставником Григорієм Бікусом. До речі, Григорій Федорович також знає про війну (афганську) не з чуток.
Командир військової частини Олександр Сварицевич 24-26 серпня провів ротацію особового складу, що забезпечував супровід військових колон у зоні антитерористичної операції. І ось з’являється довгоочікуваний мікроавтобус, з якого один за одним виходять засмаглі від боїв, втомлені, але щасливі, що повернулися на рідну землю, справжні герої: капітан Сергій МОДІН, старші прапорщики Віталій КУРИШКО й Сергій МІРКО, прапорщик Сергій ГАЛАЩУК, старший сержант Сергій НАБУХОТНИЙ, старші солдати Олександр КРУГЛИК і Олександр ГАПТАР, солдати Олександр ГУБЕНЯ, Леонід ПАНАЩУК, Олексій НАГОРОДНИЙ, Сергій МІНЧУК, рядовий Сергій НОВАК разом із супроводжуючими Сергієм Лаврущенком і Леонідом Мостюком.
Їх зустрічають вигуками: «Слава героям!», «Дякуємо!». А ще сльозами радості, аплодисментами, квітами та поцілунками. Військові також не стримували емоцій від повернення додому та побачення з рідними й близькими, але про події в зоні АТО розповідали неохоче.
Працівники районного Будинку культури з юними вихованцями в національному вбранні підготували привітання для військових і квіти. Вклонялися їм хлібом-сіллю. Учасники народного вокального ансамблю «Намисто» РБК виконали пісню про Україну, що звучала так урочисто й трепетно, як ніколи.
Подякував військовослужбовцям за достойне виконання службових завдань голова районної ради Микола Драганчук. Наголосив, що у всі часи було почесно захищати Батьківщину. Передав вітання від голови райдержадміністрації. «Гордість, достойність, чесність і радість за те, що ви дійсно повернулися всі живі й здорові до своїх батьків, сімей, рідних. Ще раз велика вам шана й подяка», - сказав він. Микола Драганчук пообіцяв найближчим часом зустрітися з воїнами, обговорити з ними їхні проблеми й допомогти їх вирішити.
Що відчували неньки, чиї сини щодня ризикували життям, будь-якої миті могли потрапити в приціл снайпера? Що означає знати, де вони є, й чекати, коли ж нарешті закінчиться ця війна? На ці й інші запитання намагалася знайти відповіді, спілкуючись із тими, хто чекав повернення солдатів, і нині не соромився сліз.
Так, коли капітан Сергій Модін повідомив рідній половинці Яні про рішення їхати на схід, не заперечувала, знала, що має виконати свою місію військового. Згодом щодня спілкувалися по телефону, як дружина, підтримувала його. Маленька донечка Маргаритка ще не може розповісти багато, як вона чекала тата. Четвертокласниця ж Анастасія при згадці про нього починає одразу плакати. Не стримує почуттів і мама Сергія, Тамара Олександрівна, яка ніколи не думала, що колись проводжатиме сина на справжню війну, де він - водій БТР. Хто особисто не пережив подібне, той не зрозуміє.
- Він постійно казав, що в нього все добре, щоб не хвилювалися, хоча здогадувалися, що там не все так безпечно, але запевняв, що все гаразд. Кожен ранок починався з очікування дзвінка, так само як і вечір, - розповідає жінка. - Навіть не знали, де саме перебував, не розказував. Молилася за всіх, вдячна за підтримку друзям і рідним, знайомим. Війна об’єднала й згуртувала. Найбільше бажання, аби додому всі повернулися живими й неушкодженими.
«Хто, якщо не ми?», - сказав, залишаючи рідну домівку, прапорщик і миротворець Сергій Галащук. Адже підготовку й навички військовослужбовців не порівняти з тими, якими володіють молоді й необстріляні, що не нюхали пороху, хлопці.
- Таким, як Сергій, треба народитися, - каже директор Сарненського районного ліцею «Лідер» Тамара Колоїз. - За першим покликом серця завжди їхатиме туди, де потребуватимуть його допомоги й захисту.
Про відповідальність бійця свідчить і той факт, що після короткого перепочинку він знову збирається на схід, бо, за його словами, справу завжди треба доводити до кінця, та й переконаний, що з півдороги повертатися назад не можна. Коли солдатам на фронт передавали вантаж, разом із ним донечки (11-річна Іванна й 5-літня Уляна) пересилали йому свої листи й малюнки. Старша стриманіша, а менша завжди намагалася щось розповісти татові по телефону.
На чоловіка Віталія Куришка біля КПП з нетерпінням чекали й пані Тетяна та вся велика родина воїна. Мама Галина Михайлівна, красуня-донька Катерина, яка навчається в Луганську в медичному університеті, сестра Алла з племінниками, бабуся, куми. А син Павло, студент першого курсу Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут», удома батьку готував власноруч сніданок. Катя ж зварила справжній український борщ.
Сім’я ще більше здружилася, адже кожен ранок починався з дзвінків. Якщо не було від Віталія, телефонували один одному. Важливо було, аби хтось один почув його голос. Звісно, у всіх найбільше бажання - щоб війна закінчилася й він нікуди не їхав. Але знають, що обов’язок для старшого прапорщика, який ще й здобув спеціальність на війні (командир БТР), – понад усе, як і для його бойових побратимів.
«Ми по дорозі їхали, молилися за те, щоб Господь Бог дав можливість щасливо повернутися чоловікам, які стояли на захисті й цілісності нашої держави, її суверенності. Також молимося за тих хлопців, які залишилися там», – розповіли командир військової частини Олександр Сварицевич і голова громадського об’єднання «Спілка підприємців Сарненського району» Сергій Лаврущенко та приватний підприємець Леонід Мостюк.
Перефразовуючи вислів, що часто звучить на адресу чоловіків і жінок, скажу, що всі мами, чиї сини воюють на сході України, однакові. Вони телефонують лише за потребою. Синочків турбують тоді, коли потрібно почути їх голос і переконатись, що живі. А ті нічого не просять. Бо знають, що найголовніше їхнє завдання тепер – це не просто воювати, а оберігати країну. Кожен день неньки починають і закінчують молитвою. Не бажають пережити таке випробовування жодній матері чи дружині. Просять Бога вберегти кровиночок, усіх військових, наших відважних воїнів, що перебувають у зоні антитерористичної операції. Ця війна кардинально змінила їх. Вони по-іншому почали сприймати світ. І глибоко переконані, що Україна має залишитись вільною та цілісною. За це нині й воюють, цим живуть, а тому їм нестерпно болить, коли їх не розуміють. Упевнені, події, що відбуваються, мають усіх об’єднати, тоді й перемогти буде легше.
У найтяжчі для України часи наші земляки проявляють на ділі найкращі якості: силу, відвагу, честь. Горе війни загартувало бойовий дух, дало їм інше розуміння ціни життя та миру. А ми молімося всі разом за них і з нетерпінням чекаймо закінчення антитерористичної операції, а наших військовослужбовців і всіх, хто на передовій, - з перемогою. Щиро вірю у рятівну силу материнської молитви, яка «з дна моря підіймає та з пазурів смерті вириває». І щоразу, звертаючись у своїх молитвах до Господа Бога, прохаймо захистити всіх дітей, український народ і рідну неньку Україну.
Наші земляки-сарненці - учасники антитерористичної операції — патріоти рідної землі, мужні й безстрашні герої, кращі сини України, — переконані всі матері військовослужбовців.
Марія КУЗЬМИЧ.