Опубліковано СН
І настане час, коли один скаже: «Слава Україні» і мільйони відповідатимуть: «Героям слава!». Степан Бандера
Такими пророчими виявилися слова дуже неординарної навіть у вітчизняній історії особи, але ім’я якої ввійшло до історії України як символ боротьби за Українську самостійну соборну державу (УССД), так він назвав її в роки ІІ світової війни. У німецькій історії його ім’ям назвали національно-визвольну боротьбу українського народу – «Бандерівський рух» («Бандерабевегунг»), та найбільше спотворили картину в радянській історіографії. Бо для тоталітарної та шовіністичної держави ХХ століття бандерівці стали уособленням найнебезпечніших і найлютіших ворогів, як і їх попередники – мазепинці, гайдамаки, петлюрівці, - словом, усі, хто повстав проти імперського режиму. Бо в Україні в складі тоталітарної та авторитарної держави завжди була жменя сміливих і жертовних людей, готових переступити накинуті зверху норми поведінки, щоб захистити дорогі їм політичні, релігійні ідеали. Зрештою, почуття людської гідності, в якому їм відмовляли. Повстанський рух, починаючи із Західної України, яку радянська влада з 1939 року називала «найвідсталішим» і «найпримітивнішим» регіоном, сіяв зерна спротиву радянській системі, які тоталітарна машина східного «братнього народу» не може викоренити й сьогодні. Зі збройної боротьби народжувався громадянин. Який, на відміну від пересічного жителя Радянського Союзу, був не тільки свідомий своїх прав, але й готовий їх захищати, навіть мілітарно. Це сила, яка змогла об’єднати молодь у ті буремні дні, як і сьогодні.
Діяльність ОУН за керівництва Бандери стала така динамічна, захоплююча, що поривала молодь до самочинних дій, націоналізм ставав модним, популярним. З цього приводу польська преса писала: «Таємнича ОУН нині сильніша за всі українські партії разом узяті. Вона панує над молоддю, вона творить загальну опінію, вона працює зі страшним темпом, щоб втягнути маси в крутіж революції».
Про те, наскільки серйозною проблемою був український націоналізм, свідчить і той факт, що цілі інституції в СРСР існували для планування його повалення, спецшколи КДБ, диверсійні групи, що вивчали детально місцевість українського Полісся, його говірки та діалекти. Радянська пропаганда зробила все для того, щоб люди з острахом сприймали імена історичних діячів національно-визвольного процесу. Нічого дивного, бо і перший Президент УНР 1918 року Михайло Грушевський у підручниках для історії України трактувався, як «буржуазний націоналіст», який очолював ворожу для радянської влади «буржуазну Центральну Раду», бо посмів у 3 універсалах ще в 1917 році проголосити автономію, а в 4 – незалежність. Доля його також відома, хоча він і не був бандерівцем - у розпал сталінських репресій помер при загадкових обставинах у Кисловодську.
У 1991 році, коли Україна відновила свою державну незалежність, свято Покрови Пресвятої Богородиці все більше асоціюється з боротьбою Української повстанської армії, а точніше домаганнями її державного визнання. З 2005 р. річниці створення УПА офіційно відзначають у Західній Україні. На честь 70-річчя УПА Івано-Франківська, Львівська й Тернопільська обласні ради оголосили 2012 рік Роком Української повстанської армії.
Тому, оцінюючи здобутки й втрати на шляху державного визнання боротьби УПА, можна зробити, на перший погляд, невтішний висновок. Влада й громадськість не наблизилися, а навпаки, віддалилися від позитивного розв’язання однієї з пекучих проблем суспільства. Більше того, складається враження, що всі зусилля науковців, окремих партій, народних депутатів і навіть урядів і президента (Віктор Ющенко виступав за державне визнання УПА) виявилися даремними й не потрібними. Бо виникає питання: якщо Бандера та Шухевич - не герої України, то хто ж залишився? До того ж, у східних і південних регіонах України на діяльність УПА дивляться не так схвально, як, скажімо, на Галичині чи Буковині.
Ще один, можливо, найважливіший аспект проблеми - долі колишніх бійців УПА. З року в рік їх стає все менше й менше. І хоча в Західній Україні, де в переважній більшості вони проживають, влада надає їм усіляку, передусім соціальну, підтримку, не виключаю, що з огляду на існуючу політичну кон’юнктуру їм живеться вкрай дискомфортно. І це найбільша трагедія покоління, яке зі зброєю в руках захищало честь своєї нації та держави, але так і не дочекається державного визнання. Але, всупереч усьому, ветерани УПА ніколи «уклінно» не просили будь-яку владу їх визнати. Для них це не мета життя. Як і понад 70 років тому, вони переконані, що немає біди в тому, що програна битва. Головне - виграти сьогоднішню війну, зберегти й утвердити державність України…
Світлана КОТОК.