Опубліковано СН
Фото автора.
Шостого грудня відзначаємо День Збройних сил України. Цьогоріч вітчизняна армія відчуває підтримку громадян, як ніколи раніше. Адже народ України й учасники АТО переплелись в одне ціле, аби дати гідний відсіч ворогові, який намагається нав’язати суверенній державі свої політичні амбіції, що протирічать загальнолюдським та європейським цінностям.
За рік, що минув з моменту перших днів Революції Гідності, Українська армія істотно зміцнила свою обороноспроможність. І все завдяки безкорисливій праці тисяч волонтерів і наших спецслужб, які зуміли «засвітити» проросійських агентів у силових структурах. Ще до недавнього часу більшість громадян взагалі не чули й не знали про такі міста Донбасу, як: Торез, Іловайськ, Волноваха, Дебальцеве, Щастя… А тепер ці населені пункти навіть діти шестирічного віку зможуть показати на політичній карті країни. На жаль, асоціації з ними не викликають жодної світлої думки. На запитання, чому так сталося, однозначної відповіді новітня історія України довгий час, напевно, не знайде. Тамтешні мешканці, задурманені дешевою путінською пропагандою, виходили на мітинги, аби захистити російськомовне населення від утисків, які «насильно» нав’язують заслані «київською хунтою» «бандерівці» та «Правий сектор». Дуже не сподобалося жителям Донбасу, що їх «змушують» розмовляти у власній державі українською мовою. А вони хочуть чути лише російську. Та вийшло так, що замість бажаної російської звучить мова автоматних черг. Чи не краще було б мати свій теплий дах над головою, роботу, бачити щасливими, усміхненими дітей, які повертаються зі школи, кохану дружину, яка на кухні клопочеться, аби приготувати смачну вечерю своїм рідним? Тепер усе змінилося: «перемішались і люди, і коні». Будинки та школи тліють від прямих попадань снарядів, шахти та підприємства не працюють, або ж взагалі знищені. Грошей немає, харчі закінчуються, газ, вода, електрика в час науково-технічної революції стають великою розкішшю. Та найстрашніше те, що гинуть люди. Смерть не питає, якою мовою ти хочеш розмовляти, а старанно забирає в царство Аїда, де всі один одного розуміють без жодного слова. Шкода, що на цій війні гине цвіт нашої нації, справжні патріоти, які не піддалися жодним шизофренічним провокаціям нелюда-Путіна.
До когорти мужніх і хоробрих, відданих ідеї національної свідомості, належить і житель Малого Вербчого Анатолій Лисий, який прийшов додому на декілька днів у вимушену відпустку, позаяк отримав осколкове поранення в ногу. А з відділення з семи чоловік, яким командував, залишився живим лише він. Його підлеглі поклали голови за Україну від прямого гранатометного влучання.
Учасник АТО ще зі шкільної парти готувався до служби в армії. Як і всі ровесники, любив займатись спортом, грати у футбол. Після закінчення місцевої дев’ятирічки свідоцтво про навчання відніс у Великовербченську ЗОШ, в якій здобував ази наук ще два роки. Згодом став студентом Березнівського лісотехнічного коледжу, по закінченні якого трудився мисливствознавцем у Степанському мисливському господарстві. У вільний час любить працювати з деревом. Багато його витворів бачили мешканці краю на центральній алеї Сарн під час різних виставок, приурочених до національних і релігійних свят. Свого часу «Сарненські новини» вже розповідали про Анатолія Лисого як народного умільця, який зможе змайструвати будь-яку річ із дерева. Та вийшло так, що на початку вересня змушений був розпрощатися зі своїм улюбленим заняттям, адже повторно мобілізувався до лав Української армії.
Про обов’язки солдата знає все, що потрібно, бо строкову службу проходив у Золочівській військовій частині 3007 внутрішніх військ України та м. Хмельницький. Згодом вишкіл продовжив у спецпідрозділі «Ягуар». Маючи військовий досвід, планував у 2003 р. летіти в Ірак у складі миротворчого батальйону, але батьки своєї згоди на це сину не дали. Тому обмежився лише двотижневими спецкурсами в Києві в підготовці до воєнних дій.
До війни на сході готувався заздалегідь. Але повістку отримав лише у вересні. Практику стрільбищ опановував на Яворівському полігоні близько місяця, після якої направили у 25 окрему повітряно-десантну бригаду, що базується в смт. Гвардійське Дніпропетровської області. Саме бійців 25 гвардійської військово-транспортної авіаційної бригади повітряних Збройних сил України, що входять у цю військову структуру, збили над Луганськом. Місцеві сепаратисти поцілили із ПЗРК «Игла» у військово-транспортний літак Іл-76, де загинули 49 військових, які перебували на борту.
На шевронах в Анатолія Лисого написано: «Ніхто, крім нас!». Ці слова були девізом повітряно-десантних військ ще Радянського Союзу. І справді: ніхто, крім нас, цього не зробить. Ці слова закарбовані в серці чоловіка, який, ризикуючи власним життям, захищає територіальну цілісність країни.
Маючи військове звання старшини, Анатолію Васильовичу доручили командувати відділенням із семи чоловік. Спочатку охороняли блокпости поблизу Маріуполя, а далі зачищали населені пункти, що звільнили сили АТО. Зокрема свої позиції розташували за 30 км від Донецька. Більше половини тамтешніх мешканців покинули зону бойових дій. «Залишились, - розповів старшина Анатолій Васильович, - лише немічні та ті, хто підтримує ідею так званої «Новоросії». Всі, хто має проукраїнську орієнтацію, поїхали в глиб країни. Хоча багато людей похилого віку залишаються вірними Україні. Приносять солдатам їсти, але вголос про підтримку нашої держави сказати не наважуються. Бо ж інакодумців можуть просто позбавити життя».
«Воювати важко, - продовжує мову співбесідник, - адже ворог має сучасну зброю. Хоча від початку російсько-українського протистояння вже навчились не лише вправно вести бій, а й тактичним діям із хитрістю. В одному з сіл Донеччини, коли прийшли на зачистку, щоб не перевіряти кожен закуток, я і мій напарник Віктор з Вінниці (на жаль, уже покійний) прикинулись захмелілими солдатами. Зайшли в центр села й почали кричати до першої зустрічної жінки: «Давай нам горілку, бо в нашого друга сьогодні день народження!». Місцеві відразу оточили нас і почали насміхатися над тим, що армійці п’яні й ледве на ногах стоять. Ми голосно розмовляли між собою, але чітко вели спостереження по боках і фіксували, як за нами йшли місцеві сепаратисти, в руках яких блискавично з’явились автомати. В той час наші вояки за цим всім спостерігали зі своїх позицій. Як тільки-но ми зайшли до відповідного місця, наша «двадцятьп’ятка» відразу оточила ворога й без жодного пострілу взяла в полон. А далі передали відповідним силовим структурам, аби з’ясували хто є хто. Проте в більшості виявляємо сепаратистів традиційним методом. Запитуємо в малих діток, чи, бува, не бачили нікого зі зброєю. А ті навипередки й розповідають, що їхній сусід ходить з автоматом і відразу вказують на помешкання».
На такі операції військові йдуть із максимальною відповідальністю, адже добре пам’ятають, що кулю в спину можуть отримати від свого ж співвітчизника-східняка, не кажучи вже про російських найманців. За кожного солдата, сержанта, офіцера платять відповідну суму грошей. Це вже давно не секрет. А люди в паніці можуть скоїти навіть неймовірне. Вбивство – це один із компонентів такого стану.
Доводилося Анатолію Лисому брати участь в обміні полонених. Щоправда, за двох наших віддали п’ятеро путінських блазнів, яких взяли в лісопосадці. Терористи якраз готували засідку. Вже встановили ракетно-артилерійську установку ЗУ-23 («Зушка»), але під дією психотропних речовин втратили пильність і потрапили до рук 25 окремої повітряно-десантної бригади. Наші вояки на місці розташування бойовиків виявили безліч використаних шприців. Це вже не перший доказ, що українським воїнам доводиться воювати із задурманеними «колорадськими жуками».
Під час чергової операції, на яку вирушили дніпропетровські десантники, під селищем Нижня Кринка, що в 32 км від Донецька, колона з восьми БМД-1 потрапила в засідку. В першу й останню машини потрапили бронебійні фугасні снаряди. Всі шість бійців, які були в розпорядженні старшини Анатолія Лисого, загинули на місці. Йому пощастило вижити через те, що в той момент був за вежею БМД. Ударною хвилею його відкинуло на декілька метрів, а в праву ногу вп’ялося два осколки. Тиждень лікувався у військовому госпіталі, де, крім медичної допомоги, надавали ще й психологічну. В більшості саме за діагнозом психологів жителя Малого Вербчого відпустили додому.
Отож, не гаючи часу, Анатолій Лисий поспішив до Коростської сільської ради, аби особисто подякувати очільнику сільської громади Олександрові Климцю і всім працівникам, які доклали чимало зусиль, аби до нього потрапили провізія та необхідна захисна амуніція, що й урятувала солдатові життя. Працівники сільради у свою чергу теплими посмішками зустріли односельця й подарували пам’ятний подарунок на знак поваги до його небезпечного, але важливого обов’язку.
Завітав молодий чоловік і в Коростську ЗОШ, аби розповісти місцевим учням про те, що Україна неподільна та вільна країна. А він у свою чергу докладе максимум зусиль, аби швидше закінчилась ця безглузда війна, в якій, на жаль, гинуть не тільки військові, а й цивільне населення, зокрема діти. Хвилюючим був виступ Анатолія Васильовича, коли згадував про своїх загиблих побратимів, з якими ділив і хліб, і постіль, і набої. Відповів на багато питань, що цікавили дітвору. Особливо це стосувалося хлопців, які, не вгаваючи, запитувати про різну модифікацію зброї, якою йому доводилося воювати проти ворога. Найактивнішим допитувачем був семикласник Микола Комар. Йому боєць АТО подарував свій розпізнавальний нагрудний знак 25 окремої повітряно-десантної бригади, ще декільком – шеврони на згадку.
Директор місцевого навчального закладу Віра Михайлова від імені всього педагогічного колективу вручила гостю теплі речі, щоб зігрівали не тільки тіло солдата, а й душу та серце. Доки йшла зустріч з учасником АТО, декілька учнів встигли написати йому листи, а на закінчення діти тиснули солдатові руку й вдивлялися в його мужні очі. Згодом разом заспівали Гімн України. Це був найкращий подарунок для Анатолія Васильовича. Саме в цей хвилюючий момент на очах забриніли сльози. В актовій залі стало тихо, хоча тут були присутні школярі та педагоги. Довго ніхто не міг вимовити бодай слово, знаючи, як тяжко дивитись смерті в обличчя.
За декілька хвилин до мене підійшло трійко семикласників, запитали: «Василю Григоровичу, чи можна дати солдату 20 гривень?». Відверто кажучи, це просте дитяче питання збило мене з пантелику. Дивився на них, знаючи, що діти не з багатих родин, пропонують найдорожче, що в них зараз є. Знаю, як вони чекають на Різдво, аби заколядувати якусь гривню-другу, щоб мати власну копійчину. А тут самі пропонують гроші, які вже давно запланували використати на ласощі, що так полюбляють. Від грошей тих, звісно, Анатолій Васильович чемно відмовився. Пославшись на те, що в нього всього доволі, а школярам порадив купити для менших братиків і сестричок смачних цукерок.
Цей, здавалося б, простий випадок свідчить про те, що наші діти не байдужі до долі країни. Вони готові віддати останню копійчину, аби армія швидше наблизила перемогу. Хоча дехто з тих, хто має мільйони, жодної копійки не пожертвував солдатові чи то тяжкохворій людині. Молоде покоління вже загартовується в непідробному патріотизмі, для них слова Гімну України матимуть не прості значення, а стануть закликом, аби повсякчас дбати про єдність і мир у державі. Ціннісне ставлення до життя людей, як і любов до ближнього, стає на першому місці. Ці моральні принципи вже давно ввібрав у себе й Анатолій Лисий, якого рідні, друзі та знайомі чекають додому живим і з перемогою.
Василь ТИТЕЧКО.