Опубліковано СН
Щодня, включаючи телевізор, чекаємо лише однієї новини – кожен українець хоче, щоб у державі настав мир. Ще рік тому ніхто з нас не міг уявити, що доведеться боротися за свою країну, а сьогодні тисячі молодих хлопців ціною власного життя відвойовують право на власну землю.
Саме зараз час показує, хто чого вартий. І з’ясувалося, що дуже багато українських юнаків готові щодня ризикувати, щоб подарувати нам мирне небо. Раніше бачили героїв лише в гостросюжетних фільмах, а сьогодні вони живуть поруч із нами. Один із них наш земляк із Сарн Андрій САНЕЦЬ.
Народився він липневим днем у 1987 році. Дитинство проходило, як у всіх: футбол, волейбол, рибалка й інші забави. Потім були школа (ЗОШ № 4) та Вище професійне училище за номером 22, де молодий спеціаліст опанував професію столяра та різьбяра по дереву. Після навчання юнак прийшов на Сарненський завод металевих виробів. Дружний колектив тепло прийняв молодого працівника та навчив його не тільки основам професійної майстерності, а й найголовнішому – взаємоповаги та відповідальності за інших. Ці риси характеру дуже допомогли Андрію у важкі дні перебування на сході країни.
Попрацювавши деякий час столяром на СЗМТК, у 2006 році юнака призвали до лав Збройних сил України. Службу проходив у Дніпропетровську, у складі внутрішніх військ за військовою спеціальністю кулеметник. Дуже швидко пролетів час, і змужнілий воїн, тепер уже старший солдат, повернувся на рідне підприємство. З радістю його зустріли друзі та колеги, а батько, Олександр Іванович, запросив сина до себе в бригаду, якою на той час успішно керував. Так почалося нове, мирне життя сім’ї Санців. Мама, Наталія Григорівна, щоранку споряджала на роботу своїх чоловіків і з нетерпіння чекала їх повернення. Дуже пишалась батьком і братом маленька Оленка. Здається, життя налагодилось, залишалося тільки мріяти про майбутнє, кохану дівчину та міцну сім’ю.
Понад шість років працював Андрій на заводі, користувався заслуженою повагою в товаришів, сумлінно виконував доручену роботу. Важко було в той час, світова криза давалася взнаки, але з призначенням на посаду генерального директора молодого, енергійного Андрія Циганенка стан підприємства кардинально змінився. З’явились нові замовлення, значно покращились умови праці, збільшилась заробітна плата.
Весна 2014 року видалась драматичною для країни. Події в Києві, втрата Криму, початок антитерористичної операції – усе це лягло негативом на долю досі мирної та благополучної держави. Усе, що сталось, неабияк зачепило весь наш народ і, звичайно, Андрія Санця. Хлопець не міг зрозуміти, навіщо комусь потрібно ламати лад і спокій у миролюбній Україні. Він не міг спокійно сприймати ставлення північного сусіда до внутрішніх справ суверенної країни. Саме тоді молодий чоловік прийняв рішення допомогти відстояти свободу та незалежність рідної землі. Спочатку сумлінною працею, а потім зі зброєю в руках земляк відгукнувся на заклик Батьківщини захистити свою землю.
2 серпня 2014 року під час третьої хвилі мобілізації Андрія Санця призвали на службу до Збройних сил України. Разом із товаришами прибув у Мукачево. Майже місяць тривали навчання. Хлопці копали окопи, здійснювали виснажливі марші, оволодівали навиками прицільної стрільби. Тяжко було юнакам прощатися з мирним життям і вчитись воювати, але від їх умінь залежала свобода країни та життя кожного з них.
Дні військових тренувань закінчилися в День знань – 1 вересня. Школярі квітами вітали своїх учителів, раділи початку нового навчального року, а молоді воїни, і Андрій у тому числі, зі зброєю в руках того ж дня вирушили на фронт. Ніхто не знав, що їх чекає, чи повернуться живими з цієї кривавої бійні, але кожен сподівався на краще. Не можна сказати, що страху не було, не бояться тільки дурні, та, перемігши перше хвилювання, бійці почали освоюватись у бойових підрозділах. Андрій Санець потрапив до 128 гірсько-піхотної бригади, яка тоді дислокувалась у Луганській області біля сумнозвісного останнім часом міста Щастя. Тяжко доводилося хлопцям на околицях населеного пункту під такою милозвучною назвою. Постійні обстріли з «Градів», мінометів, танків і стрілецької зброї не давали спочинку ні на хвилину. Незважаючи на перемир’я, найманці робили все можливе, щоб залякати або знищити українських воїнів. Ось тут і стали в нагоді навички, набуті Андрієм у роки служби в Дніпропетровську та під час навчань на полігоні в Мукачевому. А ще дуже допомогли поради батька, який теж свого часу спробував солдатського хліба. Олександр Іванович проходив службу зв’язківцем у Євпаторії. Давно це було, і не все, через гриф таємності, навіть зараз може розповісти, але основні заповіді військової науки знають усі, хто носив колись погони. Такі поради не раз допомагали солдатові на передовій АТО.
Пробувши деякий час на блокпосту біля Щастя, підрозділ Андрія передислокували на ще більш небезпечну ділянку фронту - до шахтарського міста Дебальцеве. У невеличкому селі Нікішині продовжувалась служба земляка. Про цей населений пункт знає не тільки вся Україна, а і Європа та Сполучені Штати Америки завдяки радіо та телерепортажам з місця подій. На екранах телевізорів висвітлювали кадри руйнувань будинків та адміністративних приміщень, тіла загиблих воїнів і мирних жителів. Але, за словами Андрія, це тільки маленька частка правди того, що насправді відбувається на сході. З Нікішина виїхали майже всі мешканці. На вулицях - пусто, тільки покинуті господарями собаки та коти порушують спокій. До цього можна було б звикнути, якби не постійні обстріли ворожої артилерії та вилазки розвідників «сепарів», як їх називають наші бійці. Напряму йти вони бояться, тому що знають про гідну відповідь українських воїнів. Ось у таку напружену обстановку потрапив Андрій.
Тяжко було звикати до війни, але знав на що йде. Солдати жили в покинутій хаті, а під час обстрілів ховалися в погріб, що не один раз врятувало життя. Але не тільки стіни та стеля укриття спасали солдатів. З особливою повагою згадує Андрій свого командира, старшого лейтенанта або, як вони його звали, «старлея» Сергія Левика. Завдяки його мужності та професійному умінню багато мам, дружин, сестер і діточок дочекались своїх рідних додому. Взагалі, за словами Андрія Санця, тільки в тяжких випробуваннях насправді пізнаєш людину, розумієш, на що вона здатна, не за святковим столом, а під час смертельної небезпеки.
У житті молодого воїна такою людиною, крім побратимів по зброї, став Андрій Циганенко. Саме завдяки його турботі п’ятеро мобілізованих вояків із ТзОВ «Завод металевих виробів» отримують усіляку допомогу: від вчасної виплати середньої місячної зарплати до забезпечення спорядженням та амуніцією, що вкрай потрібні в зоні бойових дій. За ініціативою Андрія Володимировича, кожен робітник заводу, а також управлінський апарат добровільно перерахували одноденний заробіток хлопцям, які захищають державу. Та не тільки коштами допомагають колеги своїм героям. На адресу фронтовиків відправили потрібні їм речі. Перелік всього зайняв би дуже багато місця в цій розповіді, але основне: шоломи, каремати, військова форма, термостійка білизна, рації, продукти харчування, засоби гігієни - дуже допомогло землякам, про яких забув наш уряд.
Перші години та дні перебування хлопців на передовій були дуже напруженими, але, звикнувши до обстрілів та інших воєнних небезпек, вони почали нести свою нелегку ношу: захищати рідну землю від ворога. Здається, все йшло нормально, бійці адаптувались, мужньо воювали проти ненависного ворога, але настав трагічний день - 18 жовтня. Ранок виявився на диво спокійним. Здавалось, що пройде він у звичній обстановці: варта на блокпосту, відпочинок, вечеря, сон… Та доля повернулася спиною до Андрія. Під час мінометного обстрілу (ще раз наголошу, що на той час діяв стан перемир’я) п’ятеро солдатів кинулися в укриття. Четверо встигли сховатись, а Андрій, пропускаючи побратимів уперед, одержав тяжке поранення. Праву руку розірвало осколком міни. Першу допомогу надали в Дебальцевому. Рану зашив місцевий санітар (чого категорично не можна робити при осколковому пораненні) й Андрія відправили в Харків. У воєнному госпіталі лікарі вищої кваліфікації врятували хлопцеві руку. Після надскладних медичних процедур, стабілізувавши загальний стан, мужнього воїна відправили на малу Батьківщину - в Рівненський військовий госпіталь, де він зараз і перебуває.
Під час розмови з нашим героєм і його батьком зрозумів одне: поки є такі бійці, нас не переможуть ні росіяни, ні будь-хто інший. Особливо підтримую батька Андрія, який сказав: «Краще б я пішов туди, аби зберегти життя нашим дітям». Так повинен думати кожен батько, кожен справжній патріот України. Ще запам’ятав слова вдячності Андрія Санця на адресу генерального директора його рідного заводу Андрія Циганенка. Саме він підтримує в тяжкі хвилини своїх працівників, які, попри загрозу своєму життю, сміливо стали на захист Батьківщини. І навіть не його волонтерська допомога, що дала солдатам те, чим не змогли забезпечити ні Міністерство оборони, ні Кабінет Міністрів, а турбота про своїх підлеглих, хоч би де вони були, заслуговує на найвищу подяку. Дуже хочеться, щоб усі відповідальні чиновники так ставились до своїх обов’язків, як це добровільно, не афішуючи, робить Андрій Циганенко.
Україна… Батьківщина… Вітчизна… Ніколи ще за часів незалежності ці слова не були такими цінними для кожного з нас. Напевно, лише зараз зрозуміли ціну волі й незалежності. Щиро дякуємо хлопцям, які на сході країни воюють за наше мирне й щасливе майбутнє. Чекаємо вас і знаємо, що перемога – за вами. Віримо, що вже завтра ця єдина довгоочікувана новина пролунає з усіх телеканалів країни – і це буде найбільша радість для мільйонів українців.
Іван ЩЕРБИНА.