Газеті – 75! Творці часопису

Пам’ять. Вона здатна висвітлювати найдавніші події та факти, чарівно повертати в дороге кожному минуле й відновлювати в подробицях життя яскравих особистостей, великих професіоналів своєї справи, найдорожчих твоєму серцю близьких і рідних та просто добрих людей.

Які справами, життям своїм праведним залишили глибокий слід на землі, вдячні спогади й добрий приклад для наслідування.
Районному часопису (спочатку - «Радянський шлях», «Будівник комунізму», а нині – «Сарненські новини») виповнилося 75 років. У його творенні з пам’ятного 1939 року по нинішній час брали участь сотні фахівців газетної справи, чисельна армія добровільних помічників журналістів – робітничих, селянських, громадських кореспондентів, висококваліфікованих працівників друкарні – складачів, літописців, верстальників, цинкографів, друкарів, а також коректорів, друкарок й операторів набору, водіїв редакції.
Сьогодні – прем’єра рубрики «Газеті – 75! Творці часопису». Розпочинає цикл публікацій ветеран журналістики краю, редактор районної газети у 1989-2002 роках Георгій Александрович. До подібних виступів запрошуємо ветеранів трудового колективу, шановних читачів, які можуть розповісти про славетних газетярів, їх добровільних помічників, добрі справи, що творила й творить газета, її значення в інформуванні населення, виконанні планів соціально-економічного, культурного, духовного розвитку району, розширення його інформаційного простору, пропаганді християнської моралі, людських цінностей, славних традицій народу. Зрештою, згадати про час, в якому жили, звідки ми родом, про літописців краю, в яких умовах працювали, що з їхнього досвіду, практики територіальних громад варто було б повернути на озброєння.

Фотожурналіст від Бога, загальний улюбленець Петро РАДЧУК
Минулої неділі поставив у храмі свічку, помолився за світлу душу колишнього члена Національної спілки журналістів України (точніше, Спілки журналістів СРСР), фотокора «Сарненських новин» (вірніше, «Будівника комунізму»), незабутнього Петра Васильовича Радчука, якому того дня виповнилося б 75. Ровесник районного часопису був спочатку вільним журналістом, активним робітничим кореспондентом, працюючи машиністом компресора РМЗ «Мостобуд № 1». Він найбільше серед своїх попередників та послідовників пропрацював у 60-80-х роках минулого століття в газеті, залишив після себе багатющий фотоархів, що зберігається в музейних закладах краю, підшивках газет. Його класичні світлини трудівників, здебільшого рядових: залізничників, лісівників, водіїв, зв’язківців, енергетиків, меблевиків, трударів камене-щебеневих заводів, переробних підприємств спільного господарства, харчовиків, кооператорів, будівельників, меліораторів, верстатників, колгоспників, працівників торгівлі, сфери послуг, громадського харчування, культури, медицини, освіти охоче публікували обласні та республіканські видання. Бо саме вони були героями фотографій і кореспонденцій, орденоносцями та кавалерами престижних медалей за доблесну працю й звитягу, творили міцний фунежамент економіки України.
Це тепер фотографії стали здебільшого подійними. І аж, здається, занадто часто вже маємо знімків керівників різного рангу. Хоч вони лише слуги громадян. І не завжди для людей такі вже турботливі, талановиті й продуктивні. З цього приводу пригадую нараду, яку проводив другий секретар обкому партії Ілля Іванович Загорулько. Переглянувши декілька газет «Будівник комунізму», він різко прокритикував першого й інших секретарів райкому партії, голів райвиконкому та міськради, які частенько позували то під час вручення державних нагород передовикам виробництва, матерям-героїням, то перерізуючи стрічку на новобудовах чи просто виступаючи з трибун пленуму, зборів у колективах, або сидячи в президії, або покладаючи квіти до того чи іншого пам’ятника. Тоді на декілька років відпало бажання у вищого керівництва району та міста фотографуватися для газети. Як же тепер бракує нового Іллі Івановича…
Колись ми жили практично на одній вулиці й частенько разом ішли пішки на роботу в редакцію чи додому. І рідко коли хтось зустрічний не здоровкався з Петром Васильовичем чи відомий у краї фотожурналіст не вітався першим із перехожим. Бо ж його скрізь добре знали. На відміну від своїх колег-журналістів, які писали, він на рік по декілька разів бував в одному й тому ж колективі. Адже в газеті (тоді вона здебільшого виходила на чотирьох полосах тричі на тиждень) завжди мало бути не менше трьох-чотирьох фотознімків. І, що суттєво, в ті радянські часи було дуже почесним потрапити на сторінки часопису. То було своєрідним визнанням заслуг людини. Ось звідки така обізнаність людей із фотокором. А запам’ятовували його завжди усміхненим, із валізкою в руках, де були фотоапарат, запасні фотоплівки, лампи для освітлення, пакетик з їжею (бо ж невідомо, в яке відрядження виїде, чи буде де перекусити)…
Коли працював Петро Васильович, технологія виготовлення фотографій і кліше з них була досить-таки складною: сфотографуй, прояви хімікатами, промий у цілковитій повній темноті плівку з фотоапарату, закріпи, промий і просуши її. Потім у лабораторії при червоному світлі зроби з негативів кращий позитив, висуши його, відглянцюй на склі (пізніше - на електроглянцювачі) - і тільки тоді неси на суд відповідального секретаря редакції, заввідділом або самого головного редактора. І кожен із них ретельно слідкував, щоб портрет був крупним планом, не повторювалася композиція з попередніх номерів, були все інші й інші сюжети. Нові ракурси, оригінальний погляд на подію і, звичайно ж, нові обличчя, нові відкриття. Тож не випадково, коли майстер за станом здоров’я, через інвалідність змушений був раніше піти на пенсію, після нього декілька чоловік бралися за це ремесло, та, мабуть, не витримували напруження, дійсно виснажливого режиму. Бо нерідко минало лише декілька годин від часу зйомки до здачі фотознімка в номер… Мало хто з журналістів міг його замінити. Якщо, приміром, Петро Васильович ішов у відпустку, змушений був залишати півсотні різножанрових фотографій в усі наступні номери, коли його не буде. І що, вони були до часу, актуальними та колоритними.
За свою працю Петро Васильович був удостоєний двох державних нагород – престижної в ті роки (1970 р.) ленінської ювілейної медалі «За доблесну працю» та «Ветеран праці». Чимало було в нього почесних грамот, подяк, дипломів, адже він ще був активістом громадської роботи. Упродовж не одного десятка років обирався профгрупоргом, заступником голови профкому редакції та райдрукарні, був заступником секретаря первинної журналістської організації. І його глибоко поважали за бойовий характер, принциповість, об’єктивність і справедливість. Він завжди міг постояти за інтереси людей, сказати у вічі керівникові чи своєму колезі про їх упущення. Коли виникала яка проблема, до редактора чи не завжди направляли свого профгрупорга.
Популярним серед колег і друзів він був ще й тому, що любив гумор, міг жартувати, розповісти гарний анекдот чи кинути дошкульну репліку. …Ось, приміром, йдуть заняття в редакційному гуртку політосвіти. Пропагандист Георгій Ваганов глибоко розкриває тему, показує, зрозуміло, керівну та спрямовуючу силу партії, торжество ідей марксизму-ленінізму, щасливе життя в Радянському Союзі, якому, підкреслив Георгій Павлович, виповнилося 60 років. Петро Васильович тихенько зауважив, але всі почули: «Вже пора й на пенсію проводити…». Уявляєте, яке пожвавлення це викликало. А через декілька років СРСР розпався.
Коли чи сам трохи хвалив себе, чи чув від іншого подібне, любив повторювати фразу: «Якщо сам себе не похвалиш, то потім ходиш цілий день, ніби обпльований» - і посміхався. Тепер науково доведено користь від того, що людина себе високо цінить, упевненіше почувається в навколишньому світі, досягає кращих особистих результатів. Отже, Петро Васильович був ще й гарним психологом і мотиватором успіху.
Читачі старшого покоління пам’ятають, як на початку 80-х років впровадили в райдрукарні офсетний друк. Як одразу змінилося обличчя газети, чіткішими стали світлини. А як цьому радів Петро Васильович. Який завжди робив гарні фотографії, але на сторінках видання через застрілі технології вони, бувало, виходили і сіруваті, і темнуваті. А відтоді читачі відчули в знімках просто-таки музику, поезію, гру світла. І зараз перед очима його крупні жіночі портрети славних трудівниць Полісся у святкових нарядах, із численними орденами й медалями на грудях, непотворні краєвиди, на які приємно було дивитися. Але зазначу, що й за старих технологій газета була визнана за поліграфічним оформленням другою в державі серед «районок». І не в останню чергу завдяки світлинам Петра Васильовича.
Уже не пригадую, чия це була ідея, але на сторінках газети досить популярною та ефективною була рубрика «Фотозвинувачення». Тут і негаразди з благоустрою населених пунктів, відкриті водо- і каналізаційні й інші люки, занедбана наочна агітація чи будівля, зафіксовані випадки порушень правил торгівлі, дорожнього руху, утримання тварин… Часто вони доповнювали популярну сторінку «Цілющі припарки тітки Одарки» й були досить резонансними. Взагалі, у 60-80-х роках минулого століття і раніше реакція владних структур та керівників, парторгів трудових колективів на критичні виступи газети була миттєвою. Кожен тривожний сигнал читачів був на контролі в райкомі партії, райраді чи міській або місцевій раді депутатів. З тих чи інших проблемних питань, піднятих журналістами, час від часу приймали відповідне рішення владних структур. Критичними виступами завжди цікавилися в прокуратур, інших правоохоронних органах, і впливали на порушників. А з приводу критичних матеріалів і виступів Петро Васильович любив повторювати: «Критика – не сварка, вчора була завфермою, сьогодні – доярка»…
Відійшов у кращий світ Петро Васильович. Уже двадцять років немає його серед нас. Та пам’ять, упевнений, зберігає в серцях і душах усіх, хто знав фотожурналіста, цю прекрасну людину, турботливого батька чотирьох доньок, щасливого дідуся, справжнього майстра фотографій. Який і творив сучасне обличчя газети, і багатьох залучив до робсількорівської, позаштатної роботи на сторінках часопису. До слова, і нинішнього редактора відділу ілюстрацій Василя Сосюка… І який був найпопулярнішим літописцем краю, чи не найповніше відповідав принципам журналістики: оперативності, об’єктивності, своєчасності й правдивості того, про що повідомляв. Світла Йому та вдячна пам’ять, молімося частіше за Його праведну душу й царство небесне та многії літа членам Його родини, яку Він так любив і яка була Йому справжнім оберегом. У ці дні, якщо знали Петра Васильовича, покладіть за можливості квіти до меморіальної дошки на приміщенні редакції, де викарбовано і Його незабутнє прізвище та ім’я.
Сарненська асоціація вільних журналістів виступила з пропозицією для увічнення пам’яті Майстра встановити премію з фотожурналістики його імені. В редакції часопису підтримали цю ідею. Незабаром в одному з наступних номерів будуть опубліковані умови, за якими визнаватимуть лауреатів премії імені Петра Васильовича Радчука.