Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк і з сімейного архіву.
співвітчизники, які служили в Шинданті, і заскучали за рідною землею
Василь ЖИЛКА вже далеко не той бравий солдат, який дивиться з пожовтілої від часу світлини. Сивина рясно вибілила колись густий чорний-пречорний чуб, що задиркувато вибивався з-під шапки набакир. А посмішка, як і в його височенного побратима дагестанця, обох усміхнених, надавала вигляду, що з армійською службою у хлопців усе гаразд.
Армійська служба… Своєрідна сходинка чоловічого мужніння й гарту стала серйозним іспитом для кожного юнака 70 років минулого століття. Добросовісно, з честю склав його і сарненець Василь Жилка. Він старший з братів із багатодітної родини. По закінченні Орлівської початкової школи разом із ровесниками вперто долав кілометри до Костянтинівської восьмирічки. А далі, на правах старшого, вирішив самостійно вибиратися на трудовий шлях, щоб допомогти батькам, аби брати Коля, Ваня і Льоня брали приклад.
Тягнуло до техніки. В СПТУ-21 багато чому навчився, зрозумів, який нелегкий хліб, зароблений своїми мозолями, працюючи автослюсарем у тодішній автоколоні «Поліссяводбуд». Хлопець є хлопець – хотілося світу більше побачити, грошей підзаробити. Тож подався на заробітки в Кіровоградську та Ростовську області, де спробував і шахтарської праці.
«Та добре там, де нас немає», - резюмував Василь, прислухавшись до батька, який і забрав сина додому. У листопаді 1978-ого йому вручили повістку з райвійськкомату. Оскільки до Здолбунівського призовного пункту «покупці» не приїхали, Жилка мав повернутись додому, однак через 4 дні знову викликали.
Привезли до Львова, а звідти вперше летів літаком аж у Ташкент! Враження, звичайно, було захоплююче, краєвиди мальовничі, будинки, ніби сірникові коробки, що танули на очах, розпливаючись на малесенькі цятки. З Ташкенту поїздом відправили новобранців у Самарканд, де розташований навчальний пункт. Тут уперше побачив узбеків, скуштував диню, познайомився з численною багатонаціональною солдатською родиною.
- Аж дев’ять національностей служило зі мною, - пригадував Василь, - жили дружно, старалися добросовісно та досконало оволодіти азами військової справи.
Бачила, ховав чоловік хвилювання, що наростало з подальшими спогадами. Адже через два тижні після складання присяги «перекинули» в Туркменістан, у Кизил–Арват, де дислокувалась авіаційна бойова частина. Василь потрапив до автороти батальйону забезпечення авіаполку. Відтак відрядили в Чарджоу на курси сержантів. У званні сержанта, водія 2 класу Василя Жилку відправили знову в Ташкент, де й продовжував служити. Завдання щодня ускладнювали. 26 грудня 1979 року по тривозі підняли «пальненаливників», їх ще буденно звали «наливниками» (возили до аеродромів пальне) і поставили чергове завдання. На цей раз маршрут проліг із найпівденнішої точки колишнього СРСР Кушки до афганського Шинданту, в країні якого палала війна.
Колону супроводжували вертольоти, БТРи. Перший рейс удався. Спокійно подолали гірську звивисту, наче змія, одну-єдину дорогу поміж горами та ущелинами, прірвами. Ні на хвильку не можна було відвести погляд… Адже керувати багатотонним баком, наповненим небезпечним вантажем, ой як нелегко. Різало в очах від напруги, судомило тіло від незвично довгого сидіння за кермом. Мимоволі запам’яталося довкілля. До першого перевалу – снігу до коліна, а за другим – сліпить сонце. Спека. Приїхали в Шиндант, хлопці засмагають, навіть жартують, мовляв, який там сніг, просили привезти снігу! Трішки відпочили – і назад. І ще один із рейсів згадався до дрібниць, але, бачила, ніяк не хотів Василь повертатися спогадом до його подій.
…Ущелина, наче розщеплена паща дикого звіра, несподівано «дихнула» ворожим свинцевим полум’ям. Духи зазвичай намагалися поцілити в першу або середню вантажівку колони, щоб створити затор. На цей раз їм вдалося. Смертельна злива зарядила прицільним вогнем. Горіли машини, вихором здіймався до піднебесся дим, стогін застелив довкілля. Раптом ворожа куля пронизала ліве стегно…
Слава Богу кістка не пошкоджена, констатували в госпіталі. Проте два місяці лікування не давали позитивного результату. Накульгуючи, попросився назад у частину. За станом здоров’я вже не міг сісти за кермо свого КрАЗу-675, доручили заправляти у Шинданті вантажівки. Поранення не давало спокою. Рана не гоїлася. Командування надало короткострокову відпустку додому. Зустріли, звичайно, радо, не могли надивитися, наслухатися. Здається, час пролетів миттю, а головне, за 5 днів рана затягнулася. І тільки ледь помітний шрам нагадував про пережите.
Запам’яталася зустріч із кореспондентом-оглядачем телебачення Ліщинським, який на згадку за вдалу поїздку до місця призначення презентував Василеві годинник і сонцезахисні окуляри.
Скупувато згадував афганець минуле. Хмарину розвіяла розповідь про дружину Любочку, сина Володимира, який порадував двома внуками, про роботу в «Екосервісі».
Життя йде, роки беруть своє, а пережите ні-ні та й напливе, навіюючи печаль і біль, що відбилося на здоров’ї. Адже зустрілися з Жилкою у 39 кабінеті центральної райполіклініки, у лікаря Оксани Ярмолки, яка опікується здоров’ям ветеранів війни…
Раїса БРИЧКОВА.