«Були ще зовсім молодими…»

й не знали, що таке війна… - проситься продовження поетичних рядків.

Утім життя змусило їх не просто побачити війну – потрапити в самісінький її епіцентр.
Символічно щороку 15 лютого, у день християнського свята Стрітення, на меморіалі Солдатської слави, до підніжжя пам’ятника – розколотої, ніби блискавицею сизої глиби, на якій завмерла гітара й сріблом викарбувані прізвища 11 сміливців-земляків, які не повернулися до отчого дому з афганського пекла, лягають вічнозелена гірлянда й живі червоні гвоздики, що полум’яніють краплинами невинної крові.
Їх приносять ті, через чиї долі пройшов Афганістан, Єгипет, Угорщина, Чехія… І навіть у міцних, як криця, чоловіків на очах з’являються сльози. Бо в кожного з них своя історія. Найтрагічніша – у афганців: Василя Боровика, Олексія Шумакова, в яких позаду Герат, Віктора Колядка – Кабул, Василя Баєчка – Кундуз, Віталія Кишенка, Сергія Нікітіна – Шиндант… А молоді життя Юрія Гречана, Григорія Пілата, Віктора Євгейчука, Петра Пітеля, Миколи Велінця, Ярослава Губені, Олександра Кичана, Сергія Мінчука, Степана Миланця і Сергія Бережного обірвала зла душманська куля.
Не відболить це горе, не виплачеться і не відпечалиться на нашій землі, допоки живуть батьки, брати, сестри, вдови та діти підступно вбитих синів у далекому Афгані…
Війна. Чужа. Неждана. Непотрібна.
Геройство. Біль. Дочасна сивина.
Прокляття чаша випита до дна. Жорстока тиша.
І того недільного стрітенського дня на меморіалі Солдатської слава панувала тиша, впродовж усього жалобного мітингу вшанування учасників бойових дій на територіях інших держав і 26 річниці виведення військ колишнього Радянського Союзу з Афганістану, який відкрив голова районної ради Микола Драганчук. Він наголосив, що нікого з нас не залишають байдужими події тих років, бо майже з кожної родини – батько, син чи брат брали участь у неоголошеній брудній війні в Афгані. Дуже важливо, щоб кожен знав і пам’ятав тих, хто не повернувся додому. Тому щороку вшановуємо їх світлу пам’ять – у містах і селах відкрито пам’ятники, пам’ятні знаки, у храмах відслужують жалобні молебні. Адже вони, солдати, були ще зовсім молодими й не знали, що таке війна, але залишились вічно молодими й сильними духом. Схиляємо голови за їх героїзм і відвагу: на їх долю випав весь тягар непотрібної нікому війни.
Микола Драганчук зауважує, що офіцери та солдати усвідомлювали, що йшли не за своєю власною волею, а вони були заручниками політичних авантюр керівництва колишнього СРСР. Але усвідомлюємо те, що вони з честю і гідністю виконали свій військовий обов’язок, проявивши мужність і героїзм. Ці чесноти актуальні й нині, бо мало хто міг подумати, що маємо сьогодні захищати свою державу, її територію, суверенітет у гібридній неоголошеній війні. Протистояння гнітить не лише нас, а й світову громадськість. Нас підтримують, розуміють і вболівають за подальшу долю.
Досвід афганської війни важливий, як ніколи, і, головне, її учасники не втрачають віри в краще прийдешнє України. Від імені в.о. голови райдержадміністрації Ярослава Яковчука, міського голови Світлани Усик Микола Драганчук зичить шановним ветеранам, воїнам-інтернаціоналістам всіляких життєвих гараздів, оптимізму, добробуту і щастя в родинах. І дай Боже, що довгождане перемир’я принесло бажані результати, спокій і затишок рідній землі. Сила солдатського братерства завжди допомагає вистояти, і тільки у єдності духу і переконань досягається поставлена мета. Свій виступ закінчив словами: «Слава Україні!». І над притихлою площею зривається дружнє, могутнє «Слава Героям!» як свідчення надзвичайної хоробрості, вірності присязі.
- З роками біль не стихає, хоча позаду 26 років, - звернувся до присутніх, бойових побратимів голова районної Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) Геннадій Радько. – Щодня, щоразу виступаючи на цих мітингах, прошу Бога, щоб наші діти, внуки не бачили війни. Ми ніколи не нарікаємо на долю за те, що закинула нас до тієї далекої азіатської країни. Більше того, доходимо до висновку, що саме ми були чи не першими миротворцями, які представляли, зокрема, й Україну. Бо всі ми – від рядового до генерала виконували свій конституційний військовий і в прямому значенні слова інтернаціональний обов’язок. На жаль, миру й стабільності в тій країні немає й досі. Афганці, з якими доводиться зустрічатися, кажуть, що найбільш безпечно на своїй землі почувалися саме в 1979-1989 рр., коли там перебували наші війська. Час обрав нас, говорить Геннадій, і нам не під силу було щось змінити, сьогодні ж намагаємося триматися разом, допомагати один одному в житейських ситуаціях.
До присутніх звернувся ветеран військової служби, голова районної Організації ветеранів України Рінат Валєєв з хвилюючою поезією, в якій прозвучали гордість за героїзм і мужність воїнів-інтернаціоналістів усіх поколінь, заклик берегти мир.
Хвилина мовчання. Над площею завмирає тиша. Метроном відлічує секунди. А вони – як… Хтозна, що нагадують для кожного воїна секунди. Дружньо зняли головні убори, припали на коліна… Ніби беруть ціль… Постріли розпанахують морозну тишу – військовий салют приструнчує присутніх. До підніжжя пам’ятника лягають гірлянда, живі квіти.
Учасники художньої самодіяльності - вокальний квінтет РБК Юлія Солодка, Вадим Лех, Сергій Гаврилюк, Любов Солодка, Сніжана Покотило виконали композицію «Над землею тумани».
Стримуючи скупі, непрошені сльози чоловіки, обіймаючи один одного, розходяться. А поміж ними ні-ні вирине зболене: «А пам’ятаєш?», «Ти не забув?», «Як ти?»…
Мимоволі згадалися слова німецького письменника Еріх-Марії Ремарка: «Братерство фронтовиків – єдине, чого з роками набувають ті, хто воював». Саме це братерство є безцінним скарбом, яке через роки, як естафету, несуть співвітчизники, незважаючи на жодну політичну погоду за вікном.
По закінченні мітингу відбулась звітно-виборна конференція, на якій головою районної Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), як і декілька років поспіль, знову обрали Геннадія Радька.
Раїса БРИЧКОВА.