Яринівко, моя поліська квітко

Українське село – це мальовничі куточки, від яких часто неможливо відірвати очей. У кожному з них є казкові краєвиди, а ще - старі будиночки, що зберігають історію діда-прадіда, або новітні, з сучасним облаштуванням.

Особливого колориту будь-якої пори додають їм яблунево-вишневі садочки, і люди – привітні й гостинні, багаті талантами, старанні в праці. Яринівка розташована вздовж автомобільної магістралі Київ-Столін на відстані 7 кілометрів від Сарн. Нараховує 280 дворів і 905 жителів, підпорядкована Ремчицькій сільській раді. Особливість населеного пункту - творчі люди, яких зустрічали в кожній установі.
Заснували село переселенці
Старожили розповідають, що Яринівку заснували в 1796 році. Тоді тут пролягала вузькоколійка, а коли побудували першу станцію для працівників і хатину для них, сюди переїхали декілька сімей. Люди ходили на полювання, ловили рибу й збирали гриби. Тут були непрохідні болота й густі дрімучі ліси, багаті на різноманітну живність.
Назва «Полісся» походить від слова «полі», що означає багатий. Ці неприборкані поліські землі вабили до себе люд. Сюди почали переселятися пани, щоб осісти тут й розвивати своє ремесло. Вважають, що цими переселенцями були поляки. Один такий пан Цяцькин на території нинішнього села Тріскині відкрив «тертак» - цех із переробки деревини. Коли діло добре налагодилось, сюди переїхали його дружина й три доньки: Софія, Марія та Ярина. На пана працювали чимало батраків. Жили вони в примітивних хатинах із дерева, їли, що самі вирощували та що вдавалося вполювати. Йшов час. Робітники рубали й переправляли по річці Горинь ліс. До пана працевлаштовувалися все нові люди, осідаючи тут і збільшуючи поселення. Підростали й молоді панянки. Красою з-поміж дочок виділялася Ярина. Вона покохала батрака Миколу, який працював у Цяцькина, і він відповів їй взаємністю. Щире та вірне було їхнє кохання. Але, звісно, це не подобалося батькові, напрочуд злому та ненависному до життя. Він довго вмовляв молодшу доньку покинути хлопця, але дівчина не зрадила Миколу, за що й була суворо покарана. Пан прогнав із двору парубка, а за ним слідом тікає і Ярина. Окрилені чистим коханням, вони брели голодні, але щасливі, непрохідними хащами в напрямку Сарн. Можливо, передумали, може, стомилися й зупинилися на чималенькому пагорбі. Тут і взялися зводити собі хатину, а щедра поліська земля не дала померти з голоду. Їх сміливість вабила до себе, тож згодом то там, то тут виростали нові будинки. Спершу поселенців називали болотнюками, але згодом населення виросло до села й на честь його засновниці отримало ймення Яринівка. За розповідями старожилів, хатина Ярини й Миколи стояла на початку нинішнього села до 1995 року, хоча й не в оригіналі.
Цікаві періоди розвитку Яринівки
Плинули роки, змінювались покоління. Як жили тодішні яринівці, невідомо, детальні спогади односельців стосуються вже початку 20 століття. Із розповіді Марії Микитівни Мінчук: «Батько мій працював у кузні, мати - на полі в пана, ми змалку теж були привчені до роботи. При панському дворі нас, сільських дітей, вчили початкової грамоти. Отже були письменні, могли, за потреби, прочитати й за себе підписатися. Працювали в пана повний тиждень. Робили і в полі, допомагали по господарствуі гледіли панських дітей. У суботу по обіді пан давав сало, цукор, сіль, хліб або муку, відтак ми йшли додому».
З 1939 року в Яринівці з’явилися перші представники радянської влади. Почали репресії та розкуркулення селян. Не одну родину «куркулів» вислали до Сибіру. Настали тяжкі часи для села, протистояння набувало жорстоких розправ. Убивства молодих комуністів змінювались облавами й знищенням членів УПА. Німим пам’ятником цьому стоїть величезний дубовий хрест на кладовищі хутора Копища, де в 1944 році розстріляли повстанський загін, до складу якого входили і яринівці.
Не пройшла осторонь краю і війна. Були панування фашистських поліцаїв і вивіз селян до Німечинни. Після лихоліття помалу затихали протистояння, село ставало на ноги. Першу школу, невеличку хатинку, відкрили в 1946 році, а до цього діти навчалися вечорами в хатах односельців. Директором закладу стала Катерина Тендітна, а першою вчителькою - Галина Данько. У 1970 році в Яринівці відкрили нову сучасну двоповерхову школу. Перший медичний пункт тут почав діяти в 1949 році в будинку Миколи Доліда, а новий побудували неподалік навчального закладу 1969 року. У 1949 р. відкрився й перший клуб. Приміщення було мале й не могло вмістити всіх бажаючих, тому з 1979-го запровадили роботу в новому, просторішому.
Повсякчас славиться село працьовитими людьми. Основним заняттям яринівців є сільське господарство. Цікаву історію має місцевий колгосп, де заробляли на прожиття дуже багато людей. У 1953 році з’єднали колгоспи ім. Молотова с. Яринівка й ім. Дзержинського с. Ремчиці. Керуючими там були Григорій Маклай, Микола Лаврущенко, Леонід Болтрик, Юхим Шпик, Микола Биденко. Через сім років колгосп ім. Дзержинського став радгоспом. А в дев’яностих узагалі відбулася ціла низка перейменувань. Спочатку радгосп ім. Дзержинського перейшов у державну насіннєву станцію «Колос», а в 1994 році знову в радгосп, але з однойменною назвою, далі – акціонерним СГП. Згодом «пайовики» розібрали своє майно: автомобілі, трактори, комбайни, а землю поділили між усіма працівниками колгоспу за весь час його існування.
Сільський магазин із шістдесятих років минулого століття працював у найбільшій хатині, де проживало ще дві сім’ї. До того часу за певними продуктами й ужитковими речами потрібно було ходити в Сарни. Новий магазин звели в 1970 році. Нині приміщення для промислових товарів переобладнали в кафе. Духовний осередок будували громадою.
В останні десятиліття молодь села змусили залишити рідні місця вибух на Чорнобильській АЕС і безробіття. І донині спостерігається, хоч і малими темпами, зменшення кількості населення. Та є й нові перспективи для тих, хто хоче повернутися в рідне село. Скажімо, стати повноправним господарем землі, можливість побудувати своє житло, а також недалека відстань до райцентру, який є чи не єдиним місцем, де можна знайти роботу. Серед односельців поширені професії вчителя, медика, бухгалтера, продавця, військового, кондитера, підприємця. Основним заняттям яринівців досі залишилось землеробство, але в літні й осінні місяці селяни чи не щодня ходять у ліс. Гриби та ягоди - не лише запаси на зиму, але й суттєва добавка до сімейного бюджету.
За турботами про матеріальні блага не забували Яринівці й про духовне. Щонеділі та на свята ходять у церкву в сусіднє село Ремчиці, щоб декілька годин присвятити себе службі Богу. Але селян не покидала мрія про власний храм у Яринівці. У 2000 році на сході села поставили питання про його заснування, яке підтримали одноголосно. 12 липня того ж, на свято Петра та Павла, освятили місце під забудову. До речі, цей день вважається престольним празником села. На кошти, зібрані місцевими жителями, пожертвування парафіян інших церков, спонсорську допомогу закупили будматеріали й приступили до будівництва храму. У кінці 2002 року освятили релігійну новобудову в стилі українського барокко й назвали Петропавлівською. Освячували церкву благочинний отець Іларіон, отець Василій (с. Тріскині), отець Петро (с. Ремчиці), отець Степан (с. Орв’яниця). Першу відправу провів Анатолій Бичковський. Він залишається священиком і нині. Першою парою, яка здійснила тут обряд вінчання, коли ще не завершили внутрішні роботи, були Руслан Кушнір і Наталія Козак. Зараз люди з великою радістю ходять до храму, духовно збагачуються, відкривають свої серця для добра, милосердя.
Село квітне, особливо в ці перші весняні дні. Завітали в Яринівську ЗОШ І-ІІІ ст., де нас привітно зустріла директор Тетяна Ліневич, яка розповіла про здобутки учнів, колег. Школа молода, цьогоріч їй виповниться 45 років. При вході на її територію не могли не помітити фігурки коника й інших персонажів. Директор повідомила, що в закладі приділяють велику увагу дизайну природного ландшафту, облаштовують прилеглу територію. Навчаються тут 90 діток, любов до знань, життя й України яким прищеплюють 18 педагогів. Уже майже рік у Яринівці здобуває освіту Людмила Луганська, яка з родиною переїхала з міста Стаханова Луганської області, де йде війна. Дівчинка, як і всі члени її сімї, привітна, розумна, тепло відгукується про вчителів і в цілому жителів села, краю.
Учні радують успіхами в районних, обласних і всеукраїнських конкурсах. Директор із гордістю продемонструвала грамоти вихованців, які отримали за участь у різноманітних заходах, а вручать їх у кінці навчального року. Познайомилися з Тетяною Охріменко, вчителем образотворчого мистецтва, керівником художньої студії «Чарівний пензлик». Неодноразово її вихованці ставали переможцями не лише ра¬йонних та обласних, а й всеукраїнських конкурсів. Тетяна Юріївна розповіла про напрямки роботи, продемонструвавши дитячі витвори мистецтва, родзинка яких у тому, що виготовлені здебільшого з екоматеріалів. А сама педагог – гордість школи, учитель з унікальними творчими задатками, які старанно та результативно передає дітям. Заступником із виховної роботи працює тут Наталія Ліневич, її мама Тетяна Іванівна 22 роки очолювала колектив, нині на заслуженому відпочинку. Вчителька приїхала на Сарненщину з Луганщини, тривалий час працювала викладачем російської мови та літератури, 14 років - заступником директора, затим директором. Тож половина місцевих педагогів - вихованці Тетяни Іванівни, а скільки доля розкидала по світу?! І мама, і донька - професіонали своєї справи, до порад яких нинішній директор постійно прислухається. А в цілому Тетяна Ліневич гордиться всіма працівниками закладу, адже завдяки спільній і наполегливій праці він осучаснюється. Побачили тут просторі, озеленені класи, приміщенні частково замінили вікна, тож нині тут тепло й комфортно.
У сільському ФАПі нас зустріла завідуюча Алла Гриневич, яка працює там уже 23 роки. Обслуговують 856 осіб, нині на обліку перебувають 11 вагітних, 16 діток до року. У день нашого візиту прийом здійснювали лікарі КЗ «Сарненська ЦРЛ» Ірина Богуславська та Ярослава Плазовська. На невідкладну допомогу, зауважила завідуюча, у І кварталі 2015 року надійшло 800 гривень, на які придбали необхідні ліки.
Ансамбль «Криниця» - гордість села
У 1982 році на базі Яринівського сільського клубу з метою відродження та збереження народної творчості створили ансамбль народної пісні «Криниця». Ось уже 30 років керує колективом Катерина Мінчук. У 1995-ому гурту присвоїли звання народного аматорського. У ньому займаються 12 жінок від 30 до 60 років, яких об’єднує любов до української пісні, збереження та відродження народних традицій і обрядів. У репертуарі - народні, побутові, обрядові й звичайні пісні. У 2011 році його учасники відтворили на сцені фрагмент старовинного весільного обряду «Ходіння біля діжі», який представили на районній мистецькій акції «Мистецтво одного села» в Сарненському історико-краєзнавчому музеї. «Криниця» є активним учасником сільських масових заходів. Гучними оплесками зустрічають колектив і в сусідніх селах Тріскині, Ремчиці, Люхча, Стрільськ, Любиковичі, Тутовичі, Костянтинівка. Систематичні репетиції гурту дозволяють говорити про ріст виконавської майстерності й сценічної культури аматорів, поповнення репертуару українськими піснями й обрядами. Колектив зібрав і записав понад 450 старовинних пісень українського фольклору. Зробили й відеозапис фрагментів обрядових дійств села «Яринівські вечорниці» та «Зимові святки». Збереження та відродження духовної спадщини рідного села, Поліського краю лежить в основі роботи народного аматорського ансамблю.
Катерина Мінчук присвятила життя роботі в сільській книгарні, її бібліотечний стаж становить 40 років. Вона - прекрасна жінка, чуйна, щира душею, чудова господиня, любить своє село, людей і завжди готова прийти на допомогу. У сільській книгарні нас зустріла завідуюча Галина Гребеннікова, яка успадкувала бібліотеку від мами Катерини Мінчук. Нині тут налічується 510 читачів, серед яких дорослі й діти. А сама бібліотекар пише чудові вірші. Один з яких має назвою «Легенда». Його пропоную вашій увазі:
Моє село, моя поліська квітка,
Шепіт лісів і з нивами поля,
Яринівко, до тебе стежки нитка
Мене в легенду-спомин привела.
Була у пана донечка-красуня,
Шнурочком брови, бантиком вуста,
Румяні щічки, очі волошкові.
І стан стрункий, і голосом дзвінка.
Лунала пісня юної Ярини
(Так звали дівчину ту, доньку панича)
А пісню, ніби щебіт солов’їний,
Розносив вітер у ліси й поля.
Поміж дерев блукав юнак убогий,
Шукав роботи, ледь був не пропав.
На спів пішов, не знаючи дороги,
На юнку глянув - палко покохав.
Сплелися в пісні юної красуні
І захід сонця, і ясна зоря,
І шум річок, і лісові стежини,
І плач зозулі, й клекіт журавля.
Страждав Микола, мучився, карався.
Бо хто він є? І хто така вона!
До пана на роботу влаштувався,
А пісня в серці все луна, луна…
О Боже милий, що то за причина?
Чи, може, то здалося все йому?
До нього тихо підійшла Ярина
І в очі дивиться, шука любов німу.
Ні, це неправда, се йому лиш сниться,
Вона не покохає злидаря…
Щось ніжно мовить - дівчина знітиться
Та легку посмішку сховає у вуста.
Цей ніжний голос і відкрите серце,
Закохана у спів її душа,
І погляд чистий, мов гірське джерельце,
Дав хлопцю сил піти до панича.
Зайшов в світлицю, низько поклонився,
Завів розмову трошки здалека.
Пан то хмурнів, то смикався, сердився,
Але дослухав свого батрака.
Просив Микола у ясного пана
Дочку Ярину взяти за жону,
Лишень вона суцвіть його кохання,
Мов промінь сонця в днину грозову.
Та грізний батько, пан знатного роду
Кричить на хлопця, доньку зневажа:
- Не дам благословення свого зроду,
Іди ти геть! Злиденная душа!
Ярина плакала і Господа молила,
Щоб він простив злі батькові слова,
Зібрала клуночок і свічку загасила
Та вийшла з хати в тім, у чім була.
Пішли болотом, битими стежками,
Крізь необходжені дрімучії ліси.
- Поглянь, Миколо, як тут любо-гарно,
Я ще не бачила величніше краси!
- Давай, Ярино, онде на горбочку
Збудуєм хатку, виорем ріллю.
Криницю викопаєм в нашому садочку.
Що скажеш, люба, все тобі зроблю.
На тому й порішили молодята.
Звели хатинку, вийшла чимала.
Ярина, хоч панянка, все ж завзята:
Льон пряла, ткала, хліб смачний пекла…
Роки минали, дітки підростали,
А молоді, щасливі всім на зло.
Навколо люди хати будували,
Аж доки врешті виросло село.
Як було важко їм, ніхто того не знає.
Що їла пара, що вона пила?
Любов кайдани рве, серця єднає,
Ярина ж назву для села дала.
Уже повиростали їхні внуки,
Злетівши птахом з отчого гнізда,
Хоч старе серце плаче від розлуки,
Кохання щастям душу зігріва.
Давно немає дівчини Ярини,
Уже й Микола мирно спочива,
Та люди пам’ятають їх донині,
Звучить легенда - спомин ожива.
Моє село, моя поліська квітка,
Шепіт лісів і з нивами поля,
Яринівко, до тебе стежки нитка
Мене на крилах поклику несла .