Опубліковано СН
Хор ветеранів с. Чемерне, в складі якого Петро ПРУНЬ.
Хоч би що там сьогодні говорили різні політики, але таке породження диявола, як німецький фашизм, повинна була знищити світова спільнота. За будь-яку ціну.
І його ліквідували. Ціна, яку за це заплатило людство, сягнула 80 млн. чоловік убитими. Ще більше зазнали поранень, зникли безвісти, розсіяні по світу десятки мільйонів інших знедолених.
Свого часу прочитав мемуари, здається, всіх маршалів, багатьох генералів і полковників. Намагався відшукати в цих книгах спогади про останню операцію воєнних дій у Європі, але так і не знайшов…
Цікавість підсилювалась і спогадами покійного батька-фронтовика Петра Прокоповича Пруня. Він багато розповідав про життя на фронті. Тепло згадував своїх друзів, особливо дуже шкодував за тими, хто не повернувся з війни. Разом із ним воював і старший на шість років рідний брат Дмитро. Особливо в пам’яті закарбувалось таке.
В Прибалтиці точились жорстокі бої. Німці тримались до останнього. Навіть після капітуляції Німеччини воєнні дії в Курляндії тривали ще тиждень. Значно пізніше довідався більш-менш детально про ті події, зробив висновок: керівники держави, воєначальники навмисно не інформували громадськість про становище в Прибалтиці. Їм було соромно за ситуацію, що розгорталася там, у так званому Курляндському котлі.
Ось як описані на сайті Вікіпедії (вільної енциклопедії) події, пов’язані зі згадуваною територією. «Курляндський котел (також Курляндський загін, Курляндська фортеця або блокада Курляндського угруповання військ) стався восени 1944 року, коли західна частина Латвії (історично відома як Курляндія) залишалась під окупацією німецьких військ (залишки групи армій «Север»), які виявились зажатими між двома радянськими фронтами по лінії Тукус-Лієпая. Це оточення не було повноцінним «котлом», оскільки німецьке угруповання неповністю заблокували з боку моря й вони достатньо вільно співпрацювали з основними силами Вермахта. Аж до капітуляції Німеччини, 9 травня 1945 року, вели жорстокі бої (деякі населені пункти переходили з рук у руки декілька разів) із метою ліквідації котла, але пересунути лінію фронту вдалося всього на декілька кілометрів углиб. Бойові дії закінчились тільки 15 травня 1945 року, уже після капітуляції Берліна. П'ять разів Сталін віддавав наказ про наступ задля ліквідації угруповання, але фашистам вдавалося відбитися.
Перша битва за Курляндію відбулася 16-19 жовтня 1944 р. Відразу після створення котла й взяття Риги Ставка Верховного Головнокомандування наказала Першому й Другому Прибалтійським фронтам негайно ліквідувати Курляндське угрупування німецьких військ. Перша ударна армія діяла успішніше від інших радянських, наступала на узбережжя Ризької затоки. 18 жовтня форсувала річку Лієлупе й узяла місто Кемері, але наступного дня її зупинили німці на підході до Тукумсу. Тож й інші армії СРСР не змогли просунутися через ярий опір ворога, що переходив у контратаки.
Друга битва відбулася 27-31 жовтня 1944 р. Армії двох Прибалтійських фронтів вели бої на рубежі Кемері-Гардене-Лецкава, південніше Лієпая. Усі спроби Радянської Армії (6 загальновійськових і 1 танкова) прорвати німецьку оборону й ліквідувати (або хоча б розділити) вороже угруповання (майже 30 дивізій) успіху не мали. Про третю битву 21-25 грудня 1944 року інформації немає. Основний удар радянських військ прийняла Лієпая. За даними гітлерівської сторони, наша армія втратила в січні в Курляндії 40 тисяч солдатів і 541 танк.
Четверта битва за Курляндію сталася 20-28 лютого 1945-ого. Наступальна операція 2 Прибалтійського фронту мала завдання наступати на Пріекуле, розбити вороже угруповання й оволодіти рубежем ріки Вартава, потім розвинути наступ і захопити Лієпаю, щоб позбавити противника можливості використовувати місцевий порт. У наступ перейшла головне угруповання фронту. Після сильної артпідготовки та бомбових ударів авіацією прорвали лінію фронту в районі Пріекуле частинами 6 гвардійської та 51 армій, яким протистояли 11, 12, 121 і 126 піхотні німецькі дивізії 18 армії. У перший день прориву вдалося пройти з важкими боями тільки 2-3 км. Наступного правофлангові частини 51 армії зайняли Пріекуле. Основу оборони противника становили танки, вкопані в землю по вежу. Їх опір наростав, у бій вводили нові дивізії і німцям вдалося зупинити просування радянських військ.
П'ята битва за Курляндію відбулася в період від 16 лютого до 9 травня 1945 року. У 1945-ому радянські війська (1 і 4 ударні, 6 і 10 гвардійські, 22, 42 і 51 армії, 15 повітряна - всього 429 тисяч чоловік) знову спробували ліквідувати Курляндське угруповання німців (майже 30 дивізій неповного складу, приблизно 200 тис. чоловік), почавши наступати 16 лютого 1945 р. Жорстокі бої з невеликими перервами проходили до 9 травня 1945 року - капітуляції Німеччини. На жодній ділянці фронту від Тукумса до Лієпаї червоноармійцям не вдалося просунутись далі, ніж на декілька кілометрів. Дізнавшись про капітуляцію, більшість німецьких солдатів (135 тисяч) здалися, але їх чисельні групи спробували втекти, деякі навіть намагались прорватися в Східну Прусію. Наприклад, обергруппенфюрер СС Вальтер Крюгер (командував 6 корпусом СС) з солдатами втікав із Курляндії в Прусію, але 22 травня 1945-ого його зупинили наші вояки й він застрелився. Втрати радянських військ у боях за Курляндію з 19 лютого по 9 травня становили 30,5 тисячі убитих і 130 тисяч поранених».
Зі спогадів покійного батька. За період воєнних дій у Курляндському котлі багато разів доводилося балансувати на межі життя і смерті. Особливо коли посилали в піхоту на поновлення. День, два - і все. Пощастить, якщо поранять. Тата декілька разів направляли в піхоту, та щоразу Бог милував - уже з дороги повертали в батарею. Був артилеристом і мінометником, воював у протитанковій батареї гармат калібром 45 мм. Нагороджений медаллю «За відвагу» (єдина, що давала значні пільги). Якщо кавалер цієї нагороди мав 4 чи й більше, то їх прирівнювали до Героя Радянського Союзу. А в батька саме стільки й могло бути. Неодноразово розповідав, як його тричі представляли до цієї відзнаки, але і до кінця війни, і пізніше їх не отримав. Особисто пам’ятаю два таких представлення (із трьох).
Лінію оборони тримали артилеристи з 4 гармат. Періодичні та постріли біглим вогнем якимось чином стримували контратаки німців. Та через деякий час гармати одна за одною стихли. Зокрема батькова витратила всі снаряди, що були в розрахунку, а в комсомольця, який поруч відстрілювався, заклинила, інші дві були несправні. Настала тиша, ще страшніша, ніж бойовий гул. Фашисти, скориставшись нею, пішли в атаку. Наступ був психічним, як нам показували в кінофільмах: вороги йшли, вишикувавшись ланцюгом у повний зріст, із засуканими по лікті рукавами й притиснутими до живота автоматами, безперебійно строчивши з них у бік наших воїнів. Гарматники ж мали при собі тільки карабіни, а проти автоматів це слабуватий захист.
Трагічність ситуації полягала в тому, що попереду окопів і траншей радянських вояків у спеціально обладнаному бліндажі перебувало командування Першої ударної армії, представники Генштабу, до 10 генералів і полковників, які проводили рекогностування майбутнього поля бою. І ось їм загрожували оточення й полон наприкінці війни. А це, що не кажіть, сором і неприємний слід в історії Великої Вітчизняної.
Варто зазначити, що довгий час батько був старшим розрахунку, маючи в підпорядкуванні кінного воза, яким і тягали 45-ку. Під сіном й іншим реманентом сховали, на всякий випадок, новенький трофейний німецький кулемет із великою кількістю набоїв. Хоч тато неодноразово отримував розпорядження здати зброю, бо це заборонено, але таки його не віддавав, думав, хай буде, може, коли стане в нагоді. І такий випадок настав! До всього, батько був ще й навідником, тож швидко прилаштували кулемет назустріч знахабнілому ворогові, зробивши необхідні розрахунки, й сіконули по фашистському ланцюгові довгою вогневою чергою зліва направо, й усі німці попадали: і вбиті, і поранені, неушкоджені також. Саме заходило сонце. Стало темно. За деякий час розвідка доповіла, що немає нікого. Мабуть, уцілілі, відступаючи, забирали й поранених. Таким чином, усі зникли з поля бою. Так залишились живими й здоровими представники нашої Ставки й командування. За цей подвиг батьку оголосили про представлення до нагородження другою медаллю «За відвагу», але незабаром комсомолець отримав орден Червоної зірки (за те, що гармату заклинило).
Затим знову була нагода отримати аналогічну нагороду. Далекобійна артилерія Червоної Армії вела обстріл німецьких укріплених позицій. При коригуванні вогню гармат на заваді радянським артилеристам став невеликий лісок. Вище командування віддало наказ батареї протитанкових гармат, де служив тато, зрізати дерева, щоб далекобійники могли вести ефективний обстріл фашистської фортифікації. А в Радянській Армії існувало правило: на небезпечну роботу шикували солдатів і викликали добровольців зі строю. Якщо ніхто не виходив, тоді призначали на власний розсуд. Батько ще згадував, коли йому щось загрожувало на фронті, - снився дід Прокоп, уві сні казав: «Виходь уперед». Хоч і дивно, але, виконуючи наказ прадіда, ніколи не зазнавав шкоди. Аналізуючи кожну небезпеку, пересвідчився, що якби не вийшов добровольцем на завдання, то чи вижив би?! Тож цього разу він виявив бажання з іншими вояками зрізати той ліс. Спроб було декілька, й усі закінчувалися втратами й поразками: були вбиті й поранені. Батьку тоді було майже 35 років (а це не сімнадцятирічний хлопчак, яких на фронті було багато), разом із групою молодших побратимів рушили до ліска. Дорогою проінструктував їх, як поводитися на місцевості. За основу взяли факт, що снаряд в одну воронку двічі не влучає. Після пострілу ворожої батареї, солдати залягали в них і таким чином добрались до місця призначення, зрізали дерева, а перед наступним залпом знову ховались. Насамкінець зайві насадження прибрали, а весь розрахунок прибув до батареї цілим і неушкодженим. Так завдяки кмітливості старшого воїна (мого тата) всі вціліли, виконавши завдання вищого командування. І знову батьку оголосили про представлення до нагородження медаллю «За відвагу». Це була вже третя.
Про четверту навіть не буду згадувати, бо призабув деталі. Пройшло ж бо з тієї батькової оповіді майже 65 років. До останнього дня він виписував газету Міністерства оборони СРСР «Красная звезда». Якось прочитавши рубрику «Нагорода знайшла героя», казав мені: «Напиши в редакцію, можливо, знайдуться мої нагороди».
Не написав, думав, батько житиме вічно, що Союз існуватиме завжди, тож встигну ще. А шкода! Згадуючи ті чи інші епізоди з фронтового життя батьків, хочеться неодноразово від усієї душі подякувати фронтовикам за їхній ратний подвиг, що відстояли життя на землі, і, хоч і нелегко було й після закінчення цієї страшної війни, це був їхній внесок у створення вільної держави через 70 років. Честь і слава захисникам Вітчизни! Слава Україні!
Підготував
Борис ПРУНЬ,
дитина війни, вільний журналіст