Опубліковано СН
Православний монастир Святого Хреста зведений у західній частині Єрусалиму, що називається Найот (Пасовище). Розбудували її в 1962 році вихідці з англомовних країн. Своїми багатоповерхівками поселенці оточили долину Хреста, але саму її ніхто не посмів тривожити.
І монастир тут, як добротна середньовічна фортеця, височіє на пагорбі. На схід від нього - музей Ізраїлю, на півдні - Кнессет (ізраїльський парламент), уздовж тягнеться автомобільна траса Сдерот Хаім Хазаз, а посередині в долині - вузенька вуличка Шота Руставелі, вона й упирається в монастирські ворота. Оцим тоненьким коридорчиком імені Шота Руставелі заходимо всередину й опиняємося (хто б міг подумати!) на тому самому місці, де колись аж чотири тисячі років тому, жив біблійний Лот, племінник знаменитого старця Авраама. Сюди він теж потрапив не відразу. Спочатку з сім’єю жив у Содомі. Але, як відомо, за гріхи міста Содом і Гоморру Бог спалив сірчаним вогнем, на їхньому місці тепер Мертве море. Лота, єдиного з родиною, вивів ангел, довелося йому оселитися біля Єрусалиму. Отут він і виростив дерево, з якого потім зробили хрест для розп’яття Ісуса Христа. Його з того часу назвали Лотовим і до 15 століття навіть було видно зрізаний стовбур позаду вівтаря монастирської церкви. Сьогодні це місце позначає велике срібне коло, що шанується як священне. Але історія самого дерева сягає аж до Адама.
«Діти мої, - постійно бідкався нещасний Адам, - якби ви знали, де я був і куди тепер потрапив». А був Адам, як відомо, в раю, найкращому місці у світі, і всі йому дуже співчували, а заодно й собі, бо наша земля на рай аж ніяк не схожа. Та одного разу Адам дуже захворів і, як розповідає апокрифічне «Євангеліє від Никодима», його син Сіф пішов до воріт раю просити масло прощення, щоб помастити ним тіло батька. Тільки ж його не дали. З’явився архангел Михаїл і повідомив, що масло прощення для всього світу буде подароване аж через 5500 років (це пророцтво про пришестя на землю Ісуса Христа). А щоб хоч якось втішити засмученого Сіфа, дав йому три гілочки від дерева пізнання добра та зла, того самого, заборонений плід з якого колись скуштував Адам. І сказав: «Якщо зможеш оживити ці сухі гілочки, то бути батьку зціленим».
Отож Сіф повернувся додому й одягнув на голову Адама вінок. Ось так знову це знакове дерево зустрілося з людиною, тільки вже не в раю, а на землі. Потім гілочки Сіф приніс на берег Нілу й запалив, вони довго горіли вогнем невгасимим, нарешті погасли, залишилися жарини. І з того часу минуло дуже багато років. Та одного разу промислом Божим племіннику Авраама Лоту було наказано знайти ці жарини, посадити в землю і для спокути власних гріхів поливати водою, аж поки виросте з них велике дерево. Воду ж наказано було носити з річки Йордан. Лот посадив жарини біля своєї оселі, щодня старанно поливав. Було йому дуже важко, але дерево й справді виросло. Кожна жаринка дала свій паросток: алое, кедр і кипарис. Вони переплелися стовбурами й продовжували ще століттями рости далі вже єдиним деревом. І так росли аж до часів правління царя Соломона.
Цар Соломон вважався наймудрішим іудейським правителем і прийняв дуже розумне рішення будувати Єрусалимський храм, та використати для цього знамените Лотове дерево. Його зрізали, витесали великий брус, тільки ж він чомусь для храму не підійшов. Куди його подіти, Соломон не знав і поклав як місток через невелику річку, по якому довгий час ходили. Одного разу Соломона відвідала цариця Савська, яку також вважали наймудрішою правителькою. Звичайно ж, такі дві знаменитості не могли не зустрітися. Тільки ж дуже здивувала Соломонову свиту цариця, яка відмовилася переходити місток й ступати на дерево. Більше того, навіть стала перед ним на коліна. І вже зовсім ошелешила євреїв, коли заявила, що на цьому дереві буде повішений Спаситель світу, а іудейському царству через це прийде кінець. І поки приголомшені євреї приходили до тями, перейшла мілку річечку вбрід.
Страхітливі пророцтва цариці Савської неабияк вразили Соломона, і він наказав негайно, геть з-перед очей, закопати брус. І знову пройшло багато-багато років. Нарешті чомусь саме в тому місці почали зводити невеличкий басейн для омивання жертовних тварин. Під час розкопок знайшли дерево, але тривожити не стали, залишили на дні. Зате вода в басейні прославилася тим, що один раз на рік туди заходив ангел Господній, збурював хвилі, і перший із людей, хто потрапляв у воду після нього, отримував зцілення від усіх хвороб. Цілюща купальня Сілоам притягувала калік з усього світу. Вони терпляче тут сиділи, лежали й спали, адже ангел міг зайти в будь-яку хвилину. Щасливцям заздрили, а ті, кому не поталанило, знову терпляче чекали з неба милості. Іншої надії на лікування не було. Одного разу, як пише Євангеліє, сюди прийшов Ісус Христос і зцілив паралізованого хворого, який лежав біля басейну тридцять вісім років. Адже самостійно добратися до води першим не встигав, завжди хтось випереджав, а допомогти ніхто не хотів. Христос пошкодував нещасного й просто сказав йому: «Встань і йди».
Після арешту Ісуса Христа древо промислом Господнім випливло на поверхню. От із нього й вирішили виготовити Хрест, а саме вертикальний стовбур, а поперечний брус, табличку та підніжжя зібрали додатково з пальми, кипариса, кедра й оливи. Таким чином іудеї приготували знаряддя вбивства й зробили все, щоб знищити свого Месію. А той факт, що цілюща вода купальні Сілоам уже ніколи не буде такою, ніхто до уваги не взяв. Символічним було й те, що Хрест на Голгофі поставили саме в тому місці, де була могила Адама, тож уже втретє це незвичайне дерево зустрілося з людиною, через яку довелося пережити стільки трагедій. Отож, іудеї прибили Спасителя до Хреста, Його кров лилася по дереву (до речі, згідно з науковим дослідженням, вона була четвертої групи, резус - від’ємна), стікала на череп Адама, і тут нарешті коло замкнулося: п’ять тисяч років, про які говорив колись біля воріт раю архангел, відрахувалися до дня, хвилини й секунди.
Та повернемося до монастиря. Заснувала його в четвертому столітті цариця Єлена, матір римського імператора Костянтина. З історії відомо, що Костянтин після перемоги над своїм останнім ворогом, коли нарешті величезна імперія вже вся лягла біля його ніг, у знак подяки Богові відправив матір у Палестину відшукати справжній Хрест Господній. І на всіх місцях, що були пов’язані з пам’яттю Ісуса Христа, збудувати монастирі та церкви. Грошей римський імператор не шкодував, і дуже швидко вся Палестина вкрилася православними святинями. Деякі з них збереглися в древньому вигляді і донині. Наприклад, храм Різдва Христового у Вифлеємі. Збудувала цариця Єлена й монастир над місцем, де виросло триєдине Дерево Христа. Спочатку присвятили Благовіщенню Божої Матері. Пізніше Костянтин Великий подарував його разом із прилеглою територією першому християнському цареві Грузії Міріану ІІІ на знак подяки за прийняття ним і всією країною православної віри, прислав і священиків. І якраз тоді Міріан звершив паломництво на Святу Землю. Варто сказати, що в ті часи набуло важко: розбійники, злодії, довга виснажлива дорога. Померти можна було і від голоду, і від холоду, і від спеки, і від рук недобрих людей. Але, поклонитися місцям слави Ісуса Христа - мрія кожного християнина. Не маючи достатньо коштів, люди на Святу Землю йшли пішки.
Цар Міріан із великою радістю прийняв подарунок, і з того часу в монастиря почалася спільна історія з Грузією та Грецією. Фактично всі наступні правителі обох країн допомагали святині чим могли. Міріан для початку розширив монастирське будівництво, а про ті давні часи нам і сьогодні нагадують фрески та фрагменти підлоги 5 століття, якимось дивом збережені неушкодженими. Уже в 6 столітті турбувався про монастир і знаменитий будівельник святої Софії Константинопольської імператор Юстиніан. І це були золоті часи християнства в Палестині. А потім вони стали чорними. У 614 році Палестину завоювали перси й навіть забрали з собою в полон Животворний Хрест Господній. Православна Римська імперія ніяк не могла з цим змиритися, і в 629 році імператор Іраклій розбив нарешті персів і забрав Хрест назад. Зі своїм дорогоцінним трофеєм прибув до Палестини й Золотими воротами 27 вересня, в день Воздвиження Хреста Господнього, планував переможно в’їхати в Єрусалим. Так воно й сталося, але спочатку військо Іраклія зупинилося в долині Хреста. Розорені персами монастирські будівлі, понищене майно глибоко вразили правителя. Він наказав негайно укріпити й відбудувати монастир, і на знак подяки Богові за перемогу присвятив його святим рівноапостольним Костянтину та Єлені й Воздвиженню Животворного Хреста Господнього.
На жаль, перси були не єдиними ворогами православної Палестини. І в усі війни, що точилися навколо Єрусалиму, автоматично втягувався й монастир Святого Хреста. За півтори тисячі років свого існування кого тільки не бачили й не почули монастирські мури, а головне, що всіх витримали. Гриміли залізними латами тут хрестоносці, бігали на швидких конях сарацини й араби, поглядали на них і турки, та остаточно зруйнувати будівлю в одних руки не піднялися, а в інших вони були занадто короткими.
У 638 році християн у Палестині накрила нова чорна хвиля. Святу Землю завоювали араби й багато православних святинь спустошили та зруйнували, а жорстокі репресії змусили більшість монахів перебратися в інші місця і виконувати свої подвиги в безмовному терпінні. Лиха доля не оминула й монастир Святого Хреста. У 1009 році, в період правління Аль Хакіма, халіфа із династії Фатімідів, його знищили настільки, що став непридатним для проживання. А в 1039 році на радість усьому православному світові до святині нарешті добрався правитель єдиного Грузинського царства Баграт ІV Багратіоні. Сумна картина зустріла його в долині Хреста: обдерті стіни, бур’яни й запустіння. Останні загарбники обікрали його, винесли фактично все, що на їхню думку було цінним. Отож відновлення почалося з чистого аркуша. На цю добру справу Баграта благословив афонський монах-грузин Євфімій, а відновлювати допомагав інший грузин - монах Георгій Прохорі. Таким чином відремонтували всі будівлі, а монастирська територія перетворилася на міцно укріплену добротну фортецю, на це, щоправда, пішло сімнадцять років. У такому вигляді монастир Святого Хреста зберігся до сьогодні.
З приходом на Святу Землю хрестоносців він зберігав свій діючий статус. Тільки ж правління це було недовгим, з Єрусалиму їх вибив мусульманський султан Салах Аль Дін і конфіскував всі православні церкви та монастирі. Це було важке випробовування, та, на превелике щастя, Грузією тоді керувала цариця Тамара. Біограф Салах Аль Діна пише, що цариця відправила до султана посольство з проханням повернути всі грузинські святині, у тому числі й монастир Святого Хреста. І запропонувала такий щедрий викуп, що султан не зміг відмовити. Привезла його довірена царська особа - казначей і міністр Шота Руставелі. Крім того, його завданням було відновлення та ремонт монастиря. Для такої важливої справи цариця теж грошей не пошкодувала. Руставелі все зробив якнайкраще, тут же в монастирі написав відому поему «Витязь в тигровій шкурі», присвячену, до речі, Тамарі, і єдиний свій автопортрет. Для цього на стіні соборного храму монастиря замовили велику фреску зі святими Максимом-сповідником та Іоанном Дамаскіном. Між ними, на рівні стоп, навколішках стоїть скромна малесенька фігурка поета Шота Руставелі й підпис грузинською: «Розписавшому цей храм нехай простить Бог гріхи, амінь. Руставелі». Тут же цей талановитий царедворець прийняв чернецький постриг, тут він і помер, тут його й поховали.
Можливо, найміцніше з усіх правителів доля пов’язала саме царицю Тамару й монастир Святого Хреста. З 1166 по 1213 роки вона керувала Грузією, і це були вже не просто золоті, а діамантові часи для всіх грузинських жителів. Тамара походила з роду царської династії Багратіонів, сприяла широкому розповсюдженню християнства в країні, будівництву храмів і монастирів, зарахована до лику святих. І скільки триватиме світ, грузини ніколи її не забудуть. Її ім’ям назвали астероїд, аеропорт, її портрет на грузинських ларі. І, як вважається, це лишень найменша крапелька подяки, яку вони змогли висловити для своєї неповторної цариці. Девіз Тамари: «Милість і правда». Під час її правління не було жодного випадку смертної кари чи навіть тілесного покарання. Її красу, мудрість, милосердя й простоту прославляли всі поети, письменники та художники. Романтична словесність - так характеризували тодішній напрямок у мистецтві, поезії та прозі. Усе, що писалося, малювалося, розповідалося і співалося, - присвячувалося їй, і тільки їй - найкращій, найкрасивішій, не по-жіночому розумній, по-ангельськи розсудливій, простій, як дитина, і милосердній, як усе небо.
Від початку царювання і до самої смерті над Тамарою світився яскравий поетичний ореол. Її називали сонечком, що посміхається, дивом, подарунком Божим, найкращим захисником і молитовником за свій народ на Страшному Суді. І при житті ніхто не згадав випадку, щоб Бог не почув її молитву. А легенди й дотепер розповідають, що вона не померла, а лише спить у золотій колисці, і щойно до неї дійде голос народної скорботи, відразу ж встане й захистить свій народ.
Та при такій романтичності Тамарі вдалося збудувати всі найкращі фортеці, палаци, замки, монастирі та храми Грузії. Саме завдяки їй християнство й державність розповсюдилися серед кавказьких горців. Усі народи Кавказу однаково шанують свою царицю і вважають цілителькою від усіх хвороб. Від її харизматичного прекрасного образу були в захваті і вороги, які щедро тоді оточили Грузію з усіх боків. Тільки ж вони її ще й боялися, бо за часи правління Тамари грузинська армія в боях не отримала жодної поразки. І навіть усім було відомо чому: Тамара завжди дуже щиро захищала правду, народ і православну церкву.
Померла Тамара від хвороби в 1213 році в замку Агараті біля Тбілісі (сучасна Каджорська фортеця). Але поховали її в Палестині. Оскільки простота наймудрішої цариці не мала меж, то навіть і поховання своє не захотіла перетворювати у величезне пишне шанування. Отож, таємно вночі з замку Агараті виїхали десять катафалків і роз’їхалися в різні боки, один із них відправився до Єрусалиму в монастир Святого Хреста. Так син Тамари Георгій виконав бажання матері побувати на Святій Землі. І оскільки за життя Тамара жодного разу не була на ній, то відтепер оселилася там назавжди. Отак несподівано монастир Святого Хреста прийняв іще одну незвичайну святиню - нетлінні мощі великої грузинської цариці Тамари.
Всі наступні грузинські правителі теж старанно продовжували турбуватися про свої палестинські святині. І це знову були незабутні щасливі часи, й розквітали вони аж до 14 століття. А потім монастир захопили мусульмани й перетворили в мечеть і притулок для дервішів. І тільки в 1305 році за нього вступився візантійський імператор Андронік ІІ Палеолог. Він таки добився, щоб монастир повернули грузинам і відновили там чернецьке життя. А потім почалися проблеми звідти, звідки їх аж ніяк не чекали. Внутрішні міжусобиці роздерли Грузію на маленькі шматочки - царства, королівства і князівства. І стало уже не до монастиря, кожен намагався вижити як міг, тож зв’язок із Палестиною обірвався. На довершення всього поганого, Палестиною тоді якраз заволоділи турки-османи, які менше всього шкодували грузинів. Тому монахи змушені були продавати свої святині православним палестинським арабам. На плаву утримувався лише монастир Святого Хреста, можна сказати дивом, тому що матеріальної та дипломатичної підтримки Грузія йому більше не надавала.
На початку 17 століття були намагання відновити грузинсько-палестинську общину та повернути все своє майно назад, проте її борги на той час уже досягли гігантських розмірів. Та, попри все, тодішній ігумен монастиря Никифор якимись неймовірними зусиллями зумів таки провести реставрацію монастиря з відновленням купола, олтаря іконостасу, а також настінних розписів, і навіть написанням нових ікон. Проте життя ускладнювалося все більше, отож єдиний грузинський монастир у Палестині вже ледве зводив кінці з кінцями, монахів залишилося зовсім небагато. Дійшло до того, що й сам ігумен змушений був більшу частину часу жити в Грузії. А гроші, що їм висилали для оплати боргів, втрачалися по дорозі. Й одного дня монастирем таки заволоділи кредитори.
Допомога прийшла від Єрусалимської патріархії. Єрусалимський патріарх Досифей ІІ (1669—1707 роки) зумів організувати по всьому світу збір коштів і виплатив кредиторам усі борги, монастир перейшов під юрисдикцію Єрусалимської патріархії, а декілька грузинських монахів, які ще трималися за свою святиню, перейшли в братство Гроба Господнього. Отож життя знову налагодилося і впродовж усього 18 століття і першої половини 19-го монастир залишався діючим, у ньому завжди було багато монахів, і це попри те, що й їхнім життям і монастирському майну постійно загрожували турки.
Вірність монахів православній вірі достойно оцінив Бог, і турецьке панування закінчилося з початком турецько-російської війни. Ослаблена з усіх боків Османська імперія припинила своє існування і вже як звичайна країна Туреччина зберегла географічні кордони настільки, наскільки їй вистачило сили. А для монастиря Святого Хреста тим часом почався новий розквіт. У 1853 році Єрусалимський патріархат відкрив тут Богословську школу й реставрував усі приміщення. Бібліотеку заповнили сотнями нових томів із різних галузей знань, а також енциклопедіями, словниками, богословськими працями. У той час це була одна з найбільших книгозбірень Єрусалима. Тут же створили й перший музей, де серед інших експонатів виставили немало різних археологічних знахідок минулих тисячоліть, пам’ятників історії Палестини, а також фауни того краю.
Богословська школа діяла впродовж 53 років і закрилася тільки в 1908 р. через фінансові труднощі патріархії. І тут знову почався період занепаду, багато десятиліть у стінах монастиря не було інших насельників, крім настоятеля, який одночасно виконував і обов’язки сторожа. А в другій половині двадцятого століття деякий час монастир навіть слугував військовою базою Ізраїлю.
Та, як відомо, усякі труднощі не вічні. В 1970 році тодішній Єрусалимський патріарх Діодор розпочав повне відновлення монастирських будівель і святиня разом із музеєм стала нарешті доступною для всіх бажаючих. І першими на вході нас зустрічають центральні, товсті, оббиті залізом двері з такими ж товстими замками та петлями, зробленими, як пишуть журналісти, без усякої економії металу. До них прикріплений медальйон, що називається «Панагія» (Всесвята) із зображенням Божої Матері й Ісуса Христа. Матір Божа в червоному одязі і короні. Нижче під ним - рука Божа тримає на долоні десять людських голів, що означає: «А душі праведних у руці Божій». Усі підписи грецькою мовою, нею ж проводяться й богослужіння в православних храмах Єрусалимського патріархату. Нарешті масивні низькі двері відчиняються, і щоб зайти, змушені вклонитись. Нас зустріла напівтемрява, товсті стіни й велика яскрава фреска - старенький Лот поливає своє триєдине дерево. У храмі – старовинні, на повний зріст, фрески, де представлені також історія монастиря та Христового дерева. А далі - чисельні аркади, тераси, балкони, внутрішні дворики, арки - й це все витесано з великих каменів. Між ними - екзотичні рослини у вазонах і на землі. Час тут губиться, ми наче в якомусь дуже давньому середньовіччі, зовсім не туристичному й не по-сучасному прилизаному. Тут дуже тихо, затишно й тепло. Здається, приклади вухо до стіни - і почуєш шум вітру, стук кінських копит і голоси всіх тих, хто тут був і сто, і тисячу років тому. І справді, їх неможливо забути, стіни їх пам’ятають дуже добре. Це ми сюди прийшли й вийшли, а вони тут жили, помирали, будували, молились і захищались.
Впадають в очі зроблені виїмки для ніг у трапезній біля столів, монастирський колодязь в оточенні музейних експонатів. Серед них навіть телескоп, часовий механізм відомої фірми Weule, 1905 року. Згори на паломників уважно дивляться маленькі віконечка і нарешті чорно-біла фотографія кінця 19 століття - караван православних паломників з Яффи направляється до Єрусалима. Тисячі людей на конях, пішки, з паличкам в руках і без, дехто з парасольками від сонця. Їх хтось зупинив зверху, попросив сфотографуватися, іще мить - і усміхнені личка вже назавжди дивляться на нас, сучасних паломників. Та, попри час, ми всі відчуваємо те саме: і подив, і радість, і неймовірне захоплення від того, що стоїмо на Святій Землі Ісуса Христа.
Любов ЛЕВКУТ.