Опубліковано СН
«Серце віддає людям», – саме такі слова мовлять жителі села Бутейки про завідуючу тутешнім ФАПом Марію Кокору. Нещодавно досвідчена медичка відзначила ювілей. Її знають у кожній хаті: і в дощ, і в сніг, і вдень, і вночі спішить туди, де на неї чекають, сподіваються. І зникає тривога, і відступає безнадія, коли входить у дім, щоб надати кваліфіковану допомогу, а то й урятувати чиєсь життя.
Сорок років воістину героїчної праці віддала Марія Григорівна в ім’я людей. 700 дітей до року за цей час пройшли через її руки, завдячують своїм життям і здоров’ям. Ще юною випускницею Костопільського медучилища приїхала в Бутейки й залишилась у селі назавжди. Тут поєднала свою долю з чоловіком Анатолієм Федоровичем, виростила двох доньок і сина, тут народилися її 9 онуків.
Марія Кокора – людина прекрасної вдачі. З легким гумором розповідає про початок своєї професійної діяльності. Прийшла першого дня на роботу, а люди вже чекають. Усіх уважно вислухала, записала скарги. А за ліками сказала навідатися завтра. Всю ніч гортала книжки, ставила діагнози, підбирала ліки. І коли вранці з’явилися пацієнти, видала медикаменти й попросила прийти наступного дня, щоб побачити, як вони діють. А про себе в думках молилась, щоб, бува, не нашкодила...
А як уперше приймала пологи! Молода та недосвідчена не розгубилась, коли жінка, яку супроводжувала до лікарні, народила в машині на півдорозі до медзакладу: зняла із себе плаття й загорнула новонароджене дитя. І таких випадків у її житті багато. І скрізь вона виконувала свій обов’язок грамотно та добросовісно. Добра слава про медичку йшла по навколишніх селах. До неї звертались, як до останньої інстанції, бо як поставить діагноз, то й у Києві лікарі підтвердять. Йдуть і зараз до неї люди з Великого Вербчого, Вирки.
Цікаво, що добра й лагідна Марія Григорівна ставала непоступливою, коли потрібно було наполягати в ім’я великої справи – здоров’ї людей. «Книжка пише, що вакцину необхідно збе-рігати в холодильнику, а не в дідовому льосі», – казала при нагоді головному лікарю Степанської лікарні Петру Якимцю. І він змушений був погодитись. Так у Бутейківському ФАПі з’явився холодильник - найперший у сільській місцевості. За схожих обставин вдалося придбати й диван. Нині затишно, по-домашньому тепло в медпункті. Все дихає чистотою та любов’ю, бо ж робили все власними руками вдвох із санітаркою.
Життя не пестило Марію Кокору. Яку ж потрібно мати мужність, силу, любов, щоб доглядати безнадійно хвору донечку! Мабуть, тоді й з’явилася передчасно сивина в її волоссі. Але трималася мужньо, до людей ішла спокійна, упевнена. Заговорить – і стає легше зболеному тілу й душі.
І дивуються молодші колеги: скільки доброї, світлої, здорової енергії кипить у Марії Григорівни, скільки дотепних історій, загадок знає вона. Жінка встигала брати участь й у художній самодіяльності. А зараз співає в церковному хорі. Вже й онуки радують її... І коли те життя пройшло?
Беруть приклад з матері й діти. Гарні, порядні, виховані вони тішать своїх батьків. Син Олег – церковний староста. Дочка Ірина закінчила школу з відзнакою, теж стала на мамину стежку, хоч бачила, як нелегко доводилось їй. Ще одна донечка Галина проживає на Одещині, працює завідуючою поштовим відділенням.
Ось така вона, Марія Кокора – авторитетна трудівниця, людина доброго серця та щедрої душі.
Олександр ШЕРШЕНЬ.