Опубліковано Анатолій Кардаш
Проїхавши від села Глинне на Рокитнівщині чотири кілометри по добротній асфальтованій дорозі, що стрічкою розсікає ліс, зупинитесь здивовані. Бо побачите дві унікальні пам’ятки: праворуч природну – широченний Юзефінський дуб, найдревніше дерево в Україні, а майже навпроти духовну – монастир, один із шістнадцяти діючих на Рівненщині.
І якщо найстарішій в області обителі – Корецькій – понад 940 років, то тутешня закладена серед дрімучих хащ подвижницькою працею перших насельниць з благословення архієпископа Рівненського й Острозького владики Варфоломія відносно недавно – одинадцять літ тому.
Місце для монастиря вибране не випадково: тут неодноразово спостерігали знамення. За переказами, першим побачив серед дерев зображення Божої Матері тутешній селянин Павло, який сповістив про це земляків. Відтоді в цьому мальовничому куточку Полісся час від часу помічали якесь особливе світло, яке називали Божою благодаттю. А одна жителька з навколишнього села вирішила присвятити себе служінню Богу, продала будинок і все майно для заснування та розбудови в урочищі «Юзефін» монастиря. Після прийняття монашеського постригу взяла ім’я Параскева, стала першою насельницею, засновником святині, а нині є ігуменею, живе тут разом з матір’ю.
Вечоріло, коли приїхали в монастир. Серед лісу гарно біліють ошатні будівлі церкви та келій. Праворуч, біля входу, височіють три хрести, нагадуючи про останні муки Ісуса Христа на землі. Просторим брукованим двором іде назустріч монашка. Вітаємось, запитуємо про ігуменю Параскеву. Жінка відповідає, що та від’їхала в справах.
- А Ви давно в монастирі служите? – цікавлюсь.
- З часу заснування, - каже у відповідь. – Прийняла ім’я Антоніна. Ще є матушка Федора, в миру Марія, ото вдвох і починали розчищати від кущів і пнів місце під майбутню обитель. Тяжко працювали, але день за днем наближались до мети. Звичайно, нам допомагали добрі люди і корчувати, і потім будувати келії та храм. Не цураємось будь-якої роботи, сприймаємо труднощі з радістю, бо молитва та праця - задля слави Божої.
До гурту підходить матушка Ніколая, молода дівчина-екскурсовод, запрошує оглянути храм. Розповідає, що його головна святиня – чудодійна Іверська ікона Божої Матері. Служба в монастирі більш повна на відміну від тих, що проходять в церквах сіл і міст краю. Того дня настоятель отець Валерій проводив богослужіння на честь святого Антонія, відомого своїми чернечими подвигами. Бо з молодих літ відчув у серці потяг до Бога, прийняв постриг у монастирі Афона, потім запровадив чернецтво в Києві, мешкав у глибині печери, харчувався лише хлібом і водою. Відтоді цей спосіб життя став оплотом православної церкви. Монастирі є твердинями духу, історії, культури народу. Адже ченці й черниці свідомо прийняли шлях відречення від мирської суєти, гріховності. Своїм жертовним і молитовним подвигом подають мирянам приклад відданості вірі, істині, любові до Господа. Їх чорне вбрання означає, що гріховний світ для них помер.
Кожна з монашок раз і назавжди покинула спокуси цього світу, прийнявши постриг, аби присвятити себе молитві та служінню Богу. І в кожної з них своя доля та дорога до монастиря. За словами Ніколаї, стають на цю путь і зовсім юні насельниці, і представниці старшого покоління, які багато пережили в миру, перестраждали, поки не стали на шлях спасіння душі у святій обителі. Сестра Галина прийшла сюди в літньому віці – їй майже 70 років, проте щиро та багато молиться і не гірше від інших справляється з господарським послухом.
А сама Ніколая вибрала чернечу долю не випадково. Родом зі Львівщини, зростала в сім’ї, де панували злагода та любов. Багато читала, мріяла. Батьки, бабуся, дідусь дбайливо виховували дівчинку, прищеплюючи розуміння прекрасного. У ті часи ходити в церкву дітям забороняли, однак бабуся розповідала внучці про основи християнської віри, власним прикладом залучала до читання Біблії, роздумів про істину, її неперевершену цінність у житті. Юнка вчилась у музичній школі, здобула середню освіту і вступила до столичного театрального інституту. Здавалося, здійснюються мрії батьків на щастя доньки, її сподівання стати талановитим митцем, а відтак влаштувати особисте життя, створити сім’ю, мати дітей… Однак понад усе цікавило, що є сенсом духовного існування людини, як осягнути істину та йти за нею з чистою совістю, з гармонією в душі. Дівчина з надзвичайною наполегливістю шукала не ситого благополуччя, а відповіді на поставлені собі головні запитання людського буття. Все інше відступило на другий план. Мати стривожилась такими поглядами дочки, навіть пробувала вдатись до примусового лікування. Проте прагнення до праведного життя в юнки тільки міцнішало, особливо після вивчення житія святих, поїздок по місцях православ’я, у монастирі.
- Зрештою, зустріла глибоко віруючу людину, яка підтримала мене в духовних пошуках, - згадує Ніколая. – Ця благочестива жінка допомогла зрозуміти, що тільки у святій обителі здійсню своє покликання служити Богу. І коли відбувся обряд постригу в монашки, то наставниця подарувала мені маленьку іконку, що невимовно вразила красою та довершеністю. А чому взяла ім’я Ніколая? Бо в той день, 22 травня, вшановували святого Миколая. І те, що колись жила в будинку під номером 22, здається нині не випадковим… Обрала цей монастир, адже саме тут, по-моєму, є поєднання духовних рис святих місць Афону, Дивеєво, а також відчуття пустелі.
Матушка Ніколая служить в обителі вже десять років. Каже, що тепер мама змирилась з її вибором, зрозуміла його правильність. Однак за цей час бувало дуже важко, особливо коли будували монастир: вручну корчували ліс, підносили розчин мулярам, які зводили стіни. Тоді жили в тісному вагончику без елементарних зручностей. Водночас із радістю в душі бачила, як дружно допомагали жителі навколишніх сіл, приїжджі добродійники, щоб на місці дивного лісового урочища виріс ошатний монастирський комплекс. Неподалік від нього колись тут був маєток польського пана Юзе-фіна. Для своєї дружини він наказав викопати став, дно якого встелили дубовими дошками. Тепер водойма замулена, якби почистити, то в ній розводили б рибу. Адже монашки не споживають м’яса й майже повністю забезпечують себе продуктами з підсобного господарства. А ще хочуть створити необхідні умови й базу для розвитку тих ремесел, якими традиційно займаються в обителях: пошиття риз, написання ікон, писанкарство тощо. Відвідуючи інші монастирі, переймають там уміння, спілкуються на духовні теми.
Маючи хорошу музичну освіту, матушка Ніколая керує хором сестер. А ще, крім господарчого послуху, прагне розширити свої пізнання з історії православної релігії, вивчає діяльність подвижників апостольської благодатної церкви, читаючи відповідну духовну літературу.
- Чи траплялось Вам особисто спостерігати прояви чудесного? - цікавлюсь у черниці.
- Так, – відповідає Ніколая. – Коли приїхала сюди, то дуже потерпала від укусів мошки, комарів, з’явилась алергія на них, опухла рука. Терпіла, трудилась на будівництві з усіма. Але так до смерті довели б ті укуси. Тож підійшла до ікони, плачу й благаю: «Матіночко Божа, Ти ж мене сама сюди привела, допоможи мені». І тут приходить думка взяти з лампади оливи й помазати рани. Зробила це - і біль ущух. Скоро й алергія пройшла, рана загоїлась, тільки шрам на руці залишився.
Звичайно, зцілення чи благодать надходять тим, у кого міцна, непохитна віра. А зміцнити й загартувати її під силу кожній людині, яка прагне чесного життя, пізнання істини. Тож більше дізнатись про церковні традиції, замовити молитви за спасіння душі, відчути особливий молитовний настрій можна, побувавши в обителі віри серед лісів. І тим самим зробити ще один крок у своєму духовному зростанні.