Опубліковано СН
упродовж декількох років дарують керівник Будинку милосердя Віра Цуман зі своїми підлеглими одиноким немічним людям
На цьому жінка не зупинилася: вона в повсякденному пошуку та неспокої, адже прохань прийняти під своє крило надходить усе більше…
Віра Цуман твердо переконана, що саме віра в Бога має домінувати в усіх земних справах кожного, причому безкорисливість і готовність самопожертви вінчають успіх наміченого. Тому й вважає своїм обов’язком піклуватися про тих, кого доля обділила здоров’ям, родиною. Тим більше, коли призахідне сонце вже не пригріває, а кидає скупе проміння на посріблені скроні, нагадуючи, що літа на зиму повернули.
Її небайдуже серце повне доброти. Свідченням цього став другий Дім милосердя на провулку Орлівський, 34, який днями гостинно відчинив двері ще трьом самотнім жінкам і стільком чоловікам. Тут колись мешкала Віра Василівна. Чоловік, дорослі сини, дочки, близька рідня з розумінням поставилися до її пропозиції переобладнати приміщення під кімнати для нових мешканців, які з нетерпінням чекали черги.
- На порозі зима, а нині діючий Будинок милосердя вже всіх не може вмістити, - розповідає пані Віра.
- Не покладаючи рук працювали ми, а також юнаки та дівчата общини ХВЄ райцентру, села Вири, щоб зробити не лише затишок, а й по-європейськи оформити кожну кімнату, – з гордістю додає син Роман, який, як кажуть, став правою рукою матері в усіх благодійних справах. Видно, що хлопець перейнявся проблемами перетворення благородних намірів у життя. Рада та горда мама за таку його господарську жилку.
Кімнати будинку по-сучасному обставлені меблями, завішені гардинами з оригінальними люстрами. В одній з них – старенька Олена Іванівна з паралізованою дочкою Люсечкою. Так любовно їх представила пані Віра.
…Олені не пощастило з юності. Пережила важкі роки голодомору, невдале заміжжя. З тяжкохворою від народження донечкою натерпілася стільки, що не передати словами. Чоловік-п’яниця пропивав усе, що бачив, більше того, ганьбив її на кожному кроці, звинувачуючи в усіх гріхах. Ночували в чужих, сусідських сараях. До 3 класу Люсечку сама носила на руках більше кілометра в сільську школу, а потім умовили бідну жінку віддати її в інтернат. Подумала, хоч нетверезого батька не бачитиме, не боятиметься, бо тільки-но переступав поріг, як дівчинка билинкою тремтіла, закриваючись з головою ковдрою. А хвороба прогресувала. Не вдалося закінчити навіть 10 класів. Приїхала додому, а батько пропив милиці, почалося справжнє пекло. Якось з мамою навіть зважилися на самогубство. Зібралися… під поїзд. «Мамо, мене першу, - просила, благала дівчина, - бо як ти підеш перша, я…». Не можна було спокійно слухати стареньку, якій під старість додався цукровий діабет. Вибачаючись, перервала її сумні спогади, розговорилась з дочкою. Любила вчитися, особливо захоплювалася іноземною мовою, але здоров’я все гіршало, почастішали серцеві напади. Через знайомих дізнались про Будинок милосердя, подзвонили Вірі Василівні з проханням прийняти.
- І ось цей день настав, ніби вдруге народилась, - говорить Люся, щиро дякуючи господині. - Вдень і вночі молитимусь Богу за милосердя, доброту, що відчуваємо від жінки, яка проявляє до нас, немічних, стільки любові, теплоти! Тільки глибоко віруюча людина здатна на такий подвиг в ім’я Всевишнього.
Свою розмову підсумувала такими словами: «Життя складається по-різному: для одних - як рідна мати, для інших – зла мачуха. Для нас з мамою була досі злою мачухою, а віднині Бог послав таких добрих, сердечних людей, що ніби сонце засвітило у віконце. Хай Бог благословляє нашу рятівницю на інші діла в ім’я Господа Бога для тих, хто потребує любові, тепла й затишку».
А сорокарічну Лєночку (теж так назвала її Віра Цуман) поселили в сусідню кімнату з 86-річною Галиною Михайлівною. Новенька дізналася про Будинок милосердя від Люсі, з якою випадково звела доля в одній із лікарень. Смаглява, несмілива, вона соромиться своєї тяжкої недуги, що прикувала до ліжка. Правда, з допомогою помічників, коляски повільно рухається. Погаслий погляд очей-тернин мимоволі оживає і вуст торкається усмішка, коли хтось із мешканців-сусідів переступає поріг кімнати. Вона живе! Їй тут подобається, бо спокійно й затишно.
Знайшлося місце й чоловікам. Небагатослівні, але зворушені. У семидесятирічного Кузьми Адамовича мимоволі забриніли сльози, коли запитала про його минуле життя-буття. «А як живеться самотньому мужчині?» - відповів запитанням на запитання і відвів погляд. Не хо-тілося зайве тривожити старенького, який на схилі літ знайшов-таки прихисток у Будинку милосердя Віри Цуман, єство якої переповнене любові до Всевишнього, який посилає цій жінці силу та мужність у непростий для держави час піклуватись про знедолених людей. Ще жоден, до кого зверталася за допомогою, не відмовив. «Повірте, така готовність посприяти у вирішенні проблем - ніби диво», – відверто зізнається Віра Цуман.
Серед спонсорів назвала Андрія Гаврильчика, керівника українського об’єднання інвалідів «Журавушка» Сергія Жукова і його заступника Володимира Васильчика, місцеву громаду ХВЄ (пресвітер Іван Пришко), Віктора Карачуна, голову фермерського господарства «Вікторія» П. Швая… Зрештою, усіх не назвати. І добре, що не бракує небайдужих до долі самотніх. Значить, ще не вмерли співпереживання, прагнення перейнятися нелегким буттям окремої категорії населення, про існування якої до недавнього часу замовчували. А Віра Василівна розповіла ще й про обслуговуючий персонал. Того дня чергували Марія Савчук, їсти готувала Вікторія Наконечна з Валентиною Климець. Їм допомагають Любов Данильченко з Немович і Олена Кухар з Костянтинівки.
Залишали оселю, коли землю огорнули осінні сутінки. У вечоровій млі, наче корабель, що розцвів вогнями ілюмінації, пливе назустріч завтрашньому дню другий Будинок милосердя.
- Гарно! – захоплена, похвалила Віру Василівну.
- Головне, надійно та спокійно стареньким, - відповідає невгамовна господиня, бо думками вона вже в прийдешніх часах. А наразі запрошує на постійне місце проживання інвалідів, лежачих, колясочників дітей, юнаків і дівчат… Що ж, хай Бог благословить починання та дарує впевненості пані Вірі, яка без віри в Бога не мислить свого життя, своїх справ, бо саме Він, упевнена, є фундатором усіх її починань.
Раїса БРИЧКОВА.