Діамантовий рубіж Вєтрових

Шість десятиліть у злагоді й любові прожили Марія й Арсен ВЄТРОВИ з села Зносичі. А глава сім’ї має ще дві ювілейні життєві віхи – 85-річчя від дня народження та чверть століття з часу виходу на пенсію. Однак і донині відпочивати найстаршому подружжю в селі доводиться рідко, бо щодня в клопотах по чималенькому домашньому господарству.

Господиня Марія Зотівна привітно зустріла нас на городі, біля купи буряків, які закінчувала чистити. На запитання, чи відчуває наближення знаменної дати особистого життя, охоче відповідає:
- Сказати, що прожила цих шістдесят літ у суцільному щасті, не можу, бо як у дитинстві, так і після заміжжя тяжкої праці, злигоднів вистачало. Підлітком наймитувала, потім у колгосп у рільничу ланку ходила, на матір трудодні свої записувала, адже була неповнолітня. А коли восени саме в таку пору одружилась з Арсеном, то недовго біля свекрів побули: пішли на квартиру, в чужу хату, аби самостійно господарювати. Тільки через п’ятнадцять літ свою оселю збудували.
Хазяїн біля хліва рубав дрова, почувши розмову, підійшов до дружини. Серйозний, розважливий Арсен Васильович і в молодості був людиною, в якої слово не розходилось з ділом. Згадує ті далекі часи з усмішкою:
- Війну, біду пережили. Німці ходили по хатах, відбирали худобу, продовольство, тож люди при їх наближенні втікали в ліс. Гонили туди живність, ховали добро. І мені таке робити доводилось. Жили на хуторі, хазяйнували добре, але ой як важко той статок давався! А дозвілля яке тоді в селі? По хатах на вечорниці збирались, співали, жартували. Там і познайомився з Марією, сподобалась мені дуже – і вирішив оженитись.
Батьки ж радили парубку іншу дівчину, роботящу наймичку, яка в них же й працювала. Але Арсен твердо стояв на своєму. Мовляв, або Марію візьму, або ж зовсім залишусь неодруженим. Посватали йому кохану, і 15 жовтня 1949 року відбулось вінчання в церкві, затим відгуляли весілля.
Арсен і Марія - обоє з багатодітних селянських родин, творили сімейний добробут власними руками. Тоді в селі організували колгосп, в якому працювали з перших днів: вона - у польовій бригаді, він – в охороні спільного майна. Через рік перейшов у ліспромгосп лісорубом, там заробляв більше, хотів будувати свою хату. Робітникам, крім зарплати, давали по кубометру деревини. Арсен докуповував дерево в товаришів, зібрав необхідну кількість матеріалу й спорудив невеликий гарний будинок. Новосілля справили вже маючи кількох дітей. Усього ж Вєтрови виростили четверо синів і двоє дочок. Нині всі вони мають свої сім’ї, дітей і навіть онуків. Дочка Надія та син Микола вибрали батьківський шлях у житті й трудились у місцевому сільгосппідприємстві «Маяк», одному з кращих у районі й на Рівненщині. У рідному селі залишилась і дочка Ганна, а от її братів Андрія, Івана та Володимира доля закинула відповідно в Томашгород, Мирополь, що на Хмельниччині, Кіровоград. Тішать Марію Зотівну й Арсена Васильовича 14 онуків і восьмеро правнуків, а головне те, що в їх великій родині шанують чесну працю, поважають старших, прагнуть жити по-християнськи.
Кажуть, спільне життя, коли все ділиться навпіл, створює між чоловіком і жінкою багато невидимих ниток, міцність яких відчувається тільки тоді, коли хтось намагається їх розірвати, чого без болі й страждань зробити не вдається. Мабуть, завдяки цим невидимим ниткам і силі багаторічного спілкування подружжя Вєтрових у злагоді та любові досягло поважного віку й продовжує спокійно, з оптимізмом пливти в одному кораблі по життєвому морі. Рідні не забувають про них, при кожній нагоді спішать допомагати по господарству, сказати добре підбадьорливе слово, засвідчити свою глибоку повагу. Прабабуся та прадідусь обробляють город, тримають живність і навіть коня. Тож в осінню золоту пору в їх віконце загляне чудове свято – славний ювілей подружнього життя.