Опубліковано СН
Як швидко летить час! Усе змінюється, змінила назву й сарненська районна газета «Будівник комунізму», в якій працювала. І ось нинішній творчий колектив редакції «Сарненських новин», яким керує Микола Драганчук, відзначає 70-літній ювілей.
Щиро бажаю всім колегам звершень і натхнення в цій нелегкій, але такій захоплюючій праці.
У наш час не кожна людина й не кожна газета доживає до 70 років. Сарненській районці це вдалося, вона стала літописом становлення й розвитку економіки, соціальної сфери, культури району, непростої історії Поліського краю. А нині гідно виконує свою головну функцію: несе людям правдиву інформацію, дає поради й розраду.
Щемить душа від спогадів. Зі шкільних років пам’ятаю газету «Будівник комунізму». Найбільше імпонували сатиричні й гумористичні матеріали під рубрикою «Цілющі припарки тітки Одарки». Запам’ятався малюнок до цієї рубрики: молодиця у вишиванці з рогачами, якими з печі горшки діставали, та комічні матеріали Леоніда Куліша-Зіньківа. Цього давнього позаштатного кореспондента Сарненської газети не змогла не згадати і як автора журналу «Перець» у своїй книзі «Засоби й форми сатири і гумору в українській пресі».
На роботу в редакцію прийшла 1973 року, коли керував газетою Іван Кузьменко. Тут народилася як журналіст, відчула перші муки творчості. І, як дитина, яка починає ходити, набила перші гулі, отримала необхідні журналістські навички, уроки людяності й взаємовиручки. У колективі працювали досві-дчені журналісти, аси своєї справи, а я була наймолодшою, найменш досвідченою. Однак розуміла: треба здобувати практику газетярства, навчатися гранити слово.
У фотокореспондента Петра Радчука вчилася ловити в об’єктив мить, коли людина виглядає природно й гарно, а ще - інформаційної насиченості й телеграфного стилю його текстівок до фото. Якось в обідню перерву в моїй присутності відповідальний секретар з більш як двадцятирічним стажем Ганна Чиченіна, даючи настанови кореспонденту Катерині Валько, як макетувати сторінку, казала: «Піду у відпустку чи на пенсію, а Ви, Катерино Іванівно, будете відповідальним секретарем». Згодом так і сталося.
Неодноразово допомагала коректору Вірі Магрело вичитувати газету й зрозуміла: непомітна, на перший погляд, її робота, але дуже відповідальна й важлива. Віра щодня виручала всіх, зокрема й мене, коли ловила приховані помилки, які не помітили ні автор статті, ні завідувач відділом, ні відповідальний секретар, ні редактор. У ті часи всі вони ретельно читали кожен матеріал і ставили свій підпис.
Робочий день був часто ненормованим. Друкарка Галя Островська в обідню перерву вмикала радіо на хвилі інформагентства РАТАУ, на якій поволі диктували матеріали для ЗМІ, й друкувала їх. А я вмовляла її потім надрукувати мій матеріал, бо в редакції була лише одна «Оптіма». Згодом вона довірила на ній працювати.
У колективі мені пощастило на хороших людей. Безпосереднім керівником був Петро Велесик, заввідділом листів, якого знала ще старшокласницею, коли він, студент Рівненського педагогічного інституту, на практиці в Сарненській школі № 1 органі-зував літературний гурток, учив нас писати. І в редакції, не рахуючись з часом, терпляче допомагав робити перші кроки в журналістиці. Рекомендував писати просто й дохідливо, але так, щоб було цікаво людині з вищою освітою та доярці. Запам’ятала його науку: кожний текстовий чи зображувальний матеріал має викликати інтерес у читача.
Багато ідей, реальної допомоги отримала й від доброї журналістки, сердечної людини Катерини Валько, яка підказувала теми, вчила методиці збору інформації, практичній стилістиці, давала свої конспекти. Цих двох журналістів: Катерину Валько й Петра Яковича Велесика - вважаю своїми першими Вчителями в журналістиці (не помилилася, написавши з великої букви).
Особливо хочеться згадати тодішнього редактора Івана Кузьменка, людину відповідальну, іноді надмірно сувору, але безмежно віддану газетярській справі. У кожен номер він готував передову статтю, намагався, щоб у ній не були тільки партійні директиви, а й конкретні корисні рекомендації в тій галузі, про яку писав. Іван Андрійович давав мені непрості завдання, переглядав підготовлені матеріали, редагував і казав: ще треба вчитися.
Як тільки на денному відділенні факультету журналістики Львівського університету з’явилося вільне місце, попросила І.А. Кузьменка дати мені характеристику, щоб перевестися із заочного на стаціонарне, здійснити свою мрію - серйозно навчатися журналістської справи. Після закінчення вузу стала науковцем.
Робота в Сарненській районній газеті лишилася в моїй пам’яті на все життя. Безмежно вдячна всім за стимул боротися та не здаватися, бути оперативною, обов’язковою, чесною, а головне - людиною.
Олена КУЗНЕЦОВА (ДЯГЕЛЬ).