З Афганістану прислав… троянду

Наприкінці грудня виповнилось три десятиліття з часу вводу частин Радянської Армії в Афганістан і фактичного початку війни з тамтешніми загонами душманів. У похідних колонах, що першими рухались кам’яними дорогами далекої країни, були 128 юнаків із Сарненщини. Спецпризов весни 1979-го після піврічного вишколу опинився в зоні воєнних дій, про що забороняли писати в листах додому. Утім, Віктор Буйний зумів повідомити про регіон своєї служби, надіславши в рідний Клесів батькам у конверті висушену троянду. Зрозуміли, що син у спекотній Азії, але сподівались – не за кордоном.

Однак Віктор потрапив служити саме в полк, що дислокувався в Таджикистані й готувався до походу в сусідній Афганістан. Хоча призивався солдат з міста Миколаїв, де закінчив технікум і отримав фах бурового майстра геологічної експедиції, у військовій частині зустрів чимало земляків із сіл Сарненського району, знайомих хлопців з Клесова. Під спекотним сонцем у навчальному центрі містечка Іолотань молоді солдати проходили прискорений вишкіл бойових дій в умовах гірської місцевості. Віктор попав у сапери, вивчав автомобільну й іншу техніку для спорудження мостів, розмінування шляхів тощо. Мав і посвідчення водія, здобуте на курсах ДТСААФ у Сарнах. Полк, в якому служив, стрімко поповнювався вчорашніми призовниками різних національностей, а також солдатами запасу, прозваними в народі «партизанами».
І ось у ніч з 26 на 27 грудня 1979-го військову частину в повному складі переправили в прикордонне містечко Кушка, а звідти через кордон – на афганську територію. Похідним маршем прибули в м. Герат, де облаштували табір. Віктор, як і переважна більшість однополчан, думав, що за кордоном виконує мирну місію захисту завоювань місцевих революціонерів, а тому довго тут не затримається. Згадує про той час:
- Афганці були ввічливими та привітними при зустрічі, особливо бідні селяни. Багатші вели себе обережно й підозріло. А вночі ті й інші бралися за зброю, влаштовували засідки, стріляли в наших солдатів, запасалися боєприпасами, військовим спорядженням для розширення мережі опору. Війна з кожним днем набирала обертів.
Про своїх однополчан Віктор Павлович говорить з теплотою:
- У полку більшість були слов’яни, а всього нараховувалось представників 21 національності. Старшина роти Олексій Кирилюк, українець з Луганщини, умів дбати про колектив, чудова, надійна людина. Небезпека гуртувала всіх, дідівщини серед солдатів ніколи не було. Отримували бойове завдання і виконували його без вагань. Здебільшого поступали ввідні про пошук таємних складів зброї. Як командир саперного відділення, йшов попереду підрозділу, вів розвідку, чи немає на шляху мін або замаскованих фугасів. Не раз доводилось розміновувати смертельні знахідки, зокрема дистанційного управління. Скільки всіх знешкодив чи підірвав - не рахував. Душмани часто ховали зброю у виноградниках, які з горбків розростаються по землі. У тих підвищеннях і знаходили купу автоматів, кулеметів, вибухівки, набоїв радянського й іноземного виробництва.
Про сутички й криваві бої з противником колишній солдат згадує неохоче: і досі ятрять душу втрати однополчан, знайомих і незнайомих. Про саме перебування на війні в чужій країні тоді написати додому не міг, та й не хотів додавати тривоги рідним. В одній з бойових операцій ворожа куля влучила бійцю у верх панамки. Головний убір пострілом збило з голови, й солдат дивом залишився живим. Друзі радили: «Візьми на пам’ять, привези додому». Відмовився, не хотів зберігати такий сувенір.
Під час рейдів гірськими дорогами на бойових машинах піхоти Віктор Буйний опікувався справністю техніки. А полагодити вузол БТРа чи вантажівки – теж ризик, бо з гущавини будь-коли може пролунати постріл ворожого снайпера… У години дозвілля в полк іноді приїжджали артисти з Таджикистану. З часом налагодився побут, кухарі-узбеки пекли хліб, вчились варити український борщ. Утім, кількість завдань зростала.
- На кожну бойову операцію в нашу групу включали молодих, необстріляних солдатів, - каже Віктор Павлович. – Вони набували досвіду, ми ж показували, як треба діяти в складній ситуації. Сапери йшли попереду, отож і в бій вступали першими. Декілька разів представляли мене до нагородження орденами, медаллю, але те подання осідало в кабінетах. Знаю це зі слів, сказаних мені особисто командирами. Та не жалкую про нагороди, головне – залишився живим. Гадаю, мені повезло ухилятись від куль чи випереджати ворога. Однак під кінець служби захворів так, що відправили в госпіталь на територію Союзу. Звідти й демобілізувався.
Повернувшись з військової служби, Віктор одружився. Хотів піти працювати за спеціальністю буровим майстром у геологічну партію, яку направляли на спорудження БАМу, однак рідні відмовили від роботи в тайзі на Далекому Сході. Тож влаштувався водієм в автоколону в рідному селищі. Трудився, як і воював, сумлінно. Коли в 1986 році трапилась Чорнобильська біда, поїхав на ліквідацію її наслідків. Півтора місяці на потужному КрАЗі вивозив з АЕС радіоактивні уламки будівельних конструкцій, доставляв камінь на спорудження дамби Ки-ївського водосховища. Потім довелось поправляти здоров’я в санаторії.
Колеги Віктора Буйного обирали лідером профспілкової організації автоколони, затим його призначили заступником начальника, згодом - керівником підприємства. Десятиліття потому, в 1996-му, Віктор Павлович започаткував власну справу – заснував фірму з виготовлення будматеріалів, де працює й донині.
Земляки поважають колишнього афганця та ліквідатора. Тричі його обирали депутатом районної ради. Він добре знає проблеми ветеранів війни. Важкі випробовування на далекій чужині випали на долю земляків-клесівців Миколи Круглика, Володимира Тарасяна, Сергія Шерстюка, Олексія Чумакова. Для них їх слово «Афган» означає не тільки назву азіатської країни, а й вміщує широкий спектр незабутніх відчуттів і спогадів: біль і мужність, побратимство і ризик, жорстокість і співчуття. Головне ж, за словами Віктора Буйного, - не солдати винні в розпалюванні вогнища війни, бо вони були вірні військовій присязі, чесно виконували накази, свій обов’язок перед Батьківщиною, якої вже немає. Залишилась пам’ять про героїзм і щоденний подвиг українських хлопців, зокрема сотень земляків, живих і померлих.