Опубліковано СН
Чому українці так люблять сало? На це запитання відповісти дуже просто.
У далекі часи на наші землі часто робили набіги кримські татари й інші кочові племена: палили, грабували, брали в полон. Та коли селяни поверталися на згарища своїх осель, там бігали тільки свині, бо вживати свинину мусульманину забороняла віра. Так поступово, через століття, сало стало в Україні національним продуктом.
А ось на ще одне запитання: чому так зазіхаємо на чужу власність? - відповісти нелегко. Для цього є об’єктивні історичні причини. В одній із християнських заповідей написано: не вкради. І цієї моралі дотримується переважна більшість людей. Але окремі індивідууми переконані, що їм можна користуватися плодами чужої праці. Ця риса передавалася з одного покоління в інше, по крові та генах. І в смутні часи історії набувала небажаного розвитку. З цим злом боролися в усі віки. Змінювалися, удосконалювалися правила, норми, методи, але світла в кінці тунелю ще й сьогодні не видно. Сутичка продовжується. У цій боротьбі церква грала основну роль, старалась словом Божим наставляти свою паству на шлях істини, вберегти від гріховних вчинків, засуджувала людей, які мали липкі руки. Коли ж її відділили від держави та почали знищувати, а В. Ленін кинув у народ гасло: «Грабуй награбоване» - відкрився широкий простір для зловживань. Після жовтневого перевороту грабіжником номер один стала влада, ввівши в основу своєї діяльності експропріацію – систему примусового безплатного або оплачуваного вилучення власності.
Радянська влада старалася нікому ні за що не платити, а тільки забирати. У гомо сапієса забрали все: землю, заводи, фабрики, худобу, особисте майно, відлучили від церкви і, головне, заборонили вільно висловлювати власну думку, погляди. Свого нічого не залишилося, тільки «всё вокруг колхозное, всё вокруг моё». Чесною працею прожити було неможливо. Обставини змушували (слово «красти» тут не підходить) брати те, що колись у тебе відібрали. Ще життя показало, що можна, не працюючи, створити собі непогані умови для існування. Ця психологія пустила глибокі коріння у свідомості людей, зробила їх байдужими до чесної праці. Перестали цінувати мораль, духовність.
Одержавши незалежність, країна почала переходити на економічні рейки й одна з них - приватизація. Як її провели – всім добре відомо. Несправедливість у розподілі колись спільно нажитого майна до крайності розколола суспільство, посилила ворожнечу й кримінальну ситуацію. Хто більше вкрав, той живе краще; такий постулат - це міна сповільненої дії і з часом вона нагадає про себе. Голодна, обдурена, скривджена особистість дуже небезпечна. До такого висновку давно вже дійшли бізнесмени й політики розвинутих цивілізованих країн і роблять усе, щоб у суспільстві кожен індивідуум за свою чесну працю одержував винагороду, оплату, необхідну для нормального життя. І тоді не буде заколотів, революцій, повстань. У нас у цьому питанні ще нічого не зроблено. Успіхів досягли тільки в корупції, в якій «впереди планеты всей».
Далі деякі етюди з недавньої історії, пов’язані загальною темою – заволо-діння чужим майном. Двічі Герой Радянського Союзу, прославлений партизанський командир Сидір Артемович Ковпак у своїй книзі спогадів «Від Путивля до Карпат» розповідає, як його з’єднання, руйнуючи комунікації ворога, здійснювало рейд теренами Західної України. У 1943 році невеликий загін зупинився в Костянтинівці нашого району на короткий відпочинок. Партизани розташувалися на початку села, де в основному мешкала родина Лехів. Бійці мирно спілкувалися з місцевими жителями. Випадків грабежів, насильства не було. Та несподівано сільською околицею пронісся жіночий крик. Зняла галас Тетяна Лех. Після відвідин її оселі одним із партизанів зникли ножиці - дуже необхідний інструмент у домашньому господарстві. Тетяна, жінка несором’язливої вдачі, не вибирала чемних слів й однозначно ви-словила свою думку стосовно вчинку гостя. Командир загону, ви-слухавши її схвильовану розповідь, наказав вишикуватись підлеглим і запропонував упізнати кривдника. Вона без жодних вагань вказала на одного з бійців. Коли витрусили його похідний рюкзак, звідти випали ножиці. Командир наказав партизану вийти зі строю і тут же, на місці, без жодних юридичних процедур, особисто його розстріляв. Такі рішучі дії стали несподіванкою як для Тетяни, так і селян, які спостерігали за подією. Жінка вже й не рада була нещасним ножицям. Поховали розстріляного біля в’їзду в село, де росли дуби. Через десять років після закінчення війни приїхали його рідні й прах перевезли туди, де народився. Так трагічно обірвалося життя ще молодої людини, здавалось би, через таку дрібницю. Але закономірність усе-таки існує.
Майже подібний випадок стався з нашою сусідкою Ганною Білик. У війну, коли перші з’єднання Червоної армії наступали на Захід, причиною конфлікту знову стали ножиці. Як потім вона розповіла, солдат, зайшовши в хату й побачивши на столі ножиці, недовго думаючи, поклав їх у кишеню. Він, мабуть, вважав, що вони йому потрібні більше, ніж господині. Ганна - жінка спокійна, врівноважена. Але такою цинічною зухвалістю обурилася та пожалілась командиру. Коли ж вишикували бійців і Ганна почала обходити стрій, то побачила того молодого хлопчину. Він стояв розгублений, опустивши очі в землю. Її материнське серце відчуло небезпеку, бо ж у пам’яті ще були свіжі враження від розстрілу партизана. Тож зробила вигляд, що не впізнала свого кривдника. На цьому інцидент вичерпався. Хтозна, яке покарання поніс би солдат, скажи Ганна правду. Та відомо, що ножиці жінці він не повернув.
Не можна сказати, що наші визволителі так часто займались грабежами. Але такі випадки траплялися, і не один кабанчик потрапив у солдатський котел. Старші командири крізь пальці дивилися на такі дії підлеглих. І тут нічого дивного немає. Йшла війна, лилась людська кров. Фронт потребував свого, і тоді було не до сентиментів і гречних правил. Заодно, заради справедливості, треба відмітити, що й німці під час окупації грабежами не займалися. Коли приїздили в село, то обмінювали взуття, годинники, ручні гармошки й інші галантерейні дрібниці на продукти харчування. Селянам, що здавали збіжжя, замість того платили спиртом.
У нашому господарстві був здоровий сильний кінь. І от одного дня його не стало. Ні, гривастий нікуди не втік і його не вкрали. Просто по-радянськи - експропріювали в діючу армію. Ніякої офіційної довідки не дали. А щоб не впадали у відчай, то залишили свого росі-йського ваговоза. Він ледь переставляв ноги, був коростявий, із численними пошкодженнями шкіри, погано їв і вже не реагував на паразитичні домагання комарів і мух. Було мало надії, що Мул одужає і ми чекали з дня на день, що бідний кінь відкине копита. Мати поїла його відварами трав, змазувала рани, давала молоду зелену траву, радилася з людьми, які зналися на хворобах тварин. І поступово Мул став одужувати. Незабаром уже міг виконувати корисну роботу й з часом виявився непоганим помічником у господарстві. Це був спокійний, працьовитий, витривалий кінь. Служив сім’ї, поки не перейшов на колгоспні корми, де невдовзі й віддав Богу душу.
Коли засудили нашого батька, то забрали з хліва останню корову. Причина – «за судебные издержки». Так пояснили виконавці прокурорського вердикту й теж жодної офіційної довідки не залишили. Це вже грабіж влади – зухвалий, цинічний, серед білого дня. Як потім з’ясувалось, у прокурора району народилася дитина і їй потрібне було свіже молоко. Чорно-рябу на утримання віддали одному жителю міста й він своєчасно забезпечував молоком сім’ю посадовця. А те, що в нас декілька місяців тому теж народилося маля і, крім того, у сім’ї було ще шестеро дітей, один другого менший, це нікого не цікавило. Тут логіка людських відносин і християнської моралі не простежується. Не знаю подальшої долі прокурорської дитини, та наш хлопчик через деякий час помер. І, можливо, одна з причин того, що сім’я залишилася без корови.
У 1991 році батька реабілітували, але всі мої зусилля внести ясність у цю справу не увінчались успіхом. Ніяких документів про це мародерство не виявлено.
І ще один приклад про насильницьке заволодіння власністю, однак уже державною. З перших днів встановлення радянської влади в селах були створені загони так званих ястребків. Назва походить від російського слова «истреблять». На службу призвали молодих хлопців і літніх чоловіків, які з різних причин не потрапили в Червону армію. Ястребки підпорядковувались органам НКВС і повинні були захищати мирне населення від бандерівців, допомагати владі в наведенні порядку. Вони мали на озброєнні гвинтівки Мосіна зразка 1890 року. Але що могли зробити ненавчені та малодосвідчені селянські хлопці? Чергувати в сільській раді біля телефону та підстрілювати в лісі диких кабанчиків! Їх тоді, за роки війни, розвелося багато.
Одного літнього дня 1944-ого, коли сонце хилилося до заходу, в село несподівано ввійшов загін вояків УПА. Насамперед бандерівці відключили телефон. Потім роззброїли всіх ястребків, знайшовши їх у своїх хатах. Ніхто не чинив супротиву, тому й до них упівці не виставили ніяких звинувачень. Розуміли, що то за воїнство. У магазині, що вже працював у селі, забрали всі дефіцитні товари: сіль, мило, спирт, сірники. Усе інше, а особливо такий необхідний керосин, роздали селянам і написали розписку про вилучення радянської со-ціалістичної власності. Тому органи НКВС, розслідуючи цю справу, нікого не репресували. А ястребки, за їх мужність і відвагу, були розформовані й замінені дільничними міліціонерами.
Борис ПАВЛИШИН.