Опубліковано СН
Фотомонтаж Василя Сосюка.
Кажуть, час лікує біль і горе. Але не біль Чорнобиля, що розростається в тілах і душах ліквідаторів, їх дітей, рідних. Сьогодні чорнобильців єднає підірване здоров’я, образа на державу, що примусово направляла в те пекло, а нині, на жаль, забуває своїх героїв…
…Валерій Нестерук злегка посміхається, мимоволі ховаючи в карих очах пережиті випробування, що випали на долю молоденького солдатика, призваного на службу до Збройних сил тодішнього Радянського Союзу. Позаду було Луцьке технічне училище машинобудування № 10, два роки успішної роботи на Луцькому заводі пластмасових виробів. А призов до армії, як чергова сходинка до дорослості, чоловічого змужніння, гордості, що, як усі, виконує з честю громадянський обов’язок.
Служив у м. Кодима, що в Одеській області. З радістю й легкістю опановував потрібними для військового телеграфіста знаннями й навиками. За те, що вмів за хвилину виконати складних 90 з’єднань, рядовому Валерію Нестеруку невдовзі присвоїли найвищу, першу, класність. Молодечої снаги додавали заняття спортом, про що свідчили значки на парадному обмундируванні. Цей красномовний знімок солдата з серйозним поглядом красувався на Дошці пошани військової частини урядових військ СРСР. Його, як висококваліфікованого спеціаліста, відмінника бойової та політичної підготовки, в числі найкращих 22 офіцерів і солдатів і відправили 22 травня 1986-го у відрядження в Чорнобиль.
…Весна. Тепло. Цвітуть сади. Спокійно так. Але на душі тривожно: зовсім не видно людей. Тільки військовики, техніка, намети. Поселили в приміщенні місцевого медучилища Чорнобиля. Кожному видали дозиметр, одноразовий респіратор… П’ятнадцять діб військові телеграфісти з Кодими забезпечували зв’язок і охорону в Чорнобилі, самому епіцентрі сумнозвісної Чорнобильської АЕС.
Як заступник начальника станції Д-15, діяв чітко й злагоджено, показуючи і тут приклад. Перевіряв телефони в приміщеннях штабу: все нормально? Працює? І назад… Обов’язково - заміна одягу, лазня. Це необхідно, щоб змити радіоактивний пил, що заповзав мало не в кожнісіньку складку обмундирування, добираючись до спітнілого молодого тіла. Так хотілося подеколи покупатися в Прип’яті, що обіймала містечко!
З сьомої ранку й уночі чергових телефоністів турбували термінові дзвінки членів комісії з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС до керівництва станції, її спеціалістів. Нестерук чув голоси її голови Ведерникова, генерала Охромеєва, тодішнього голови Ради міністрів СРСР Щербини, за підписом якого, до речі, і досі зберігає Подяку за активну участь у роботах з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Цю відзнаку отримав у жовтні 1980-го, коли Нестерука з військовими вдруге відрядили в Чорнобиль. А про той, перший раз, у травні того ж року, коли все трималося в суворій таємниці, і запису немає у його військовому квитку. Валерію довелося згодом їхати в архів військової частини, щоб зробили позначку хоч про друге відрядження.
Тієї тривожної весни 1986, коли повернулися на місце дислокації частини, групу помістили в м. Котовськ, у госпіталь, мовляв, треба відпочити. І все… Нічого поганого достеменно про наслідки перебування в Прип’яті і не передбачали. А в жовтні знову наказ: «Треба ще раз, Нестерук!». Подумав: «Що ж, треба, то треба, солдат є солдат. Є наказ, треба виконувати».
Начальник радіостанції Олександр Барбашин, ровесники Ігор Глобай, Василь Воробей, Ігор Акоп’ян та інші знову заступили на вахту. Знову знайомі маршрути. Більше п’яти хвилин намагалися не затримуватися біля телефонних апаратів, бо насторожили слова одного сивочолого генерала з добрими очима: «Вас, хлопці, Бог, може, ще пронесе, а через 30-40 років ваші діти відчують страхіття цієї аварії».
Не проніс… У 1989-му, вже коли повернувся додому в Луцьк, влаштувався на роботу, що не рік, стало зле і зле. Не міг їсти сала, пити молока, замучували одна за однією виразки шлунка… Слава Богу, вдалося поїхати в санаторій м. Кисловодськ. Там підлікували ліквідатора, поставили, як кажуть, на ноги. Притримується дієти й нині.
- От вам і Чорнобиль, – сумно підсумував Валерій свою відверту сповідь. – Це була страшна мирна війна. Відлуння Чорнобиля нам, ліквідаторам, щороку звучить гучніше. А ті, зрубані під корінь яблуневі сади в рясному цвіті, що лежали наче наречені у весільному вбранні, напевно, ніколи на забуду. Нагадуватимуть про розгнузданий атом, що несподівано вирвався з-під контролю людини, й стільки натворив бід і лиха, які до схилу літ отруюватимуть життя-буття працьовитого українського народу.
А як шляхи-дороги привели в Сарни? Коли після демобілізації працював майстром на Луцькому шовково-прядильному комбінаті, там же прядильницею в його цеху трудилася дівчина з Кричильська. Звали її Ніна. Вона й приглянулася вчорашньому солдатові. Побрались. Двійко діток з’явилось у родині Нестеруків. Жити ставало все складніше. «Розвалився» Союз, «розвалився», як багато інших колективів, комбінат. Родина дружини покликала до себе. Де тільки доводилося працювати главі Валерію Івановичу, щоб звести кінці з кінцями! Насамкінець, ось уже два роки, як «прописався» в ТзОВ «Завод металевих виробів». Працює інженером відділу постачання. Радий цій зайнятості. Добре, що й дружина влаштувалася на роботу. Адже ростуть дочка й син: Оксанка навчається в міжнародному університеті «Україна», Максим – одинадцятикласник міської ЗОШ № 2. Хай ростуть і не знають тих випробувань, що випали на молоді роки їх турботливого й люблячого батька.
Раїса БРИЧКОВА.