Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
З історії християнства відомо, що служіння єпископа одне з найдревніших і найвідповідальніших у церкві.
Перших єпископів обирали апостоли з достойних людей, які готові були слідувати за ними, проповідуючи Євангеліє. Ця апостольська спадковість збережена в православній церкві до нині, передається під час рукопокладання кожному, кого Господь прикликає до цього високого служіння. У нашому краї вже понад десять років його звершує високопреосвященіший владика Анатолій, кандидат богословських наук, доктор філософії, доцент Ужгородської православної академії. Його духовну діяльність високо оцінив Президент України, має й численні державні нагороди.
- Ваше високопреосвященство, владико Анатолію, розкажіть, будь-ласка, яким змістом наповнене життя Сарненсько-Поліської єпархії Української православної церкви і Ваше служіння?
- Дуже приємно повідати про духовне життя на теренах Сарненсько-Поліської єпархії, яка була заснована в 1999 році рішенням священного синоду Української православної церкви. Саме мене тоді призначили першим її архієреєм. До складу єпархії входять Сарненський, Дубровицький, Березнівський, Володимирецький, Рокитнівський, Зарічненський і Костопільській райони. До цього, у 1993-1995 роках, керував Рівненською та Острозькою єпархією, потім ще п’ять років очолював Глухівсько-Конотопську, що на Сумщині.
Сарненсько-Поліська з початку нараховувала 165 парафій. Тепер у неї вже входить 300 релігійних громад УПЦ. За 12 років у 135 населених пунктах звели нові храми. У цю благу справу вкладено надзвичайно багато зусиль єпархіального управління та віруючих людей. А ще на теренах єпархії діють три чоловічих монастирі: Свято-Покровські у селі Хотинь Березнівського, та в Цепцевичах Володимирецького районів і в честь Ікони Божої Матері «Живоносне Джерело» в Масевичах Рокитнівського. Ці обителі збудовані стараннями насельників і земляки-поліщуки смиренно несуть там послух молитви за всіх віруючих людей і навіть за тих, хто ще не зігрітий вірою Христовою, але обов’язково з часом навернеться до Бога. Крім того, у краї діють дві жіночі обителі. Іверської ікони Божої Матері розмістилась у Рокитнівському районі в урочищі Юзефін, у лісовій місцевості, далеко від населених пунктів. І там 20 монахинь переважно молодого віку, а це наші поліські дівчата, прийнявши чернечий постриг, несуть подвиг молитви за народ, державу. Так само трудяться сестри і в монастирі в честь «Волинської ікони Божої Матері» в селі Серники Зарічненського району. І чоловічі, і жіночі обителі є духовними лампадами, де насельники не тільки загартовують себе молитвою та працею, а стійко оберігають православну віру.
Та не тільки в монастирях єднаємо людей в молитві, але й у парафіях, адже багато храмів побудували, підготували для них священнослужителів. Загалом, за своє духовне життя висвятив понад пів тисячі священиків. А цими днями минуло рівно тридцять років мого перебування в священному сані. Швидко пробіг цей час. Пригадую складний «брежнєвський» період, гоніння на церкву, коли служби безпеки знищували талановитих священиків, переслідували молодих людей, які бажали вступити до духовних семінарій, серед них і мене. Тодішній державний устрій обмежував нас у правах, та з поміччю Божою витерпіли це, пережили. Коли нині стою біля престолу Божого, уже в сані архієпископа, постійно молюся, щоб Господь дав сили достойно нести святительський подвиг. Щоденно удосвіта, біля шостої години, від єпархіального управління виїжджаю до парафій, розкиданих по семи північних районах області. Впродовж року повинен побувати в трьохстах населених пунктах. До кожного їду, щоб молитися за людей, за їхній добробут і благополуччя. Молюся за живих і за мертвих. Коли ж перебуваю в єпархіальному управлінні, приймаю громадян, розділяю їхні печалі та біди, втішаю, допомагаю. Наставляю молодих, адже в нас навчаються священики, які набувають практичного богослужбового досвіду. Ось так непомітно й проходить святительське життя, у молитві та праці, на славу Божу та Поліського краю.
- Владико Анатолію, скажіть, будь-ласка, як складаються відносини церкви та влади, чи відчуваєте підтримку, сприяння органів державної влади у вирішенні церковних проблем?
- Питання дуже насущне. Хоча закони відокремлюють церкву від держави, та не відокремлюють від суспільства, загального життя. Люди смиренно трудяться, щоб забезпечити майбутнє дітей, намагаються виживати в нинішній непростий час, і водночас повертаються в лоно церкви для молитви, для духовного життя. Тож вірян не можна відокремити від держави, так само як і від церкви. Дуже приємно, що керівництво Сарненського району й усіх, що входять до складу Поліської єпархії, люди помірковані, навіть, з приємністю зазначу, релігійні. З повагою ставляться до церкви, духовенства, віруючих.
За 30 років свого служіння Богові бачив різних керівників: і хороших, і не дуже. Були такі високопосадовці, які закривали та знищували храми, принижували священиків і віруючих. Бог їм Суддя. Тепер уже про них і не згадую. Не так давно були й тут такі, що наробили багато лиха церкві, та не буду осуджувати їх вчинки, бо знаю, що не можна увійти в Царство Боже без випробувань. Поганих людей швидко забуваю. Пам’ятаю тих, які завжди намагаються допомагати. Щодня прошу Бога, щоб посилав саме добрих, бо в них народжуюся, багатію і знаходжу зміст свого життя.
Найголовніше, що нинішні представники влади поганого церкві не роблять. Можливо, не завжди допомагають, бо не мають достатньо можливостей, але й за це їм дуже дякую. На керівних посадах трудяться багато хороших людей. Це і голова Сарненської райдержадміністрації Анатолій Остапчук, і новий керівник районної ради Микола Драганчук, з яким, сподіваюся, складуться також доброзичливі стосунки, і міський голова Сергій Євтушок, хоча ще молодий за віком, але з приємністю зазначу, що завжди звертається за порадою при вирішенні питань духовного життя громади. І навіть тоді, коли має прийняти рішення на користь жителів міста. Вважаю, що в таких людей - християнські душі, і вони намагаються стяжати Божі благословення та мудрість. Дуже приємно, що в міськраді дослухалися до побажань віруючих стосовно храмового свята і Дня міста. Бо, на жаль, декілька років тому його перенесли, не запитавши думки церковних громад. Тож маю підстави стверджувати, що відносини з органами державної влади та місцевого самоврядування складаються в конструктивному напрямку.
- Ваше високопреосвященство, жителі й гості міста стають свідками того, яким красивим і величним стає кафедральний собор і прилегла територія. Розкажіть, якими зусиллями вдається проводити таку непросту роботу?
- Сарненський Свято-Покровський кафедральний собор - це гордість сарненців і всієї єпархії. Місто має чимало красивих місць. Але, на жаль, не має архітектурно-ландшафтного центру, де могли б відпочивати його мешканці та гості. На території кафедрального собору раніше був храм, який зруйнували. Тож прикрашаємо її декоративними деревами, квітами, а ще замінюємо купольні частини святині, плануємо перекрити дзвіницю. Хотілося б, щоб відповідно преобразився й парк, що поруч, куди приходитимуть відпочивати молодь з діточками, люди похилого віку, отримуватимуть естетичну насолоду. За останні роки побудували нове приміщення єпархіального управління, а також храм у честь Олексія Чоловіка Божого, зручність якого вже оцінили багато жителів міста. Цей невеличкий тепленький будинок доповнив архітектурний ансамбль на подвір’ї собору, допомагає сарненцям, коли в родини приходить біда і хтось помирає, і саме сюди на ніч можна занести труну, що є проблемою для багатоквартирних будинків з вузенькими коридорами та сходами.
Задля збереження тепла встановлюємо пластикові вікна. Адже нещодавно трапилася біда: вийшов з ладу газовий котел через вимкнення електроенергії. Змушені посеред зими замінювати систему обігріву. Користуючись нагодою, хочу подякувати парафіянам і всім добрим людям, які проявляють жертовність. Розумію, що багато хто відриває копієчку від себе, своїх діточок та онуків. Але, повірте, милість Божа безмежна. Господь поверне вам чимось. Храм же є тим місцем, де спасаються люди, тому повинен бути красивим, бо там животворить Дух Божий, там людина єднається з Богом у молитві, поєднується світ живих і мертвих. І надалі за підтримки парафіян упорядковуватимемо храми. А кафедральний собор нехай стане духовною лампадою, яка прикрасить весь Поліський край.
- Ваше високопреосвященство, у місті проживає багато молоді. Та, на жаль, болючою суспільною проблемою є втрата родинних цінностей, руйнуються молоді сім’ї, розпадаються шлюби. Яким є погляд церкви на цю проблему?
- Ви ставите дуже актуальне питання, бо, справді, сьогодні в молоді досить багато проблем у взаємостосунках. Біда в тому, що втрачаються духовні цінності й наслідком цього, відповідно, є не тільки безвір’я по відношенню до Бога, а й один до одного. Молодята, будуючи сімейне життя, бачать тільки природу краси людської, але рідко задумуються над духовним станом: що в душі людини, яку любиш? Чи є в ній співчуття, чи відповідає вона добрими почуттями на твої, чи є Божа благодать, необхідна для материнства, батьківства? Що молоде подружжя зможе передати їм? На жаль, молодь майже не переймається такими думками. Тому, як наслідок, дуже багато духовних розлучень, руйнуються сім’ї, втрачаються, як то кажуть, не тільки почуття любові, а навпаки - в стосунки вселяються ненависть і злоба. Церква скорбить, наставляє таких людей через вуста священиків у проповідях. Та все ж цей фактор присутній у нашому житті. І, як стверджує статистика, якщо раніше розпадалася кожна третя сім’я, то зараз ця біда підкрадається до кожної другої. У мільйонних містах кількість розлучень дуже і дуже велика. Ще в сільській місцевості люди якось терплять, приживаються, а інколи просто випрацьовують це земне, спільне життя. Щоб не було такої трагедії, потрібно любити людину, цінувати її, але покладатися на ті основи, які закладає мати церква, адже сім’ю потрібно створювати саме як церкву. Ось чому святі отці повчають, що храм Божий - це те місце, де молимося, де відбуваються Божі таїнства. Якщо в родині є Дух Божий, молитва, повага, то вона вистоїть. Тоді сім’я не тільки пройде земний шлях гідно, достойно, а й у старості матиме повагу та добрі почуття. Такий рід буде благословенним. Якщо ж немає духовної основи, то, як наслідок, бачимо нещасні сім’ї, нещасних дітей у них, безбатченків, коли матері не можуть називатися матерями. Саме про це сумує церква і просить Бога мудрості й сили, терпіння всім, хто стає на шлях сімейного життя.
- Владико Анатолію, що порадите людям, які вперше переступають поріг храму й намагаються долучитися до християнського життя, традицій, виконання Божих заповідей?
- Таким людям хочу сказати, щоб були терпеливими. Коли маленькі діточки починають ходити, часто падають, перші їх кроки нестійкі. Малят підтримують тато, мама і вони, зрештою, добре стоять на ногах. Через схожий шлях терпіння, падінь і підйомів проходить кожен з нас. І саме таке порівняння хотів би зробити й стосовно духовного становлення. Тут також потрібно падати та підніматися. На шляху багато спокус. На жаль, зустрічаються й люди, які намагаються відбивати від істинної віри, провокуватимуть, наводитимуть приклади священиків, які, можливо, сьогодні не є достойними наслідування. Буде всього. Але необхідно пам’ятати, що справжня віра - не спокуситися ні ким і ні чим, і маленькими кроками людська душа буде рухатися до Бога. Навчаючись православним істинам, молитвам, пізнаєте таїнства Божі. Стати глибоко віруючою людиною дуже складно. Але якщо будете терплячими, станете щирими послідовниками Христа. Тож дай Боже всім, хто прагне до Бога, до вічності й безсмертя своєї душі, достойно пройти випробування земного становлення. Стяжайте молитви, стяжайте терпіння, не спокушайтеся тими вчинками, які роблять недобрі люди, коли відводять нас, втягують у різні лихі справи, і навіть негативні течії. Нехай вам Бог допомагає і, повірте моїм словам, прийдете до Нього і все буде благо, аби тільки мали бажання й терпіння.
Спілкувався
Максим ЛАВРЕНЧУК.