Опубліковано Зоя Тимцунік
Фото Василя СОСЮКА.
Рівна, як скло, дорога з твердим покриттям, дорожніми розміткою та знаками веде до села Убереж. Хати - а в селі налічується 23 двори - розкидані обабіч шляху. При в'їзді до населеного пункту на залізобетонній опорі, у гнізді, красується величавий лелека, що ніби запрошує відвідати цю мальовничу місцину. А вона дійсно варта уваги - багато простору, повітря, сонця, вільної землі. Додайте ліси, багаті на гриби й суниці, - і зрозумієте тих, хто проміняв райцентр на Убереж.
Серед них й Іван Наливайко. Сам він - уродженець цих місць, народився в Кричильську, відтак мешкав у Сарнах. І ось уже восьмий рік, як, купивши будинок, перебрався з сім'єю в село.
- Тут гарно жити пенсіонерам, - ділиться думками господар, - адже автобус у Сарни ходить не щодня. Молодь же шукає роботу деінде. Син працює в Рівному, отож бачимося у вихідні.
Меншому Максиму - шостий рік, незабаром до школи. Дітей з Убережа шкільним автобусом підвозять в Угли, де функціонує загальноосвітня школа І ступеня, старших - у Кричильську одинадцятирічку. В Івана Наливайка - золоті руки, тому не дивно, що відбою не має від замовників. До слова, досвідченого муляра застали за роботою - зводив біля оселі огорожу "рваний камінь", що так полюбилася багатьом грошовитим сарненцям. А ось дружина не працює. Та й де її знайдеш, роботу, у селі, в якому немає ні школи, ні фельдшерсько-акушерського пункту, ні магазину, зрештою торговельного ларка чи рундука. Хоча утримувати чимале господарство: коня, корову, теля, кури, свині - потребує багато сил і часу. До того ж, господиня, як й інші жінки села, пече для родини хліб. Бо купити цей незамінний продукт харчування можна або в Углах, куди добираються місцеві жителі здебільшого велосипедами, або в Сарнах. Але ж часто не наїздишся, отож у кожній хаті своя "пекарня".
Анну Мартинюк застали на городі, де господиня, скориставшись сонячним погідним днем, висаджувала цибулю. На "майонтку", розказує, залишились лише курочки та пес - без сторожа ніяк, адже ліс поруч, а відтоді, як помер чоловік, живе сама. Діти розлетілись із батьківського гнізда, влаштували свою долю: син і дві доньки живуть у райцентрі, ще дві - у Рівному. Нагородили бабусю шістьма внучками, дві вже мають вищу освіту. Діти та внуки часто навідують Анну Іванівну, піклуються про неї, бо виховали їх справжніми людьми, дали освіту. "Колись було легше - згадує жінка, - то й вивчили". Сама ж з 14 років і до пенсії працювала в колгоспі, а в 11 залишилась сиротою. Тяжко було жити: важка праця оплачувалась трудоднями. Чотирьох дітей Анна народила вдома й лише найменшу, Лєночку, - у пологовому будинку. Цілий день жито жала, а на ранок народила, - поринула в спогади жінка. - Усі діти були здорові, красиві, мабуть, тому, що зроду горілки в роті не мала.
Зрозуміло, у нелегких щоденних клопотах було не до розваг, тим більше спиртного… Знову ж таки цікавлюсь хлібом. Анна Мартинюк теж випікає паляниці, а коли діти чи внуки їдуть у гості, то привозять з міста. Незважаючи на удари долі, жінка зберегла інтерес і цікавість до життя, радіє, що має гарну родину, проте переїжджати до дітей не поспішає - взяли в полон рідні місця з просторими полями та вічнозеленими лісами.
Ольгу та Віктора Скробів, які виховали дев'ять синів і вже мають стільки ж онуків, застали на подвір'ї: щойно повернулись з поля, де разом з невісткою Наташею сіяли буряки. Наталка з Юрієм мешкають у Келихові Володимирецького району, та приїхали, щоб допомогти. Нині з батьками господарюють Олег, Василь і найменший 19-річний Петро, решта синів створили власні сім'ї та живуть хто в Углах, Поляні, Немовичах, а декого доля закинула аж під Київ. Узимку хлопці працюють у лісі, теплої пори виїжджають на заробітки. Нерідко привозять зерно, відтак мелють на борошно, з якого господиня пече хліб. Скроби, як і інші односельці, утримують корову, свиней, індиків, курей. Минулого року, розповідає господиня, мали 60 індиків. А моркви накопали 15 мішків. Окрім цього, щовесни висаджують картоплю, капусту, гарбузи, буряки. Щодо останніх Ольга Скроб дала цінну пораду - насіння буряків і моркви змішує та висіває разом. Таке ноу-хау досвідченої городниці приносить щедрі врожаї, отож варто його запозичити. Скроби поділяють думку односельців про те, що в населеному пункті необхідна торговельна точка. Хоча всіма необхідними продуктами харчування сім'я забезпечує себе самотужки, та все ж, як мовиться, не хлібом єдиним - потрібні й миючі засоби. А за тим же шматком мила чи пральним порошком потрібно їхати в райцентр. Поки в селі працював ларьок Великовербченського споживчого товариства, було легше, нині ж доволі сутужно.
Тим часом дорога до села веде відмінна. Невже нікому з приватних підприємців не спадало на думку відкрити в Убережі торговельний заклад? Необхідні в побуті товари користувались би тут неабияким попитом. До того ж, кількість земельних ділянок для індивідуального будівництва в межах Сарн обмежена, у міській раді своєї черги чекає не одна сотня заяв. В Убережі, повідали місцеві жителі, добротний дерев'яний будинок із ділянкою можна придбати за 5 тисяч доларів. А маючи власний транспортний засіб, не почуватися відірваним від міста. Думаю, не за горами той час, коли в селі з'являться забудовники із Сарн, і тоді вже без ларка чи навіть магазину в Убережі не обійтися.