Опубліковано СН
На початку ХVІІ століття, за архімандрита Єлисея Плетенецького, біля церкви Успіння Пресвятої Богородиці ченці Печерського монастиря копали могилу для молодої померлої дівчини й натрапили на труну.
До спочивальні була прикріплена срібна дощечка з написом: «Иулиния, княжна Ольшанская, дочь князя Георгия Ольшанского, преставившаяся девою, в лето от рождения 16-ое». Коли відкрили труну, то побачили князівну в пишному вбранні й дорогоцінних прикрасах. Дівчина лежала, мов жива. Домовину з мощами перенесли до Печерської церкви, але без належних почестей.
Ініціатором канонізації й правильного вшанування святої Ульянії Домбровської став Петро Могила. Праведна діва з’явилася архімандриту вві сні й дорікала за недостатню пошану до себе. Тому на її гробниці написали: «По воле Творця неба й земли живёт во всея лета Юлиания, помощница и великая в Небе заступница. Здесь кости – врачество против всех страданий… Райская селения собой украшаешь, Юлиания, как цветок прекрасный…».
Нетлінне тіло Ульянії частково згоріло в 1718 році під час великої пожежі в Києво-Печерській лаврі. Його залишки поклали в раку й поставили в Антонієвих печерах. Свята діва – єдина жінка, удостоєна такої честі. Частка мощей зберігається в Житомирському кафедральному соборі та в Дубровиці, у Свято-Миколаївському храмі.
Щороку 19 липня древня Дубровиця вшановує свою покровительку. Цьогоріч свято було для міста особливим, адже мощі праведниці привезли з Києво-Печерської лаври для вже постійного перебування в дубровицькій церкві Різдва Богородиці, що належить Київському Патріархату. До того ж, це не єдина радість для жителів міста й району. За сприяння архієпископа Іларіона Рівненсько-Острозького Української православної церкви Київського патріархату зі Свято-Покровського собору, що в Рівному, привезли мощі святого Пантелеймона. Тому вранішні церковні дзвони скликали людей до хресного ходу, щоб з почестями доставити реліквії у храм Різдва Богородиці.
На честь свята служба відбулася і у Свято-Миколаївському дубровицькій церкві. Маленьке дерев’яне приміщення було переповнене людом. Адже разом із отцем храму Федорем богослужіння проводив і сарненський владика Анатолій. Люди заворожено слухали Боже Слово з уст отців, які також не забули згадати про своє бажання покласти мощі святих саме до Свято-Миколаївської церкви, яка належить Московському патріархатові. Служба в цьому храмі вже закінчилася, у той час, коли в церкві Різдва Богородиці все тільки починалося…
Відправа лунала над захмареним небом маленького міста, а велике приміщення намоленої місцини продовжувало наповнюватися боголюбними серцями. До церкви на свято з’їхалися люди не лише з району й області, але й інших міст України, адже історія праведної заступниці Поліської землі відома не лише її землякам. Службу очолив архієпископ Іларіон Рівненський-Острозький. Були там ще один протодиякон і 14 священиків із Сарненського, Дубровицького, Зарічненського та Рокитнівського районів.
Під час цього особливого для міста богослужіння пролунали такі слова: «Прикладаючись до мощей, подумаймо про своє життя. І нехай у кожне серце Бог пошле всемирну, всепрощаючу любов. За молитвами до святих хай Господь просвітить й очистить наші душу та розум». У кінці відправи архієпископ Іларіон подякував усім благодійникам, які допомагають українській громаді, і сказав словами очільника Київського патріархату Філарета, що церковні перегородки до неба не доходять. «Ми за 20 років збудували більше, ніж «безбожна влада» за 70 років зруйнувала. Тому хай процвітає це місто й уся Україна», - промовив архієпископ. Згодом настоятель храму Різдва Богородиці отець Данило висловив подяку усім небайдужим, які сприяли отриманню мощей. Після цього люди почали приклонятися до святиней з вірою, що праведна діва Ульянія оберігатиме їх від тернистих життєвих перипетій, сприятиме всім починанням і звершенням, а святий Пантелеймон зцілить не лише тіла, а й духовне їх наповнення.
Хмари розступилися, й стежку, встелену квітами біля храму Господнього, осяяло сонце. Церковний двір заповнили безліч усміхнених облич, які продовжували крокувати за архієпископом, просячи Божого благословення. Добрі очі священнослужителя наче самі закликали підійти до нього й прихилитися до руки. А в цей час лавка біля церкви замайоріла людьми в рясах, що тихенько спостерігали за процесією, яка все не бажала відпускати архієпископа. Кожна з бабусь хотіла не лише подякувати йому, а й просто кілька хвилин постояти поруч, щоб послухати мудрі боголюбні слова.
У той час у церкві люди ще продовжували прикладати голови до святих мощей і діяння творилося під спів заслуженого артиста України Тараса Компаніченка та гурту «Хорея Козацька». Вони на запрошення благодійного фонду Василя Яніцького «Наш край» спеціально до дня вшанування святої Ульянії з’їхалися з різних куточків земного шару й уперше за довгий час були в повному складі. Перед цим відвідавши Конотоп, де святкували річницю Конотопської битви. Та й устигли побувати біля Українського Дому в Києві, де підтримували людей, які голодували через мовний закон.
Отаман Тарас, як його називають у гурті, разом із учасниками «Хореї Козацької» відроджують інтерес до музики доби козацького бароко. Вони беруть участь у багатьох фестивалях в Україні та за її межами. Часто Тараса, як і його кума Олега Скрипку, можна зустріти на музичних заходах етнічного характеру. Отаман добре обізнаний з українською історією. Перед кожною піснею, яка звучала на концерті в приміщенні Будинку культури міста Дубровиця, заслужений артист розповідав про часи, коли створювалися ті мелодії. Це був концерт української старовинної та духовної музики. Тарас Компаніченко та гурт «Хорея Козацька» зіграли кант на честь святої Ульянії, острозькі духовні наспіви, пісні на вірші романтиків кінця ХІХ – початку ХХ століття. Від їхнього співу зал поринув у часи, коли все тільки починалося, відроджувалося, відвойовувалося, викарбовувалося та записувалося для наступних, уже вільних поколінь. Мелодії, що лунали в замках князів і княгинь, у куренях звичайних козаків, заворожували кожного присутнього в залі. До того ж, пісні, як зауважив сам артист, є й досі актуальними для країни. Особливо дума гетьмана Івана Мазепи, славнозвісного мецената української церкви й захисника українського народу, людини багатогранної, не лише розумної, а й талановитої. У гетьманській думі отаман Тарас наголосив на словах, які добре й зараз характеризують політичну ситуацію в країні: «…Усе тянуть, той на право, той на ліво». Тому в пісні Мазепа радить українцям: «Ліпше було б пробувати в купі лиха відбувати», «Без жодної політики візьміться всі за руки». «Нехай вічна буде слава, вже при шаблі маєм права», - кілька разів повторив Тарас Компаніченко, змусивши своєю запальною енергетикою підспівувати увесь зал. Отже, багато мудрих слів староруською мовою почув дубровицький люд під час незвичайного концерту.
Кінець заходу увінчався Гімном України, але трохи не у звичній для нас інтерпретації. Та зал, уставши зі своїх крісел, гучно наспівував слова головної державної пісні, не помічаючи нових нот. Згодом порадували звісткою, що благодійний фонд Василя Яніцького «Наш край» обіцяє привезти до населеного пункту тренажери, які розмістять під відкритим небом, на благо фізичного здоров’я мешканців Дубровиці.
А в той час, коли зал Будинку культури вибухав оплесками й викликав музикантів на біс, на місцевому пляжі біля річки Горинь ще тривали спортивно-розважальні змагання з пляжних волейболу та футболу. Саме футбольне протистояння, а не волейбольне, зібрало біля себе найбільше глядачів. Любительські команди під гучну підтримку людей, які оточили поле, ганяли м’яча по спеціально насипаному для змагань піску. На площі ж грала музика, а учасники гурту «Хорея Козацька» давали майстер-клас зі старовинних танців ще княжих часів. Не всі ризикували спробувати нові «па» з дивними назвами. Але ті, хто таки пішов у танок, намагалися встигати за вчителями, і в них це досить добре виходило. Під час древніх танцювальних забав маленький хлопчик запитав: «Мамо, а що це?». «Це, синку, наша історія», - відповіла йому ненька.
Ось такі діла творилися в місті князів Ольшанських. Древній дух історії витав тут і продовжував свої нові писання. Тепер Дубровиця отримала назад свою покровительку, тепер вона вірить, що ця сходинка приведе до нових звершень. Адже сам Бог такими справами благословив містечко.
Сонце продовжувало опускатися за небокрай, а амбітна дубровицька молодь чекала продовження розваг. Та це вже інша історія…
Антоніна КОРЕНЬ.