Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
Одні хлопами звали нас,
А інші – мазепинцями.
А ми були, були весь час
З тобою українцями.
«Я, Роман Шухевич, з діда-прадіда українець. Мій дух гартувався під Крутами і Базаром, на горі Маківка та Лисоня зі славним січовим стрілецтвом. Україно, ненько моя стражденна! Всі сили, всі пориви душі віддаю тобі – до останнього подиху! Допоки в серці хоч би невеликої частини українців горітиме любов до своєї Вітчизни – доти житиме українська нація, український народ». То є щире зізнання людини, яка присвятила себе Батьківщині і завдяки сміливості й безмежному патріотизмові вписала своє ім’я в історію рідної держави. Його життя, як і військова та політична діяльності, досі для когось є білими плямами. І їх у багатостраждальній українській історії безліч. Іван Мазепа, Степан Бандера та багато інших до кінця не вшанованих героїв лишаються для немалої кількості громадян особами, на яких дивляться двобоко. Комусь - зрадники, комусь - герої, комусь - убивці, а для когось - патріоти.
Довгий час свідомість нашого народу пригноблювали інші держави-загарбниці. Польща тягнула у свій бік, Москва про російське говорила, Австро-Угорщина нав’язувала імперські канони, ще й фашистська орда намагалася внести свою лепту. Чудово в цьому випадкові ситуацію передає вислів із відомого радянського фільму «Весілля в Малинівці»: «Опять власть меняется». Влада змінювалася, і кожна наводила свої порядки, тому, напевно, це і є першопричиною історичної розгубленості української нації. Бо ще в декого в голові відлуння союзу нерушимого, а комусь першочергово стоять ні слава, ні воля, які ще не вмерли (і чому вони взагалі повинні вмирати?). Дивним залишається тільки те, що серед нас за 21 рік незалежності досі є актуальним закон: скільки голів – стільки й думок. Добре було б уже думати однаково. Бо сваряться зверху, а ми собі теж від них не відстаємо. Схід України – проросійський, Захід – про якийсь іще. Власне, кожен на своїй хвилі. Добре було б нарешті вловити одне і теж саме FM.
Кажуть, без минулого – ми не варті майбутнього. Може, й тому не просто жити на Вкраїні рідній, бо не бачимо його таким світлим і безхмарним, яким омріювали в дитинстві. Та це й не дивно. Хіба ж ми варті майбутнього, якщо ніяк не можемо розібратися в минулому? Тут хочеться згадати про наших іноземних друзів. Англія і Франція – країни, які впродовж багатьох років ворогували. Їхні історичні долі так переплелися за той довгий період, що це й досі відчутно в культурному житті двох сусідок. Франція не перестала боятися англійського впливу, починаючи із мовного питання. Тому спробуй за межами інтернаціонального Парижу заговорити англійською. Ніхто і слухати не стане. Тож сиди й тисни на меню пальцем, щоб хоча б круасан чи каву принесли. І світ французів через це не засуджує, і націоналістами не називає, навпаки – ними захоплюються, бо вони ж таким чином бережуть невід’ємну частину їхньої нації, душу народу, яка починається з мови. Своїх героїв, які відстоювали честь рідної землі, не паплюжать, а достойно вшановують. Тому Жана д’Арк для них - Орлеанська діва, а не відьма, якою її зробила інквізиція. А в українців чомусь усе навпаки. Попроси в Дніпропетровську державною мовою кілограм апельсинів, то можеш нарватися на таке: «А что вы так по-украински?». Ну, вибачте, будь ласка, що я живу в Україні і українською розмовляю. Чи, може, варто до вас молдавською звертатися, та я можу і польською мувіти. І чомусь варто замовчувати про те, що Іван Мазепа – великий український гетьман, бо від Богдана до Івана не було гетьмана. А думку, що він чоловік мрії, і полички переповнені книгами його біографії – краще приховувати в глибинах своєї душі. Скажеш – меценат, яких ще Україна не бачила, талановитий дипломат, поет, надзвичайно освічена й інтелігентна людина – все одно, що крикнула в глечик, бо ж не почули. Зрадник та й годі. Так, зрадник, але для Петра І, для Москви, від якої хотів рідну землю звільнити. Ще й ОУН-УПА сюди підмішають, Степана Бандеру, Романа Шухевича… І підеш від таких людей із клеймом «бандерівка», «націоналістка». І чому патріотка лунає з сарказмом? А всього лише українською заговорила і думку висловила. З вуст немовляти звучить істина, а чого ж тоді до молодої людини прислухатися не хочуть, нарікаючи на зелений колір, що примальовують усім до тридцяти? Ось так любов до Батьківщини винагороджується прізвиськами, які варто було б оцінювати, як комплімент, а не жаргонізм… Трьома словами: це вам не Франція… Та й що візьмеш із нас, якщо ідеї національної за роки незалежності так і не маємо. Поки що вона схожа на «моя хата з краю – нічого не знаю» або «добре там, де нас нема». Файно було б зробити добре там, де ми є: з цілком і повністю патріотично налаштованим населенням із гідним минулим і безхмарним майбутнім.
Пробачте, за такий довгий вступ, але хотіла своїми вустами вже не немовляти, але й не літньої людини донести сокровенні думки, що вже давно залежалися на теренах мого мозку. Я ж маю розповісти про людей, яким тільки зараз почали віддавати честь. Вони 70 років тому, будучи зовсім юними, покидали свої теплі домівки і вирушили в хащі поліських лісів, щоб захищати Україну від ворогів, в ім’я не залежної ні від кого держави. На їхні долі теж ще й досі дивляться двобоко. Таких історичних дилем маємо багато. Та й цьому механічно не дають вирішитися. Бо при Ющенкові в підручниках з історії дітей учили одному, а при теперішній владі – все знову по-іншому. І з цих перетягань канату нічого доброго не буде. Замість того, щоб шукати де Інь, а де Янь, треба згадати, що вони є одним цілим. На такому фундаменті і варто розвивати теперішні та майбутні покоління українців.
Тож були і є люди, яким не треба десять сонць, бо вони жили і живуть Україною. Серед них і воїни УПА. З нагоди 70-ліття утворення цього об’єднання в нашій країні організували низку заходів для вшанування полеглих і ще живих повстанців. У Києві пройшлися маршем від пам’ятника Тарасові Шевченку, в інших містах відбулися свята на площах чи в концертних залах. У Сарнах до цієї події долучилися школярі, які провели концерт у Будинку дітей і молоді, аби ще раз прочитати, заглибитися, осягнути сторінки нашої трагічної історії, поспілкуватися з живими свідками й учасниками національно-визвольної боротьби. Захід не оминули й представники влади. З вітальним словом виступила заступник голови райдержадміністрації Інна Наумович і наголосила на тому, що завдяки воїнам УПА українці довели, що є сильною європейською країною. Начальник організаційного відділу районної ради Олена Токарчук назвала діяльність Української повстанської армії твердим словом про власні честь, гідність, державність.
Нелегкою виявилася доля учасників визвольного руху, як і доля тисяч патріотів, але вони й сьогодні, не покладаючи рук, роблять усе, щоб підростаюче покоління знало свою історію і передавало її майбутнім нащадкам, а не росло безрідними манкуртами-яничарами. У залі того дня були присутні ветерани національно-визвольної боротьби: Василь Лещик, Степан Лазарчук, Надія Лірник, Петро Сидоришин. Останній виступив зі своїми неабияк талановитими віршами, що змусили аудиторію піднятися з крісел із гучними оплесками. Дідусь із юного віку опинився в засланні, його молодість минула за межами Батьківщини, та, як каже Петро Костянтинович, нелегкі життєві випробування не зломили його духу, і він залишається вічно молодим патріотом Української держави. Не менш активно глядачі зустріли Степана Лазарчука, який привітав усіх із нагоди 70-літнього ювілею УПА. Степан Якович відніс свідомість кожного в далекі роки минулого століття, де народилася у важкі часи найжорстокішої з воєн в історії людства Українська повстанська армія, яка стала захисником нашого народу, його прав і свобод, де до боротьби долучалися й падали сини й дочки України. Чому саме на Волині та Поліссі виникли перші відділи УПА? Пояснення дуже просте. Саме тут німецький окупаційний режим проводив особливо жорстоку політику проти місцевого населення: масові розстріли, спалення і винищення цілих сіл (Кортеліси, Цумань, Клобуччина). Повстанський рух грізною хвилею поширився по всій Україні. Але найбільшого розмаху набув на Поліссі й Галичині. Під ногами ворогів горіла земля. Ось слова зі звернення керівництва УПА до населення: «У кожному селі нехай кожна хата, клуня, погребник, пліт буде фортецею…
На сцені розіграли маленьку виставу, де Роман Шухевич разом із повстанцями готувалися до майбутнього протистояння з ворогом:
Дорогі вояки мої!
Перемога прийде! Як весна після злої зими.
І довершать сини нашу справу у цьому двобої.
Україно моя! Я клянусь – переможемо ми!
Я суда не боюсь! Бо я вірю в святу нашу справу.
Хай би як там було – та завжди переможе добро.
Ми ще будемо мати свою українську державу,
Де господарем буде народ… Український народ!
Зі словами печалі Романа Шухевича провела його мати, а ведучі згодом розповіли про життя повстанця. Ще будучи студентом Львівської політехніки, вступив до Української військової організації, з 1929 року долучився до ОУН. У 1938-1939-их взяв участь в утворенні та керівництві Збройних Сил Карпатської України «Карпатська Січ». У 1941 році на чолі батальйону «Нахтігаль» вступив до Львова і став віце-міністром військових справ у проголошеній 30 червня Українській державі. З 1943-го він – голова проводу Організації українських націоналістів і головний командир Української повстанської армії аж до своєї трагічної смерті 5 березня 1950 року в селі Білогорща під Львовом.
Присутніх у залі продовжували заглиблювати в історичні події минулого, де в результаті успішних бойових дій і підтримки місцевого населення повстанці стали контролювати цілі райони, на які ворог не смів зазіхати, а якщо й пробував, то неминуче терпів поразку, а воїни УПА й далі встановлювали свою владу. В апогеї власної сили (кінець 1943 - початок 1944) повстанці налічували у своїх рядах майже 100 тисяч вояків. Порівняно з іншими підпільними рухами окупованої фашистами Європи, УПА практично не мала чужоземної допомоги. Тому зростання її могутності свідчило про дуже відчутну масову підтримку з боку населення. Це викликало необхідність розширення «упівської» політичної та національної бази. Вона перетворилася в загальнонародну армію, що об’єднала прихильників усіх політичних структур, які боролися за незалежну Україну. Враховуючи те, що в складі УПА були національні відділи узбеків, азербайджанців, грузинів і навіть росіян, організацію можна вважати міжнаціональною, бійці якої приймали присягу на вірність Україні.
Не тільки зброєю воювали члени ОУН проти поневолювачів, але й різцем слова. Серед них художник-графік Ніл Хасевич, який під час війни приєднався до повстанців. Редагував журнал «До зброї», випускав різні листівки, брошури, розробив ескізи українських орденів і медалей, паперових грошей, що були в обігу серед населення. І все це – в бункерах, при свічці каганця! Ніл Хасевич продовжував боротися з окупантами і після закінчення Другої світової війни. Його графічні роботи про нескорену Україну вручали представники нашої діаспори членам делегацій різних країн світу, які брали участь у роботі ООН у Нью-Йорку. Світ розумів, що «московський рай» далеко не едем, якщо ще хтось чинив збройний опір владі. У 1951 році Москва наказала енкаведистам західних областей України знешкодити невідомого художника-підпільника. Тільки через рік нишпорки НКВД розшифрували, хто ховався за ініціалами «НХ» і вислідили підпільника. Коли бункер, в якому перебував Ніл Хасевич разом із двома товаришами, оточили вороги, то там пролунали три постріли: повстанці не хотіли здаватися на милість поневолювачів… Відомий кінорежисер М. Ткачук зняв про відважного підпільника фільм під назвою «Здобути або не бути». Митець-повстанець Ніл Хасевич назавжди увійшов в історію українських національних змагань.
На урочистому заході продемонстрували роботи цього відважного художника. Впадали в око малюнки зі славнозвісним девізом «Слава Україні! Героям Слава!». Трагічна картинка з підписом «Жити не давали, вмерти не дають» проілюструвала увесь трагізм життя людей, які потерпали від рук ворогів.
Незважаючи на те, що боротьба УПА не завершилася (та й не могла завершитися в тих умовах) перемогою, організація робила величезний внесок у розвиток національно-визвольного руху українського народу. Своїм прикладом воїни повстанської армії запалили вогонь у серцях наступних поколінь українських патріотів. У цьому їх головна заслуга. У цьому їх історична роль.
Варто згадати про кількість полеглих учасників визвольного протистояння в районі, ця цифра сягає 1630 душ. А 751 сім’ю вивезли в далекий Сибір.
Кожного разу, коли хтось зачіпає спірні історичні питання, наражає себе на шквал то захоплень, то обурень, на звинувачення в однобокості висвітлення цих речей. Та в будь-якому тексті, навіть науковому, присутня частина думок автора. Я облила вас суб’єктивізмом, але це вже майже фізичний закон літературного світу. Головне, що українська земля породила не одного патріота і кожен з них має право на хороше слово з боку людей, які повинні їм дякувати за вільну державу.
Антоніна КОРЕНЬ.