Опубліковано СН
Фото із дембельського альбому.
Й досі зі сльозами на очах пригадує Сергій ОЛАСЮК своє повернення додому з Афгану.
Нині розуміє біль, пережитий батьком, який знав про виліт сина з Кабула, і як він почувався, дізнавшись, що в цей день там збили літак… Та завдяки командиру полку Руслану Аушеву, який затримав вояків, перевіряючи валізи, ті не встигли на призначений рейс. А згорьована мати навіть не впізнала голос сина, який зателефонував із Сарн, щоб повідомити, що скоро буде вдома. На що відповіла: «Хлопці, не жартуйте так, адже Сергій ще в Афганістані?!»…
У часи, коли мирне небо над головою, люди не часто згадують про минулі роки, в які вирувала війна, а наші солдати гинули на території інших держав. Та про ті далекі й страшні події в Афганістані ніколи не забудуть ті, хто пройшов дорогами вогняного лихоліття. У кожного воїна-афганця – свій життєвий подвиг, своя доля. Афганістан… Він став синонімом людського лиха, справжнього пекла. Палюче сонце, спекотний вітер, пісок, що не дає дихати, й постійну спрагу добре пам’ятає Сергій Оласюк, житель с. Велике Вербче.
У всіх у житті є дата, яка символізує щось важливе, незабутнє й закарбовується в пам’яті навічно. Сергію Миколайовичу 23 червня мама Валентина подарувала найдорожче – життя. А ще так трапилось, що у вісімнадцятий день народження, не встигши відчути смак повноліття, прийшла повістка до армії, і знову ж на 23 червня… Юнак таку звістку прийняв як належне, без жодних вагань і смутку. Та вже на початковій службі хлопця чекала не дуже радісна новина. За станом здоров’я міг розраховувати, в кращому випадку, потрапити лише у війська зв’язківців. Так і записали, й направили в Псков. Але за іронією долі потрапив в «учебку» в Ленінград, де навчали ремонту й обслуговуванню зброї. Велику роль, мабуть, відіграло те, що зі зброєю Сергій добре був знайомий і на той час уже досить влучно стріляв. Там прослужив 4 місяці.
- Запам’яталося донині з того часу, - повів розповідь Сергій Миколайович, - як у першу ніч в «учебці», якраз були білі ночі, мені наснився дуже дивний сон: гори, дорога, але тоді не надав цьому значення. А через півроку знову його пригадав, коли сновидіння почало здійснюватися. Що потраплю в Афганістан, знав уже у вересні, а в листопаді з 2000 чоловік, які були в «учебці», та й відібрали лише шестеро. Думаю, потрапив до шістки, бо вмів стріляти, а ще педагог із технічним напрямком, не злякався.
До слова, Сергій Оласюк виріс у родині офіцера, тато Микола Степанович - учасник бойових дій у Венгрії. Батько про відправку нього до Афганістану дізнався, коли приїжджав до сина в «учебку». Запитав думку Сергія, на що той відповів: «Ви пройшли війну й повернулися додому. Яка судилася мені доля, така й буде, не варто її міняти». Миколі Степановичу нічого не лишалося, як підтримати й з повагою поставитися до рішення юного й справжнього солдата.
- 2 листопада, - продовжив розмову Сергій Миколайович, - коли потрапили на пересилку, мене й військових побратимів привезли в Чирчик. Під час акліматизації впродовж 4-5 днів хлопцям зробили майже чотири десятки щеплень. Адже переміна клімату давала давалася взнаки: приїхали ж із сирого Ленінграду з мінусовою температурою в країну, де щоденна спека сягала 40-50 градусів тепла.
Вміння Сергія Оласюка ремонтувати й переоснащувати зброю знову ж допомогло - його одразу ж забрали в ремроту. Не встиг солдат адаптуватися, як на третій день полк вийшов на бойову операцію. А напередодні ще й кулеметник демобілізувався. Сергій Миколайович, завдяки батькові, стріляв влучно, примовляючи: «Білці в око легко попаду». Тож, як говориться, сам вибрав собі призначення. Щоправда, під час перших бойових дій осколками зачепило руку.
Бойові операції тривали від 3 днів до 2 тижнів, тому в частині, яка дислокувалась у Кабулі, перебував небагато часу, тому відчути на собі «дідівщину», на щастя, не довелось. Адже після операції одразу ж відправляли на так звану дорогу, ділянка якої проходила від Джелалабада до Баграма через Кабул. Тут кожні 5-10 кілометрів стояли пости, які обслуговував їх полк.
- По правді скажу, - ділиться спогадами афганець, - до нас ставились, як до рідних, і чекали з нетерпінням нашого приїзду.
За час служби в Афганістані з 2 листопада 1985-го по 5 травня 1987 року Сергій Оласюк брав участь у понад 20 бойових операціях. І знову ж, як-то кажуть, зустрів хорошу людину.
- На озброєнні мали БМП-2, гармати, що на той час були ще не вивчені, - повів розповідь знову. - Їх було багато, а ремонтувати не вміли. Один військовослужбовець, на місце якого прибув, поділився досвідом, що в подальшому стало в пригоді. Адже цю техніку доводилося ремонтувати не лише у своєму полку, а й на території всієї дивізії. Як говориться, сумувати було ніколи. Листів додому напишу 4-5 одночасно, віддам черговому з проханням відсилати через кожні 5днів.
Пощастило вояку Сергію передачею отримати від батька фотоапарат, адже тодішнього часу фото були дефіцитом, тому всі пам’ятні знімки переважно робив власноруч. Завдяки чому зараз має цілий фотоальбом спогадів: світлини, де красуються зі щирими посмішками військові побратими.
На військовій стежині Сергію Оласюку трапився Руслан Аушев, герой Радянського Союзу, який свого часу врятував дивізіон із найменшими втратами. До нього в частину й потрапив Сергій. Командував Руслан Аушев полком, дисципліна в якому була залізною. З гордістю й повагою говорить про цю людину колишній солдат. Довелося разом воювати в горах. Адже, за словами командира, не може бути в Афганістані вояка, який не побував хоч раз на операції в горах. Під командуванням Руслана Аушева виводили перші шість полків з Афганістану.
Ще до строкової служби Сергій Оласюк навчався в Рівненському педінституті, звідки й призвали. Відслуживши, повернувся на другий курс, очолив комсомольський загін, влаштувався на роботу. Не раз захищав інститут у змаганнях багатоборства. А також став кандидатом у майстри спорту зі стрільби. На четвертому одружився. Ось уже понад 20 років працює у Великовербченській ЗОШ І-ІІІ ст. на посаді заступника директора. Проводить різні виховні й тематичні заходи для школярів, щоп’ятниці – вечори відпочинку. Переконана, учні та випускники навчального закладу погодяться зі мною, коли скажу, що Сергій Миколайович у школі і вчитель, і друг, і батько, адже нікого не обійде увагою, коли хтось її потребує, завжди вислухає, дасть мудру пораду.
У житті Сергія Оласюка сім’я завжди на першому місці. З коханою дружиною Ніною виховали двох чудових дітей. Наталя закінчила факультет міжнародних відносин Острозької академії з відзнакою. Микола теж опановує професію митника в Дніпропетровську. А також із дружиною Маргаритою уже встигли порадувати батьків внучкою Олечкою.
Пройшовши нелегку дорогу Афганістану, побувавши в різних ситуаціях життя, Сергій Оласюк переконаний, головне - зустріти на своєму шляху хороших людей, які щиро допоможуть, підтримають у будь-яку хвилину. Як твердить народна мудрість, зроби добро раз і воно завжди повернеться до тебе сторицею.
Наталія МАЛЕЙЧИК.