Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
Мені імпонує, що Микола Морозюк не хизується своїми заслугами.
Інші себе рекламують за будь-яких обставин, а він — ні. Має почуття гідності. Як керівник, вимогливий, не тільки правду каже в очі, а й те, що думає. Завжди прагне, аби педагогічний і учнівський колективи ДПТНЗ «Сарненський професійний аграрний ліцей» досягали високих результатів у всьому. І вчителі, й учні з бажанням зустрічаються з ним, бо знають: вникне в їхню складну ситуацію, дасть слушну пораду, не залишить наодинці з проблемою. А Микола Петрович робить це щиро, з відкритою душею. Коли ж відчуває, що допоміг, тепліше стає на душі.
У календарі чоловіка є одна дата, яку відзначає щороку - 25 вересня. 2005 рік… Була неділя. З 7-річною донькою Яною відпочивали в Криму, й того дня поїхали на екскурсію в Червоні печери. Хто бував там, то знає, що це цілий лабіринт з багаторівневих вапнякових печер, довжиною понад 13 кілометрів і глибиною 135 м. Найближча їх частина обладнана й освітлена, що зручно для екскурсантів будь-якого віку. Найсміливішим пропонують за допомогою аквалангів пірнути через сифони (так називаються зали, повністю заповнені водою) й побувати в тих, чия висота становить 30-40 метрів…
Водій автобуса зупинився й вийшов разом із іншими екскурсантами на невеликий майданчик. Яна й ще декілька пасажирів залишилися всередині. Раптом Микола Морозюк помітив, що автобус почав набирати швидкість. Спочатку люди не зрозуміли, що транспорт некерований. Як з’ясувалось, водій забув поставити його на ручне гальмо. Не гаючи ні секунди, Микола Петрович заскочив усередину й спинив його.
У цей же день сталася ще одна пригода. Діти, які приїхали з вихователькою відпочивати, без її дозволу почали видиратися скелястою стежкою вгору. Одна з дівчаток не втрималася й зірвалася з висоти. Чоловік мусив упасти на землю, щоб встигнути спочатку схопити на руки дитину, а за нею й виховательку, яка кинулася на поміч. Обидві плакали, обнімали й цілували рятівника, дякували за врятовані життя.
Який він, скромний герой нашого часу, про подвиги якого нагадує лише шкіряна куртка, що зберегла на собі події того недільного дня? Народився в багатодітній родині, де, як наймолодшому, діставалось найбільше любові й уваги від батьків і трьох старших сестер. Всі вони нині на заслуженому відпочинку. Валентина працювала бухгалтером, завідуючою складом і дитячим садочком. Марія – лаборантом на тваринницькій фермі колгоспу «Мир», а Ліда – головним бухгалтером. Мама Ольга Савівна понад 30 років трудилась ланковою в колгоспі «Комуніст», а тато, Петро Іванович, - в управлінні осушувальних систем. Він також закінчив у 1951 році заклад, який нині очолює його син, що тоді мав назву дворічне залізничне училище, реорганізоване в трирічне спеціальне № 6 із підготовки токарів-універсалів по металу. А починав діяльність у МТС бухгалтером разом із Павлом Ратищем - другом і одним із директорів професійно-технічного закладу. Думаю, якби батьки були живі, то дуже пишалися б сином.
Не знаю, чи насправді Микола Морозюк вірить у випадковості, але вони досить часто зустрічаються в його житті. Так, випадок допоміг йому прийти на роботу в професійний ліцей. Але розповім про все по черзі. Хлопець після закінчення Костянтинівської восьмирічки вступив до Мирогощанського радгоспу-технікуму, де здобув професію техніка-механіка. Через 4 дні після випуску потрапив у спецзагін повітряних військ у Львові й прослужив там 2 роки. Щойно повернувся додому, як отримав пропозицію Павла Ратича спробувати себе на посаді майстра виробничого навчання Сарненського СПТУ № 21. І в трудовій книжці юнака з’явився перший запис від 1 липня 1981 року. Працював і навчався в Рівненському інституті інженерів водного господарства, одержав диплом інженера-механіка. Рівно через 12 років його перевели на посаду заступника директора з навчально-виробничої роботи, а ще через 13 Микола Морозюк став директором ДПТНЗ «Сарненський професійний аграрний ліцей».
У його особистому житті також усе складалося непросто. З першою дружиною Танею познайомився на весіллі: вона була дружкою, а він – дружбою. Покохали один одного, одружилися, згодом народився бажаний син Петро. Наче вирок, прозвучало з вуст лікарів – ДЦП. Коли хлопчику виповнилось 7, Таня померла - в день, коли відзначали дату весілля…
Треба було ставити сина на ноги, тож одружився вдруге. Юлія – прекрасна мати, гарна господиня, любляча дружина й кваліфікований фахівець. Працює медичною сестрою в КЗ «Сарненська ЦРЛ». Жінка народила Миколі Петровичу доньку та сина. Яна – одинадцятикласниця Сарненського ліцею «Лідер», мріє стати дизайнером інтер’єру. Євгеній навчається в 5 класі Сарненського НВК «Школа-колегіум» імені Т.Г. Шевченка. Пишаються діти своїм батьком, який понад усе цінує в житті добро й робить його людям.
У Миколи Морозюка чимало грамот, дипломів, нагород. Є й Почесна грамота Всеукраїнської асоціації працівників професійної технічної освіти України за особистий і вагомий внесок у розвиток інженерної служби агропромислового комплексу держави. А найдорожча для нього відзнака – нагрудний знак «Відмінник освіти України».
Під час розмови з Миколою Петровичем дізналася й про славних випускників аграрного ліцею. Серед них мер Тюмені (Росія), другий секретар крайкому партії Краснодарського краю, голови колгоспів, начальники МРЕВ м. Сарни Петро Горський і Леонід Турчик, взводу ДПС Анатолій Босюк, служби цивільного захисту в Сарненському районі Сергій Мосійчук, енергоінспекції Держтехнагляду Микола Радько, СТО автомобілів міста Володимир Потапович. Тож іще раз переконалась: у професійної технічної освіти району є майбутнє. Особливо коли є такі керівники, як Микола Морозюк, який заслуговує ще на одну нагороду - «Рятівник року», бо добро не має терміну давнини.
Марія КУЗЬМИЧ.