Опубліковано СН
Нещодавно побувала на цікавій зустрічі в землянці (про яку неодноразово розповідали в «районці»), розміщеній на обійсті сарненця Володимира Терещенка. Зумовило її, так би мовити, новосілля з приводу розширення «апартаментів солдата Івана».
Цю ідею Володимир Степанович виношував давно, адже збільшилася кількість експонатів і пам’ятних речей і було обмаль місця для відвідувачів і гостей. І ось мрія збулася. А здійснити її допоміг брат господаря Анатолій Терещенко, який приїхав на рідну землю й доклав зусиль для реставрації музею військової слави й організації цієї події.
Непросто описати обстановку та наскільки просторіше стало в землянці. Це треба побачити. Отож, бажаючих, які хочуть хоч трохи відчути дух Великої Вітчизняної або епохи післявоєнного часу, варто відвідати домівку солдата Івана. А розповідь цю присвячую справді видатній особі – земляку, уродженцю Сарн, нині мешканцю Москви, колишньому оперуповноваженому Комітету державної безпеки Радянського Союзу Прикарпатського воєнного округу, який згодом обіймав посаду старшого оперуповноваженого Комітету державної безпеки Союзу Радянських Соціалістичних Республік південної групи військ в Угорщині, начальнику Другого Головного управління Комітету державної безпеки, професору Академії проблем безпеки, оборони та правопорядку, члену Спілок письменників Росії та журналістів Москви, почесному працівникові органів держбезпеки, члену-кореспонденту Всесвітньої академії наук комплексної безпеки, полковнику у відставці, понад сто публікацій якого надрукували в газетах СРСР, Росії та України, Анатолію Терещенку.
Бесіда з письменником відбувалась у своєрідній обстановці в тій же землянці, де були присутні його родина, друзі, знайомі. Загалом вона була інтелектуальною, проте емоційною, чуттєвою і, так би мовити, домашньою. Анатолій Степанович відразу справив враження людини сильної духом, могутньої розумом і світлої душею. З його слів сочилися мудрість, багатий досвід і оригінально-особисте світосприйняття.
Анатолій навчався в Сарненській СШ № 4, вчився добре, любив літературу. Творчі здібності юнака вже тоді були помітними. Хоча школа була російською, та краще в нього виходили українські твори. Це відразу помітив директор. Якось разом із однокласниками виконували роботи на вільну тему. Анатолій написав вірш «Українська ніч». Отак згодом його потягло на публіцистику, почав друкувати статті в «Будівнику комунізму». Коли настав час вибирати стежку в житті, хотів бути льотчиком. Настирливо займався спортом, вивчав усілякі елементи, аби зміцнити статуру. Одного квітневого дня мрія юнака зруйнувалася. Як і всі дітлахи, любив покататися на плотах. Отак, розважаючись, опинились у воді. Як наслідок, підхопив хронічний тонзиліт, а це операція. Тоді зрозумів: в авіацію не можна. Вступив у Володимир-Волинське педучилище, по закінченні якого призвали в армію. Потім був медико-санітарний батальйон у Бердичеві, де став санінструктором, тобто медиком, служив у Львові. Згодом хотів поступати у Львівський університет на факультет журналістики. Та його товариш по службі, офіцер військової контррозвідки, порадив спробувати підкорити Москву. Так і потрапив наш земляк у столицю СРСР. Після закінчення Вищої Червонопрапорної школи Комітету державної безпеки СРСР працював у Львівському особовому відділі Прикарпатського воєнного округу, де довірили очолити контррозвідку в штабі при КВО. Трохи згодом порадили набути досвіду та попрацювати за кордоном. Отож вирушив у Південну групу військ, що в Угорщині, де на її околицях упродовж 6 років обслуговував полки. Доручили досить вагомі об’єкти, що були у віданні військової розвідки Радянського Союзу. Там здібності вояка помітила московська комісія, за результатами перевірки якої роботу Анатолія Терещенка оцінили й запросили в Москву, призначивши на посаду начальника другого Головного управління Комітету державної безпеки - структурний підрозділ, відповідальний за контррозвідку. Відтак там і працював до відставки.
Як розповів Анатолій Терещенко, робота була пекельною, адже виявляли та шукали шпигунів. У розвідувальному управлінні генерального штабу Збройних сил СРСР вперше зустрівся зі справжнім шпигуном, який через скнарість, жадобу грошей зрадив Батьківщину. Спочатку, звичайно ж, попався в пастку диверсантів, а потім компроматами його змусили працювати на Америку. У нього проявився азарт до ще більших і більших грошей. А це, як відомо, затягує. Щороку кількість зрадників зростала. В основному ловили американців. Якось стикнулися з огидною дійсністю, що ошелешила:
- Тільки уявіть, 25 років поспіль людина у званні генерал-майора працювала на американців, при цьому будучи розвідником, - з обуренням розповів Анатолій Терещенко. - За цей період видав 150 радянських агентів, списки випускників військово-дипломатичної академії! І як після всього цих негідників не назвати перевертнями чи кротами?!
Якось навіть один із колег Анатолія Степановича ніби жартома мовив: «Ох і хохол ти, серед зрадників тільки росіян виявляєш і арештовуєш». На що земляк відповів: «Виходить, українці не зрадники, на гроші не ведуться й не попадають».
Тільки після 90-их лихих років Анатолій Терещенко повністю присвятив себе літературі. У той період, як відомо, до влади рвалися люди з генеральськими званнями з Москви, Росії, а Анатолій Терещенко був українцем. Тож час від часу обдумував ситуацію в країні, вирішуючи, як бути далі. Отримавши запрошення працювати в Києві, поїхав. Та запропонували земляку тільки посаду, пояснивши, що ні житла, ні будь-яких інших умов надати не можуть. Отож залишився жити в Москві. Там і зустрів 1991–ий, коли внаслідок перевороту Президентом став Борис Єльцин. У Росії розпочалася «рубка» - процес, який і донині вражає Анатолія Степановича. Справжні професіонали залишали країну, дивлячись на цей хаос і смуту. А на їх місця чим скоріше набирали студентів, щоб заповнити прогалини. Анатолій Терещенко також написав рапорт і пішов.
- Офіцер два рази присягу не дає. Я вже присягнув Радянському Союзові, куди входили і Росія, і Україна, і Білорусь, й інші 12 республік, – акцентував він.
Відтоді видатний письменник присвятив себе творчості. Загалом написав понад 20 книг. Його перша збірка «Поліські волошки» справила велике враження на відомого поета, письменника, публіциста й видавця Володимира Фірсова, улюбленця Шолохова. А потім були інші. Після 1990-их Анатолій Терещенко знайшов для себе таку ніби нішу - відшукати тих героїв, яких поринуло забуття. Тоді починали зачіпати людей, які пройшли настільки сувору школу, що ними мали б гордитися, а не ганити. Звичайно, серед них були й негідники, але це одиниці. Нині ж у нас така затоптана, заплутана та сплюндрована історія, що ця тема виявилася затребуваною та цікавою.
Узяти хоча б за приклад Катинь, істинна правда про яку прихована. А наш земляк вирішив з’ясувати, що ж сталося насправді. Під час зустрічі автор розповів, що надтихнуло його написати цю книгу. Як виявилося, для того, аби укласти Варшавський договір, радянському керівництву потрібно було визнати, що в тій страшній стрілянині внаслідок сталінських репресій загинуло польське населення. Але, вивчивши архіви, Анатолій Терещенко знайшов іншу інформацію… Побував на місці злощасної трагедії, оглянув бункер Гітлера, ще і ще вивчав документи про ті події. І от за щасливим збігом обставин познайомився з дідусем, який був їх учасником, служив у Катині рядовим охоронцем. Тоді саме на Москву наступали німці. Зі Смоленська втекло все керівництво, залишивши навіть архів обкому партії. Усі намагалися сховатися від ворога. Забули й про Катинський табір, залишивши в тилу. Тож німці, окруживши його двома колами, знищили всіх, хто в ньому перебував, разом із енкаведистами, які охороняли бранців. Отож, хто міг, той утік. Дідусь (тодішній рядовий) жив у сусідньому селі, знав там усі стежки-доріжки, тож вдалось втекти. Ось так вижив один із свідків страшної трагедії. Внаслідок цих розслідувань Анатолій Терещенко написав книгу «Хождение по Катынским мукам», яка нині у видавництві й скоро зможемо її почитати. Вона в деякій мірі навіть антиурядова, антиросійська. Адже як можна було перевернути дійсність тих подій на 180 градусів?
- Треба розплутувати ці події та ставити історію на місце, – наголосив Анатолій Терещенко. - Приміром, у Польщі вже вийшла книга автора Святека з реальним їх висвітленням, і два англійських, один американський автори також уже видали твори, в яких підтвердили, що Катинь - справа рук німців…
Кожна книга автора розповідає про долі непересічних людей, про яких чомусь останнім часом зовсім не згадують. Отож багато видань Анатолій Степанович присвятив СМЕРШУ. Це зокрема: «СМЕРШ у бою», «Наследники «СМЕРШ», «Чистилище СМЕРШа», «Авакумов. Жизнь, СМЕРШ, и смерть», «СМЕРШ в Тегеране», «Женское лицо СМЕРШа», «Из СМЕРШа в ГРУ», «Как СМЕРШ спас Москву» й ін. Що ж таке СМЕРШ? Під цією короткою, як постріл, абревіатурою діяли органи військової контррозвідки СРСР у період воєнного лихоліття і перший післявоєнний рік. Про важливість і продуктивність розшукової роботи армійських чекістів періоду СМЕРШу багато років чиновники, історики та публіцисти мовчали. А серед його агентів були особи, яким завдячуємо навіть життям. Отже Анатолій Степанович у творах розповідає про учасників важливих військових операцій, в яких брали участь агенти СМЕРШу, і завдяки яким нині живемо під мирним небом. Звісно, не зможу передати в цих коротких рядках історії книг, але про деякі розповім. Приміром, є видання про долю українця, військового контррозвідника Миколи Кравченка з Дніпропетровщини. Його ім’я, на жаль, понад піввіку було забуте. Анатолій Терещенко вивчив долю українського розвідника й розповів про нього нам.
…Микола Кравченко в 1943 році був начальником особового відділу 44 армії, яка потрапила під розгром під Ленінградом. Отож, йому наказами летіти в Тегеран на конференцію трьох держав, в якій особисто брали участь Сталін, Рузвельт і Черчільль. Німці готували напад на цю трійку, але завдяки вмілим і професійним діям підполковника Кравченка плани ворога розкрили й знешкодили. За що Сталін присвоїв йому звання генерал-майора. Ще довго він служив на благо Батьківщини. Та на схилі літ ніхто не згадав про доблесного земляка. Пішов із життя на Дніпропетровщині від тяжкої хвороби…
«Женское лицо СМЕРШа» - там описані долі радянських розвідниць рідкісної жіночої професії, хоча на війні у всіх вона була одна - протистояти віроломному нападові ворога. Серед захисників Вітчизни були, на перший погляд, непомітні посади, а їх виконували жінки, без них не змогли обійтися спеціальні служби. Нарівні з чоловіками вони кували перемогу на незримому фронті, й ними були співробітниці легендарного СМЕРШу.
Щоб написати книгу, довелося зустрітися з багатьма учасницями. Саме спогади сильних духом жінок-фронтовичок - учасників Великої Вітчизняної війни - і дозволили автору з документальною точністю розповісти про ветеранів, офіцерів СМЕРШу. У другій частині книги в документально-художній повісті «Не славы ради, а чести для…» відтворені фронтові будні старших лейтенантів держбезпеки, співробітниць дивізійних відділів контррозвідки СМЕРШ Лідії Ваніної та Зінаїди Шепітько.
У «Чистилищі СМЕРШа» повідано про зачистку тилу Червоної Армії від ворожих шпигунів і диверсантів, гонитву за «блакитноокими демонами Рейху», полювання за зрадниками й катами. Вона вперше проливає світло на невідомі епізоди таємної війни, віддаючи належне кращій військовій контррозвідці. До речі, з початкового накладу в 3000 екземплярів видання виросло до 10000, а нині вже замовили 90000 книг!
У виданні «Снег против «Тайфуна» показано найвищий професійний рівень військових чекістів, які свої перші перемоги здобули вже влітку 1941 року, а восени відіграли вирішальну роль у порятунку Москви, здійснивши безсмертний подвиг у надсекретній операції «Снег». Коли завдяки одному повідомленню радянського агента врятували Далекосхідні дивізії.
Своїми книгами автор вертає історію до читачів, намагається написати про тих, хто пройшов війну та післявоєнну епоху, віддаючи життя за нас, і про яких не згадують на сторінках газет, не показують сюжети про їх долі по телебаченню. Чому?! Нині Анатолій Терещенко досліджує історію життя Петра Макаренка з Великого Вербчого. Випадково його рукопис ще з тих далеких часів потрапив до рук земляка. У ньому чоловік сповістив, що всю його родину знищили. Але зізнається, що самі винні в тому, що відбувалося в селі. Тоді неможливо було розібрати, хто ворог, а хто друг. Нападали й грабували і червоноармійці, і німці, і угорці, але, що найгірше, також були й свої…
Анатолій Терещенко коротенько розповів і про власну родину. Його дружина Ольга дуже цікава особистість. Свого часу закінчила два інститути, володіє трьома іноземними мовами. Зараз захопилася астрологією, пише гороскопи. До того ж, закінчила наукове відділення астрології. Мають дочку Наталю, медика за спеціальністю й особистого лікаря тата. На жаль, доля підкинула Анатолію Степановичу й тяжких випробувань. У 44 роки померла перша дружина. Нелегко було йому це пережити, а життя підготувало нову трагедію - у Чечні загинув син. Справитися з усім допомагала робота, якій був відданим сповна, бо часом по декілька днів не бачив ні дружини, ні дітей.
- Бувало, вранці йду на службу - рідні ще сплять, а приходжу – вже сплять, – зізнався Анатолій Степанович. - І так упродовж багатьох років. Нині надолужую втрачене.
Поспілкувавшись із Анатолієм Терещенком, зрозуміла, що його особливістю є те, як він поєднує в собі військовий запал і літературний талант. Його тексти насичені не лише інформацією, а й надзвичайною чуттєвістю, вони болять у місцях пролитої крові та торжествують у моменти благородних вчинків. Письменник завзято досліджував ті сторінки історії, що в Радянському Союзі називали «білими плямами». Він прагнув розказати про тих героїв, імена яких ми чомусь не знаємо. У планах письменника видати ще багато книжок саме про Поліський край і його героїв, яких є чимало. Тож буде радий співпрацювати зі співвітчизниками, які володіють інформацією про поліських звитяжців воєнних і повоєнних років.
Вікторія КОЛЯДИЧ.