Опубліковано СН
Автор фото Василь Сосюк.
Іринка - маленьке чотирирічне дівчатко - босоніж вибігла на поріг, викладений татом мозаїчною плиткою. Запитуємо, чи не холодно їй? А вона у відповідь тільки весело посміхнулася.
Голубими оченятами, чистими, як лісові озерця, раз по раз уважно поглядала на гостей і в бік грайливого водопаду на подвір’ї оселі, що є рідкістю для сільських обійсть. Так, саме двометрового кам’яного водопаду з дерев’яним колесом, на яке зверху ллється потік води та змушує, поскрипуючи, крутитися. Внизу два невеличкі басейни, де дітвора в літню спеку може похлюпатися та вдатися до дитячих пустощів, розваг. Так почалося наше знайомство з багатодітною сім’єю Володимира й Тетяни Савочків зі Степаня, в якій виховують аж 16 дітей. Веселим дитячим щебетом наповнюється хата, коли всі: Світлана, Володимир, Марія, Руслан, Ольга, Олександр, Павло, Мирослав, Роман, Віталія, Юлія, Ліна, Олег, Ірина, Наталія та маленький Максимко – вдома, душу та серце батьків переповнює радість.
«Сім’я наша дружна, працьовита, діти слухняні, - каже Тетяна Василівна. – Мені 42 роки, чоловіку – 46, місцеві. Коли побралися, вирішили звести просторий світлий дім, завести господарство, виховати хороших дітей. Обрали для проживання чудове місце над Горинню. Мій коханий чоловік - майстер на всі руки. Нині працює слюсарем у дитячому садочку «Калина». Я опанувала професію швачки, секрети її передала найстаршій доньці Світлані. Швейною машинкою можемо пошити все необхідне для сім’ї: штанці, сукенки, спіднички, щось підлатати. Дякуючи Володимиру, всю столярку в хаті, та й не тільки (чимало меблів), виготовили його мозолисті руки. Звичайно, був час, коли їздив на заробітки, інакше вижити було б складно. Багато допомагають наші батьки».
«Без підсобного господарства нині прогодувати сім’ю не можна, - ділиться думками Володимир Васильович. – Тому утримуємо дві корови, четверо свиней, маємо теплицю, бджолосім’ї, кури, гуси, навіть вівці. Дуже виручає під час обробітку землі японський тракторець, якого придбав в Одесі. Ним оремо, сіємо, привозимо вирощене з поля. І сусідам за потреби не відмовляємо. Півгектара землі треба ж чимось обробити. Не так давно дружина захопилася ідеєю спорудити у дворі, а він у нас чималий, водопад. Хіба відмовиш, коли й діти її підтримали. І ось, як бачите, він є. Зі старшими синами втілили мамину мрію в життя.
Непросто нам жити взимку. Школа ж майже за три кілометри. Як першокласникам долати таку відстань, особливо коли на вулиці -20°С? Спробував вирішити це питання. Але поки що не вдалося. Підвожу дітей власним автомобілем на уроки аж у центр селища. А хіба відмовиш сусідським? Інколи їду переповненою школярами автівкою. Шкода ж і їх…».
За вікном настав полудень. А ми ще довго розмовляли за широким п’ятиметровим, гарно виготовленим дубовим столом. Переконував господаря відродити давнє народне ремесло – чинбарство, бо ж у хазяйстві є вівці. Вичиняти та шити овечі кожухи – справа нелегка. Але ж яка корисна для багатодітної сім’ї! Володимир тільки похитав головою – часу на таке заняття не вистачає.
Їдучи зі Степаня, звернув увагу на норовливу, швидкоплинну Горинь. Вона водночас людям на радість, а інколи й на горе. Жити поруч із нею (дім за 300 метрів) не завжди безпечно. Матусин водопад у сім’ї Савочків, очевидно, став своєрідним оберегом для шістнадцяти дитячих сердець. Тож нехай і надалі він оберігає їх від нещасних випадків і трагедій.
Михайло МАЛАФЕЙ.