Газетна епоха Кузьменка

16 років - найбільше серед колег в історії часопису – керував колективом Сарненської районної газети Іван Андрійович Кузьменко. Завтра, 26 вересня, талановитому журналісту, наставнику молоді, чесній, порядній і принциповій людині виповнюється 80 років. Отож ювіляр згадує про свій трудовий шлях з гордістю, бо тоді, у радянські часи, він разом з десятками мільйонів співвітчизників працював з вірою в краще майбутнє, яке на той час називали комуністичним. І газета, редагована ним, мала назву «Будівник комунізму».

У далекому 1956-у приїхав з Харківщини молодим парубком Іван у Сарни. Тут в одній із військових частин служив його старший брат. Сподобалося жити в нашому місті обом Кузьменкам, вони оселились у ньому, влаштувались на роботу. Іван пішов працювати складачем поїздів на залізничну станцію Сарни, причіплював вагони, формував ешелони. Одночасно здобував середню освіту у вечірній школі. Місцеві комсомольці обрали його секретарем первинної організації. Довір’я товаришів виправдав з честю: його, вожака, передовика виробництва, рекомендували на роботу в райком комсомолу, де обійняв посаду завідуючого організаційним відділом. Згодом чотири роки навчався на стаціонарі у Вищій партійній школі у Львові. З дипломом про вищу освіту повернувся в Сарни, працював інструктором, заввідділом райкому КПУ, заступником редактора районної газети. Здобув, до слова, ще й університетську освіту. Коли його попередника Бориса Бобера запросили на керівну посаду в обласний «Червоний прапор», фактично до виходу на пенсію очолював колектив газетярів. У ті роки його неодноразово обирали депутатом районної ради від багатьох сільських територіальних громад.
Сарни стали рідним містом для Івана Кузьменка: тут він знайшов своє журналістське покликання, свою долю, одружившись з учителькою української мови Ніною Федорівною, тут народились у них син і дочка.
- Роботи в редактора завжди було багато, - каже Іван Андрійович. - А особливо під час проведення з’їздів Компартії. Матеріали про них надсилали зазвичай уночі. Вранці ж вони мали бути надруковані в газеті. Тож доводилось чекати, поки РАТАУ підготує та передасть їх, потім на лінотипі набирали й розміщували на газетних сторінках. При мені започаткували співпрацю з журналістами лунінецької газети з Білорусі: зустрічалися з ними, обговорювали спільні проблеми, обмінювались досвідом – і так упродовж декількох десятиліть.
Крім журналістської роботи, тоді редактору доручали бути уповноваженим від райкому партії з сільгоспвиробництва в колгоспі «Шлях до комунізму», що в Тутовичах, та інших господарствах. Часто їздив Іван Кузьменко на поля контролювати, як збирають урожай зернових, картоплі чи інших культур, чи виконують плани з оранки, посіву тощо. На нього покладали ще й обов’язки з організації масово-політичної, пропагандистської, виховної роботи, розстановки кадрів, культурного будівництва. Це не була для нього незнайома діяльність. Адже свого часу очолював одну з найбільших партійних організацій у Тинному. То клопіт, що забирав часу не менше, ніж суто журналістська діяльність.
- Тоді в колгоспах нараховувалось тисячі голів худоби, для неї потрібна була потужна кормова база. Доводилося слідкувати, чи якісно йде заготівля сіна, сінажу, картоплі, молока, - продовжує ветеран журналістики.
- І, звичайно, питання виробництва, спільної турботи про добробут трудового люду, гідне виховання молоді були на першому місці в районній газеті.
Редакторська діяльність Івана Кузьменка завершилась двадцять років тому, коли досяг пенсійного віку та пішов на заслужений відпочинок. Але й після цього охоче підставляв плече колегам у складні для редакції періоди роботи, його публікації в «районці» вирізнялись актуальністю та високим рівнем майстерності.
Вдячні ветеранові його підопічні. Немало вихованців завдяки своєму наставникові стали редакторами районних, обласних і навіть республіканських часописів, пов’язали своє життя із журналістською підготовкою кадрів тощо. А ще газетярі завжди брали у свого старшого колеги справжні уроки чесності, порядності, принциповості й справедливості, відданості справі, якій служили.
Швидко плинуть літа. І хоч у Івана Андрійовича вони на зиму повернули, та за плечима велике трудове життя на Поліській землі. І кожна подія, відображена ним у газеті, – своєрідна хроніка від минулого до сьогодення, спадщина майстра наступним поколінням журналістів.