Шлюб буде щасливим

Кохання – одвічний пошук рідної душі, своєї половинки, без якої немає повноти й радості буття. Які б статки мала людина, але без святого почуття любові та взаємності не буде щасливою.

Ці двоє красивих, цілеспрямованих молодих людей зробили свою урочисту реєстрацію шлюбу святом і справжньою пригодою водночас для всіх своїх рідних і близьких – батьків, хрещених, сестер і братів.
Сніжана Бунечко, тепер уже Матвієнко, народилася в Сарнах. Змалку штудіювала іноземну мову в спеціалізованій школі розвитку № 5, потім навчалася в Сарненському НВК «Школа-колегіум» ім. Т.Г. Шевченка та районному ліцеї «Лідер». Нині - студентка-четвертокурсниця факультету хімічних і біофармацевтичних технологій Київського національного університету технологій та дизайну. Окрім того, вона палка шанувальниця українських народних традицій. Вишита сорочка, етнофестивалі, народні пісні та звичаї — дівчина завжди з гордістю й любов’ю ставилася до всього українського. Не стала винятком й найважливіша подія в житті юнки. Саме вона запропонувала нареченому у відповідальний і важливий день одягнути сучасний український одяг.
- Я ціную й поважаю українські традиції й нашу національну спадщину. Вважаю, що немає більш урочистого та святкового вбрання, ніж національні вишиванки й сукні. Мені дуже подобається, коли на державні свята сарненці одягають вишиті сорочки й проходять центром міста. Тому ідея українського весілля, звичайно, належала мені. Петро підтримав і активно допомагав у підготовці, вирішував організаційні питання. Щоправда, в українському уборі розписувалися, а вже весілля гулятимемо в традиційному - білій весільній сукні, про яку мріє кожна дівчина, а чоловік - у костюмі.
Петро Матвієнко народився в Стрільську. Зі Сніжаною познайомився, коли приїжджала в село в гості до бабусі. Одразу сподобалися один одному й почали час від часу зустрічатися. Ці зустрічі-побачення продовжувались упродовж 6 років. Тож почуття вже перевірені. Пара все чекала ідеального моменту, щоб вступити у шлюб. І ось ця мить настала. Дружина ще рік навчатиметься в столиці. Її тьотя якось сказала, що молодому подружжю потрібно «притиратися» один до одного впродовж 7 років. Тож Сніжана любить жартувати, що поки навчатиметься, мине 7 рік. Насправді ж, каже, шлюб для неї один раз і на все життя. Петро, серйозний молодий чоловік, любить спорт. Раніше грав півзахисником у сарненському «Маяку», тепер виступає за стрільський «Колос» (захисник).
Про їхнє справжнє українське весілля говоритимуть ще довго. Сніжана й Петро після урочистостей приїхали зробити фото на території Сарненського історико-етнографічного музею, а допомогла їм у цьому уже відомий фотограф на Сарненщині (учениця рівненського фотохудожника Олександра Харвата) Ірина Міхнова. Не можемо розмістити всі її світлини, але, повірте на слово, від них аж дух захоплює. Коли показала фото з весілля своїм друзям, ті були приємно вражені тим, що молодь нині так цінує традиції й пам’ятає про своє коріння. До речі, майже всі гості, які брали участь у церемонії по-українськи, теж були відповідно одягнені.
Весілля – це надзвичайний театралізований обряд, що з’явився ще в далекому минулому й зберігся дотепер. Звісно, відбулося багато змін, деякі елементи зникли, декотрі з’явилися. Багато чого поінакшало, модернізувалося. Воно є відображенням менталітету, характеру, звичаїв народу. Побувавши на ньому, навіть іноземці можуть зрозуміти, чим люди живуть, що для них пріоритетне, що цінують, чого прагнуть. Як не дивно, традиція тягнеться від давніх часів та не втрачає своєї актуальності. Більше того, кожне покоління створює нові звичаї. Зараз стало модно запозичувати їх в європейських країн, розповідає Сніжана. І, по правді кажучи, українські весілля стають усе сучаснішими, яскравішими, з правильними акцентами. Для прикладу, більше уваги приділяють фотосесіям, фільмам, одягу подруг нареченої та друзів нареченого. Весілля від і до стають насиченими, різнобарвними, цікавими й навіть казковими.
Одружуватися в народному стилі зараз теж дуже популярно в Україні, хоча ця мода зародилася ще на початку 1990 років. Усе почалося зі Львова й Тернополя – львівського «Товариства Лева» й тернопільського - «Вертеп». Молоді люди саме з цих формувань вінчалися за народними звичаями, всіх гостей на весілля також просили прийти у вишиванках, а у виборі весільної музики надавали перевагу народним музикам акустичного звучання, а не традиційним «лабухам» з електрогітарами та «іоніками». Не збираюся писати науковий трактат на цю тему, а просто хочу відзначити, що мода на весілля в народному стилі в Україні зараз така сильна, що навіть деякі знаменитості йдуть під вінець у вишиванках і під звуки троїстих музик. Але про пару Сніжани й Петра Матвієнків нечесно буде сказати, що вони обручалися в народному стилі, просто віддаючи данину моді. Ці молоді люди одружувалися в такий спосіб тому, що є свідомими українцями, й українство в них у крові.
Що ж до іншої складової – дотримання всіх стародавніх звичаїв і обрядів – то я би сказала, що ця мода ніколи й не проходила. Люди, особливо в селах, завжди їх витримували, навіть за радянських часів (маю на увазі викуп молодої, традиційні пісні про «гірку горілку», розплітання коси й зав’язування хустки молодій, поділ короваю між гостями й ін., це все завжди було й нікуди не зникало).
А в молодого подружжя запитала: «Кохання по-українському – яке воно? Що вирізняє нас з-поміж інших народів? Як українці впродовж віків сповідували чи не найвищу Божу милість й людську чесноту – Любов?». На що Сніжана й Петро відповіли:
- Жити з коханою людиною – це благословення. З давніх-давен українці дбають про своє майбутнє, а, отже, продовження роду та створення міцної дружньої сім’ї. Вважається, що шлюб буде щасливим, коли молодята та їхні родини дотримають і виконають низку звичаїв і обрядів, заповіданих їм пращурами.
Колись в Україні були міцні, дружні, багатодітні й великі родини, мільйони яких винищили голодомори, війни, політичні репресії. Лишень нині, в останні роки, відбувається процес відродження. Сучасні сім’ї поповнюються другою, третьою дитиною, на вулицях лунає все більше дитячих голосів – і це добра ознака оздоровлення українського суспільства, запорука невмирущості й подальшого поступу нашої нації.
Справді, подумала, нині багато молодих бажає організувати своє весілля за народним звичаєм, але не знають як це вірно зробити. Правдиво українське, народне й забуте все більше вабить сучасну молодь, яка прагне бути особливою. Можливо, приклад Сніжани й Петра надихне й інші пари Сарненщини, які захочуть віднайти своє етногенетичне коріння, усвідомити власну культурну самобутність і продовжити в сьогоденні етнічні традиції свого народу.
А нашим молодятам і тим, хто не забуває прадідівських традицій і власним прикладом відроджує й пропагує їх, побажаємо з роси й води, а якщо сліз, то з радості!
Марія КУЗЬМИЧ.