Діти забутих предків

(сторінками «Влесової книги»)

Бо на тисячу літ Коляду закувавши в календи,
Біля нових голгоф українців хозари пасуть.
Руслан Морозовський.
Уже підготувавшись до інтерв’ю з автором реконструкції та перекладу «Влесової книги» Петром Комнацьким, чомусь довго відтягував зустріч. Як і він, не збираюся переконувати читачів у тому, що найдавніша пам’ятка древньоукраїнської писемності – справжня, або ж стверджувати, що це бездарна фальсифікація. Зрештою, підтвердження чи спростування її автентичності – справа вчених і дослідників. Не поспішав до розмови з автором одного з найцікавіших (і найобґрунтованіших), на мою думку, досліджень цієї пам’ятки тому, що в грубезних томах прихильників і опонентів «Влесової книги» не було того останнього доказу, тієї краплі, що схиляє чашу внутрішніх переконань на чийсь бік.
Ми живемо в часи, які помпезно називаємо «прогресивними», і відкидаємо предковічні істини та цінності. Дітям завжди здається, що вони розумніші від батьків, що новий світ правильніший од старого. Це, вважаю, регресивна еволюція. Критикуємо дідівські традиції та обряди, навіть не намагаючись зрозуміти їх глибинну суть. Так, Різдво сьогодні чекають здебільшого діти, які за празники збирають свій маленький бюджет, купальські свята нині більше цікаві режисерам, аніж молоді. Тому багато хто пропонує минуле залишити в минулому. Але що запропонуємо своїм дітям сьогодні? Наші предки мали власну космогонію, з минулого ми отримали Коляду й Щедруху. Що натомість принесемо в майбутнє? Електронну релігію, поточену вірусами? Тому ніколи не розумів людей, які пропонують не переписувати історію. Справа не в її «переписуванні» чи «творчому доопрацюванні». Суть – у безпристрасному вивченні свого минулого, його об’єктивному осмисленні.
Чесно кажучи, іноді сумнівався, що наші предки могли створити Слово, яке дійде до нащадків через віки. Сумнівався, аж поки журналістська дорога привела в глухе поліське сільце, де готували матеріал до жіночого свята про незрячу 79-літню жінку, яка з незрячим чоловіком виростила 5 дітей, а на старості живе одна. В розмові участі не брав (матеріал готувала колега, я виконував лише обов’язки фотографа), однак знічев’я прислухався. З’ясувалося, що бабуся має славу доброї цілительки-шептухи й знає багато замовлянь від десятків хвороб. Однак зацікавило не те. Незряча жінка ненароком, не відаючи того, своєю розповіддю підтвердила, що Слово було, є і має могутню силу.
– Хіба тепер люде?! Я годна лише запам’ятати молитви, якими зцілюють. А от колись були знахорі: вміли не тілько користуватися готовими заговорами, а й самі складали помочні молитви, що півмертвих з того світа повертали! Мій дідусь був набагато сильнішим за мене, вмів по зорях читати долю і лікувати. А я… Дечому батько навчив, а інше перейняла від чужої тітки, якій не було кому передати дар – діти не захотіли тієї науки знати. Тепер от сама не маю кому передати все, що вмію: свої діти не хочуть, а чужих не бачу. Так і підуть мої знання зі мною в могилу…
Чи треба ще аргументи на підтвердження існування древніх знань і передачі їх із покоління в покоління? Вони й досі живі, тільки все менше й менше залишається їх носіїв, і все більшає матеріалістів, які заперечують не лише надприродні явища (не маючи знань їх пояснити), а й можливість існування альтернативної історії. Вважаєте, бабця-знахарка на старості літ вижила з розуму або просто шарлатанка? Додам, що декілька років тому власними очима бачив, як моя матір ненароком поранилася об дріт і перерізала на нозі сухожилки й артерію – кров била цівкою. Поки викликав «швидку», мама за 5 хвилин молитвою спинила кров, чим вельми здивувала медиків.
Старенька знахарка із глухого поліського села й стала тим останнім доказом, переконала, що «Влесова книга» таки існувала. А чим є ця дохристиянська Пам’ятка, створена нашими предками на Поліссі, я й подався з’ясувати в Кузнецовськ.
– Петре Івановичу, ми отримали чимало відгуків на біографічну публікацію про Вас. На продовження теми спробую сформулювати перше запитання: на які джерела Ви спиралися, стверджуючи, що 20 тисяч років нашого буття у «Влесовій книзі» – не вигадка фальсифікатора, а історична правда?
– Предметом моїх текстологічних досліджень «Влесова книга» (ВК) та діалоги Платона «Тимей» і «Критій» стали не через сенсаційність цих першоджерел, а через всезагальне неприйняття історичних фактів, наведених у текстах. Найзнаменитіший давньогрецький філософ Платон, загальновизнаний у всьому світі геній часів Античності, сприймається вченим людом як якийсь недоук, коли говорить про цивілізацію Атлантиди, котра існувала в Х тисячолітті до нашої доби. А «Влесова книга» нехтується та паплюжиться як дохристиянська пам’ятка, що суперечить догмам нашої офіційної історичної науки, основи якої закладені києво-печерною «Повістю временних літ». А це вже, вибачте, не світська історія, а церковний погляд на неї.
Отож, маємо тексти Платона, що сягають у Х тисячоліття до наших днів, і «Влесову книгу», хронологія якої торкається аж ХХ тисячоліття до н.д. У це довгий час не вірив і я сам. А повірив, хоч як ще парадоксально, завдяки людям, які вважають «Влесову книгу» містифікацією, твором, написаним у ХІХ-ХХ століттях. Адже жоден із противників справжності «ВК» не пояснив простої речі – навіщо фальсифікатор, доклавши титанічних зусиль для створення тексту, розписався у своєму фальсифікаторстві реченням: «А тако на двадесент тысенц лътх не могоша соутворяшітесе до Рус» («І тако на двадцятій тисячі літ не змогли приєднатися до Русі»)?
Первинна дата хронології «Влесової книги» – це всього лише початкова дата руського календаря, зафіксованого Пам’яткою – 19424 р. до н.д. Цю дату самостійно й цілком незалежно від мене визначив і доктор геологічних наук Арнольд Кулинкович, з яким ми провели в Києві п’ять публічних виступів на тему «20000 років хронології «Влесової книги». Дата початку руського календаря вже міцно ввійшла в наукові праці з геології як початок бореальної ери, причому завжди з посиланням на «Влесову книгу», що легко перевірити в Інтернеті (http://www.ka2.ru/nauka/kulinkovich_1.html. А. Кулинкович. «Системогенетика и фундаментальная революция в философии»). Зауважу, що цей відомий учений також спирається на тексти Платона. Тепер, гадаю, зрозуміло, чому зайнявся дослідженням саме цих першоджерел і опираюся на них.
– Справді: як можна сфальсифікувати те, чому немає аналогів у світовій літературі? Ніхто з перекладачів і дослідників не має монополії на істину, як казав Віталій Довгич. Усі ми лише наближаємося до неї. Інтернет-енциклопедія «Вікіпедія» називає ВК «збірником молитов, легенд і оповідань про давню слов’янську історію». Яке визначення Пам’ятці даєте Ви?
– Одразу зазначу, що ВК – не аналогія «Повісті временних літ» чи «Калевали». Проте це аж ніяк не літературний збірник міфів і легенд. Пам’ятка – збірник 10 родових текстів, створених у ІХ столітті, що перемежовані уривками з древніших текстів наших пращурів. Це «агітка», написана перед нашестям варягів для підняття бойового духу воїнів, що показує велич руської історії і віри. Через смертельну загрозу знищення державності, дохристиянського укладу життя внаслідок наступу на Русь варяго-хозарської окупації та зрадницькі дії окремих слов’янських родів і виникла потреба у створенні «Влесової книги». Історія не має достеменних відомостей про ті часи, але результат нам відомий – охристиянення Русі. Те, що не зумів перемогти меч, переміг хрест. В історичному плані ВК – це дайджест понад 20000-літньої історії оріїв-русів.
– Науковці заслужено приписують Вам не лише систематизацію 74 сторінок-дощечок тексту ВК у логічно зв’язані між собою тексти слов’янських родів (що дає змогу по-новому їх розуміти й оцінювати), а й створення Хронологічної Таблиці. Досі її не заперечив ніхто з нинішніх дослідників автентичності ВК. Як Вам вдалося це зробити?
– Справді, я зумів визначити 36 дат, починаючи від 19424 року (початок руського календаря) до 878 року наших днів (коли й була записана «Влесова книга»), на основі числових реперів самої ВК та дати смерті готського конунга Германареха, якою оперує й офіційна наука. Так, наприклад, дощечка 6-Б дає точну числову прив’язку до смерті ватажка готів: «…По ста двадцяти літах брані готи, тиснені гунцями та берендою, пішли на полуноч між Ра-рікою та Двіною. І там ото пропав Германарех, і Гуларех повів їх на нові землі». Текст свідчить, що рід сківів бився з готами 120 літ. Враховуючи, що Германарех, за даними офіційної історії, помер у 375 році наших днів, отримуємо 255 рік як дату приходу готів на Русь.
Загалом же в текстах ВК є 4 репери, прив’язані до дати смерті готського короля, їх можна перевірити й по інших перекладах ВК. До речі, релікти дохристиянської хронології зустрічаємо в «Повісті временних літ» на початку літопису, де лік часу ведеться також ланцюжком, «від Адама до смерті князя Святополка». Далі, щоправда, «ПВЛ» користується олександрійським літочисленням «від початку світу».
Зазначу, що історично вивірену хронологію «Влесової книги» можна скласти лише тоді, коли брати несфальсифікований переклад, в якому в дощечці 4-Б йдеться про 20 тисяч літ, а не про 2 тисячі чи 1200 літ, як можна прочитати в перекладах деяких дослідників. А без вірної хронології не може бути й вірного розуміння тексту древньої Пам’ятки, без відновлення хронології не вдалося б розбити «Влесову книгу» на родові тексти й вичленувати з них ще древніші Словеса священних книг наших пращурів.
– Які визначні події історії наших пращурів вдалося розшифрувати завдяки Вашій хронологічній таблиці?
– Народження Кия у 1424 році до н.д., заснування ним у 1354 році до н.д. держави Рускень зі столицею у граді Голуні (геродотівський «Гелон») та смерті Кия у 1324 році до н.д. Здобуття греками граду Суренжа – істинної (а не шліманівської) Трої у 1226 році до н.д. Перебування родів сківів і древлян у Вавілонському полоні в 824-626 рр. до н.д. Конкретні дати повернення руських племен із Малої Азії на Дніпро в період від 1354 року до н.д. до 26 року нашої доби. Утворення Кийської Русі (не Київської) – наступниці держави Кия в 377 році н.д.
– Петре Івановичу, із родових текстів Ви зуміли вичленувати тексти древніших джерел. Найвидатніший і найвідоміший серед них – «Пісня ратна». Як Вам вдалося це зробити?
– У текстах Пам’ятки є прямі та побіжні вказівки на цитування інших джерел. Цитати ж досить просто й логічно об’єднуються в окремий текст із 4 частин, названий «Берегинею». Серед них – і пісня до січі, названа мною «Піснею ратною» (дощечка 7-Є, руна 434). Це настільки високохудожній, самодостатній і високопатріотичний твір, що його не міг самотужки створити ні Миролюбов (перший дослідник ВК, інженер за фахом), ні Сулакадзев (збирач старовинних текстів). Твір подібної художньої якості під силу хіба Шевченку, Пушкіну, Шекспіру і Данте, разом узятим.
Вважаю, це колективний твір, останнім автором якого був легендарний Кий (Боян із «Слова о полку Ігоревім»). Свій текст він перемежував ранішими текстами: батька Богу мира і воєводи Бобреця, визнаних у вірі пращурів Перунами, і тими людинобогами, які у «Влесовій книзі» називаються Колядою і Купалом. Завершена Києм у малоазійській Трої в кінці першої половини ХIV століття до н.д., «Пісня» закликала русів повертатися з боями на рідну землю – до святого Дніпра після 17 століть мандрів і сидінь над Індом, Євфратом і Йорданом. А пізніше стала кістяком Пам’ятки ІХ століття, закликаючи на боротьбу за збереження віри пращурів.
«Пісня ратна» вперше була опублікована в 1998 році. Довершеність і духовна сила цього етно-поетичного гімну наших предків можуть слугувати ще одним підтвердженням автентичності «Влесової книги».
– Останнє питання: чиї ми діти? Українці й руси – це одне і те ж?
– «Влесова книга» не дає однозначної відповіді – тільки в поєднанні з текстами Платона. Автохтонів нашої землі (від мисливців на мамонтів до трипільців) можна назвати гіпербореями, «Влесова книга» називає їх русами – але це не одне плем’я, не один народ і не одна мова. Це інтегрований світогляд цілої групи народів білої раси. А українці – це ті руські роди, які Кий привів із Малої Азії на Дніпро. Ми – їх прямі нащадки, діти забутих предків, які зберегли понад двадцятитисячолітню історичну пам’ять, мали свою віру і своїх Богів, а від XIV століття до н.д. – і свою державу…
«Влесову книгу» не можна оцінювати лише з точки зору філології, палеографії, синтаксичного аналізу й інших сучасних методів текстології (до речі, жоден вітчизняний інститут не включив її вивчення у свою програму). Вивчаючи лише один її бік, неодмінно опинишся в тупику загадок і незрозумілих місць, що спричиняє різночитання тексту Пам’ятки й підтасування його під нову релігію.
Порівнювати древньослов’янські пам’ятки з християнськими літописами ніяк не можна. Адже християни були приходнями на слов’янських землях, відтак не могли знати чужих писемних пам’яток, історії, міфів і легенд. Вони повідомляли не про історію, а лише про події, свідками яких були самі, як-от «Повість временних літ». Тому й не варто проводити подібних паралелей, об’єктивності вони дослідникам не додадуть і, тим більше, не популяризуватимуть так званих «язичницьких текстів» (древніх джерел) на кшталт «Влесової книги».
«Влесова книга» фіксує створений нашими пращурами симбіоз віри й науки – філософію, що слідувала законам природи й ставила людину мірилом усіх речей у ній, а в ноосфері – співтворцем Бога. Сучасна наука шукає вихід із кризи однобокого формально-логічного підходу в пізнанні світу, тоді як космогонічний підхід, як свідчить «Влесова книга», вже був органічно властивий свідомості русів.
І неважливо, де насправді творилася ця древня Пам’ятка: у білоруських болотах, новгородських глухоманях чи поліських борах. Головне, що «Влесова книга» сприяє об’єднанню поліських родів і народів, її етнічним мірилом є не мова, а спільність походження, виражена через релігійне пошанування наших божественних предків. І хто відпадає од руської віри, - той відпадає од руського роду. «І відати маєм: як збереться рід руський до десятка, то десятком вистоїть і сам нападатиме на врагів, а піднімуть яке голови свої - відсіче!» (дощечка № 7-Ж).
Ми не торкнулися в цій оглядовій статті ні космогонії древніх русів, ні долі священних текстів ВК у часи християнства та гонінь її послідовників у ХІХ-ХХ століттях. Ми просто розповіли зацікавленій громадськості про нову віху в дослідженнях тексту «Влесової книги», вивчення якої зайняло в Петра Комнацького понад 7 років, і поінформували про ті висновки, що дозволяють визначити чи перевірити її автентичність. А наступники, аби назватися перекладачами «Влесової книги», змушені будуть або прийняти його варіант, або створити свій, логічніший і обґрунтованіший. Отже, завдання П. Комнацького – наближення до істини – виконано.
Ми не розповіли детально ні про руський календар, ні про нашу розвинуту астрономію, ні про рукотворні та природні обсерваторії на Україні, що засвідчив Платон у своїх діалогах. Про це читайте в наступній публікації.
Сергій СКІБЧИК.