Атлантида. Гіперборея. Крим

І дивляться, та не бачать - на очах полуда…
Як свідчить історик Геродот, сколотам, які жили біля річки Борисфен (Дніпро), елліни (греки) дали назву скіфи, а від першого скіфського царя минуло «якраз тисяча років». Якщо ж був цар, то, логічно, було і царство, тобто держава. Таким чином, якщо вірити Геродоту, скіфи мали державність за XV століть до н.д.

«Ось уже понад 2300 років Атлантида перебуває в тому єдиному місці, куди помістив її Платон, – діалогах «Тимей» і «Критій». «Видобути» її звідти не вдалося жодному з атлантологів, які висловили безліч неймовірних гіпотез, особливо щодо причин загибелі Атлантиди, проте її місцезнаходження так і не визначили». Так починається анотація до сенсаційного дослідження Петра Комнацького, першої книги наукової трилогії «Атлантида. Незнаний Платон. Україна». Інтерес до загибелі однієї з найзагадковіших і найрозвинутіших цивілізацій древності не згасає віками. Передовсім – у шукачів скарбів і фантастів, до числа яких науковці чомусь віднесли й автора єдиного джерела інформації про Атлантиду – генія Античності філософа Платона. Це єдиний історик древності, що залишив нащадкам ґрунтовний опис «затонулого», як він вважав, острова. Скрупульозно занотовані давнім греком Солоном, родичем Платона, розповіді єгипетського жерця про клімат і географію Атлантиди, описи креслень столиці й наведені ним розміри та числа вже давно мали б зацікавити науковців.
Проте блискуча логіка викладу діалогів здалась і науці, і сучасникам Платона вимислом, білянауковою казкою. І це в той час, коли Платон був на вершині розквіту свого генія, коли сучасники ж назвали його найвидатнішою постаттю Античності! (Після згаданих діалогів він не створив нічого вагомого). Втім, і науковці сьогодення не завдають собі клопоту перевірити числа Платонових діалогів на практиці та спробувати визначити географічні координати «затонулого острова». Хоча для цього достатньо навіть шкільного курсу математики й астрономії, що й підтвердив П. Комнацький у своєму дослідженні…
– Петре Івановичу, як Вам вдалося обчислити координати Атлантиди?
– З дитинства захоплюючись книжками про загиблу цивілізацію, зробив для себе один висновок: усе написане – прекрасна фантастика, але не більше. Зрештою, ознайомившись із фундаментальним дослідженням чеського геолога Зденека Кукала «Атлантида у світлі сучасних знань», переконався, що ніде у світовому океані чи внутрішніх морях немає острова, який будь-коли і за будь-яких причин зник би під водою. Отже, Платонову Атлантиду у водах Атлантики (тим більше, в Середземному морі) марно шукати. Тоді й виникло бажання перечитати його відомі діалоги «Тимей» і «Критій». Прочитав і загорівся ідеєю перевірити словесно-числовий опис столиці, вигадати який Платон просто не зміг би.
Вимальовуючи в деталях отримане креслення столиці Атлантиди, засумнівався, що то – місто (більше схоже було на якусь незвичну будівлю). А ряд пропорцій між діаметрами її колових елементів навів на думку, що це обсерваторія, а гігантські розміри – задля точності обчислень! Зрозумівши, що я на неторованому шляху й Атлантиду варто шукати на суші, узявся перевіряти своє припущення, визначивши із платонівських параметрів споруди географічну широту, де мала б розміщуватися справжня пригоризонтна обсерваторія. Потім, вивчаючи географічні карти, дійшов висновку, що з усіх можливих варіантів найбільше підійшов під платонівські описи кримський. Адже обчислення географічної широти, згідно з числами Платона і відомих нам величин давньогрецьких мір довжини, дало можливість стверджувати, що обсерваторія була розташована в смузі між 45° і 44,851° північної широти, що на південному сході узбережжя Криму. Численні перевірки дозволили уточнити її місцезнаходження: між Коктебелем і селищем Курортне, в районі гори Святої. Дійсно, ця частина узбережжя, як і писав Платон, «повернута до південного вітру, а з півночі закрита горами». Цей висновок зробили ще в 1993 році.
– Отже, справжня Атлантида – це Україна, а її столиця була в Криму? Якщо існувала гігантська центральна обсерваторія, то чи є підтвердження, що наші предки не лише мамонтів лупцювали дубинами, але й небо вивчали в перервах між здобуттям їжі?
– Ціную ваш гумор, але хронологія така: мамонти вимерли ще в ХІ тис. до н. д. На Х тисячоліття Платон вказує як на час заснування міста Афіни, а кримську обсерваторію землетрус зруйнував у кінці ІV тисячоліття, саме в часи розквіту трипільської культури.
Гора Свята, яку вважаю світовою горою Меру з міфології багатьох народів, була осердям тодішньої Ойкумени, обсерваторія біля неї – релігійним і культурно-науковим центром. Звісно, обсерваторія такого масштабу не могла функціонувати без писемності та математики. А царі-жерці Атлантиди не тільки мали дуже точний календар і записували спостереження на «золотих скрижалях», але й знали про рух небесних тіл і причинно-наслідковий зв’язок між зміною їх орбіт і окремими глобальними процесами на Землі, що засвідчено в текстах Платона.
Археологи ж довели, що примітивні обсерваторії існували в трипільців і слугували побутово-прикладним цілям. А в їхніх поселеннях круглої форми завжди була центральна вулиця в напрямку на точку весняного рівнодення. Ця характерна особливість поселень трипільської культури зближує їх формою і головним напрямком астрономічних спостережень кримської обсерваторії.
– Після Вашого відкриття були перші публікації, пропозиція Жаку Іву Кусто перевірити обчислені географічні координати Атлантиди й загадкова мовчанка наукових кіл, чи не так?.. Як же так сталося, що Платон понад 2 тисячі років морочив голови всім атлантологам?
– Для початку треба сказати, що діалоги Платон писав як святковий панегірик до 9 тисячоліття заснування Афін, основуючись на записах грецького мудреця Солона в єгипетському місті Саїс. Єгиптяни здавна були хранителями древніх знань, однак не любили чваньковитих греків. Маючи відомості про пригоризонтну обсерваторію в далекій Гіпербореї, вони подали розповідь про неї як про столицю держави атлантів, котру греки буцімто завоювали 9 тисяч років тому. Знаючи, що хвальки-греки розтрублять про цю перемогу в усі труби, єгипетські жерці зберегли розповідь про найбільшу в історії людства обсерваторію для нащадків. Записи мудреця Солона передавалися з покоління в покоління, аж поки відомий філософ виклав їх у знаменитих діалогах разом з ідеями про облаштування ідеальної держави, якою і вважав Атлантиду. Так нехитрим способом, підмінивши масштаби споруди й «утопивши» всю Атлантиду, єгипетський жрець Сонхіс увів в оману греків, а заодно і всіх читачів діалогів «Тимей» і «Критій».
– То насправді Атлантида не загинула?!
– Крим поданий в текстах Платона як головна частина Атлантиди – «уділ Атланта». Ані цей «острів», ані решта територій цієї величної країни, яку давні греки знали ще й під назвою Гіперборея, нікуди не зникали. Але єгипетський жрець заморочив Солона іншими «островами», що дійсно зникли з лиця землі. Це й острівець, на якому була обсерваторія, і грандіозний «острів», «більший за Лівію та Азію, разом узяті». Тут у кожного є вибір: або ж повністю знехтувати текстами Платона, або ж визнати, що єгипетські жерці знали про Скандинавський льодовик і його танення та про велику кількість мулу, «яку й залишив по собі, осівши, острів».
– Як Ви поясните, Петре Івановичу, що про далеку Атлантиду стільки знали єгиптяни й нічого не знали греки?
– Після Платона давні греки мали поняття не тільки про тріаду понять «Атлантида. Гіперборея. Крим», але й про те, що елліни (після тотальної загибелі атлантів) є найдавнішим народом, знаним у світовій історії, зафіксованій давніми єгиптянами. І замість того, аби поставити Платонові золотий пам’ятник ще за життя, вони зробили з нього дивака, відомостям якого про Атлантиду не можна довіряти. Тож, якщо не все зрозуміло з самими греками, то ще більша таємниця – звідки єгиптяни черпали відомості про світову історію.
– Повернімося до наших днів. Ходять чутки, що під час перевірки Ваших викладок на півострові Ви побачили щось таке, що стало справжнім доказом того, що Атлантида – це Крим?
– Справжній доказ – у самих текстах Платона. А 21 червня 2008 року разом із Володимиром Кожушком, Віктором Крижанівським, Володимиром Ємельяненком і Олексієм Карпенком добралися до селища Курортне, що біля підніжжя гори Свята, аби на місцевості перевірити результати моїх розрахунків. Звісно, після землетрусу, що зруйнував пригоризонтну обсерваторію гіпербореїв 5000 років тому, годі сподіватися щось знайти від цієї споруди. Але вже через годину по прибутті, об’їжджаючи з друзями Карадаг на катері, помітив те, на що ніхто ніколи не звертав увагу: вкарбоване в камінь зображення жінки в звіриних шкурах. Цифрова апаратура і плівка зафіксували її. На 300-метровій скелі ця Матір роду, як назвав її, має висоту зо 200 метрів. Може, не помічали цієї фігури тому, що ніхто не сподівався зустрітися з чимось таким в Україні?
Хочу відзначити, що це – перша публікація про знайдене зображення. Побачивши бодай раз цю фігуру, обов’язково знаходитимеш її на безлічі знімків в Інтернеті, зроблених із моря. Видно й те, що зображення зазнало руйнації, і не тільки від часу та природи. Це часткова відповідь на попереднє запитання: чи знали греки про Атлантиду? Але повністю знищити цей образ на скелі їм таки не вдалося.
– Чи можна знайти ще якесь підтвердження того, що Атлантида існувала?
– Делійська залізна колона в Індії – це також витвір атлантів-гіпербореїв, оскільки він колись був одним із елементів обсерваторії, параметри якого абсолютно точно пасують до числових параметрів цієї споруди. Та найголовніше, що моя Атлантида – не сенсація, а математика й астрономія. Хто прагне перевірити виконані мною розрахунки, може придбати книгу «Атлантида» у видавництві «Схід-Захід» і зробити свої, звіряючись із числами Платона.
– Петре Івановичу, чому все, про що Ви твердите, ніхто не міг побачити й осмислити впродовж 2 тисяч років після Платона?
– Бо геніального філософа Античності ще за життя змішали з брудом недовір’я. Платона виставили недолугим фантазером, знищивши закінчення найголовнішого твору всього його життя, а те, що зосталося, представили як окремі діалоги «Тимей» і «Критій». Детально про це – у другому томі мого дослідження «Незнаний Платон».
Петро Комнацький відзначив шістдесятиліття. За життя він не надбав ні статків, ні слави… Ні, не так: він збирає скарби духовні, має СВОЮ Атлантиду, якої ніхто не зміг спростувати, а його переклад «Влесової книги» ще довго викликатиме неприйняття і заздрість інших дослідників. Руйнуючи стереотипи мислення, він показав себе майстром відкривати очі на очевидні речі, невидимі через полуду, згадану в епіграфі.
Сергій СКІБЧИК,
головний редактор Володимирецької районної газети «Володимирецький вісник».

Цікаво
Воронзенець - західний форпост Русі
Краєзнавець із міста Кузнецовськ Петро Комнацький у результаті аналізу текстів «Велесової книги» висловив декілька цікавих думок. Одна з них: шлях «із греків у варяги» пролягав Дніпром, Прип’яттю, Західним Бугом і Віслою. На думку дослідника, він набагато зручніший і привабливіший за той, що нам відомий зі шкільної парти. Навіть нині це невелика відстань. А в давні часи поліські болота зливались у чимале мілке озеро, що з’єднувало ці ріки в єдиний водний шлях. Він давав можливість торгувати, окрім скандинавів, з багатьма європейськими народами. Нині поруч пролягає сухопутний шлях (залізниця та автотраса Київ-Варшава), що підкреслює важливість цього древнього сполучення.
Як стверджує Петро Комнацький, поблизу Любомля було місто Воронзенець - західний форпост Русі. Воно контролювало головний водний (а можливо, і сухопутний) шлях у Європу. Ось що про нього розповідає «Велесова книга»: «Се бо Воронзенець було місто, біля якого всілися готи, а се руси биті… І той град був малий, а після битви тієї спалений був». Інший фрагмент пам’ятки повідомляє, чому готи, спаливши місто, залишились поруч: «І та ворожина дійшла до Воронзенця і взяла його, і там осіла. Се Русь була відрізана від заходу сонця». Але незабаром край визволився від готів: «Се про Волинь ідеться перше, яка била ворогів, бо хоробра є. І та Волинь є першим родом... І анти Менземира здобули перемогу над готами й розтрощили їх надвоє. І се по них прийшли гуни, крові славних жадаючи». Антами пам’ятка називає плем’я, в яке об’єдналися роди волинян і тиверців, стверджує Петро Комнацький. Описані події відбувалися в другій половині VI століття. Саме в цей час жив князь Менземир, приходили на Русь гуни з обрами. Після перемоги Менземира над готами місто Воронзенець було перейменоване на Волинь - від назви низинної частини Воронзенця - Болоні.
СЕРГІЙ СКІБЧИК.