Міс "Красуня» жила при монастирі

Жіноча доля у світі одна – це любов. Спершу до мами й тата, затим коханих, діток, професії та життя в цілому. «Тiльки той щасливий, хто любов'ю сяє, у свiтi ж без любовi i життя немає» - це слова поета радянського періоду Володимира Сосюри.

Воістину все у світі починається з любові. І сильні ті, хто в дійсності випромінює її, бо вміють зцілювати словами та вчинками, прощати, щоб жити далі й нести світові свою любов. Подаруй людині крапельку доброти, ніжності, тепла й ти побачиш, як душа її наповниться світлом і радістю, надією, жагою до життя. На всі проблеми дивись крізь призму світлих почуттів, і в тебе все буде добре. Так говорять оптимісти – люди, які, опинившись між випробуваннями й поразками, загадують бажання бути щасливими, мріють про красиве й добре. Коли вперше зустріла лаборанта КЗ «Сарненська ЦРЛ» Ольгу ПІНЧУК (Холодько), й подумати не могла, що в минулому ця симпатична й упевнена в собі жінка пережила серйозні випробовування. Нині вона хороший фахівець, чудова дружина та щаслива мама. Однак її розповідь про минуле – це хвилююча історія про дівчину–інваліда, яку виховували глухонімі люди, і те, як вона виборювала у світі право на професію та щастя.
Дитинство Ольги минуло в Сарнах. Яким воно було, жінка згадує нині з болем у душі. У сім’ї, де зростала, переважно спілкуються мовою жестів, але Ольга трішки чує, тому з братом і друзями говорила на зрозумілій для всіх мові. А з батьками? Прикро, та найрідніші її серцю люди не чули, коли вимовила перше слово, і яке саме - теж. Не чули вони, як сміється чи плаче, вони читали це по її обличчю. У німих своє сприйняття світу, тих, хто поруч, життя в цілому. Нелегко бути дитиною глухонімих батьків. Ольга з теплотою згадує тата, щоправда вже покійного, він був для неї не просто рідною людиною, а найкращим другом, прикладом в усьому, наставником і порадником.
З першими серйозними труднощами дівчина стикнулася у школі, бо не завжди однолітки, навіть педагоги, розуміли її. Та завзяття юнки й наполегливість допомагали їй знайти себе, хоч не раз обпалював душу біль поразок, від яких потай плакала. Так буває, коли поруч немає потрібної підтримки, а тобі бракує сили, щоб подолати серйозну проблему, осягнути нове. І, можливо, її вміння талановито доносити людям красу поезій і пісень саме мовою жестів не одразу помітили в школі, Ольга успішною була в танцях. Упродовж декількох років відвідувала уроки хореографії Сергія Галушка, чим сьогодні відверто пишається.
Мабуть, найбільш вирішальним етапом її життя був рік, коли закінчила школу. Перед дівчиною постала нова проблема: де здобути омріяну професію лаборанта? Саме тоді вперше в Україні, а саме у Львівському державному медичному коледжі, відкрили експериментальний факультет лабораторної діагностики для нечуючих і слабочуючих. І Ольга, на той час уже напівсирота, поїхала в місто Лева здійснювати дитячу мрію. Досі зберігає газету, в якій писали про відкриття цього факультету. Переглянувши її, прочитала коментар Ольги на запитання: «Чому вирішила оволодіти спеціальністю лабораторна діагностика»? «Мені завжди подобалася професія медика, - відповіла. - Хочу допомагати людям і бачити їх здоровими. І в майбутньому від мене як від лаборанта залежатиме багато». Дійсно, Ольга хороший фахівець.
Роки навчання в коледжі - це був політ у світ знань і можливостей. Саме тут прийшла у художню самодіяльність. Період адаптації, страх і вагання мали місце в її житті ще довгий час, але вона була сумлінною. Навіть у статті про спецгрупу завідуюча відділом лабораторної діагностики Ольга Монастирська зазначала, що студентки цього факультету вирізнялися серед інших груп старанністю, наполегливістю, працьовитістю. Нині жінка з гордістю згадує роки навчання у Львівському коледжі. До речі, групу для інвалідів із вадами слуху ініціювала відкрити саме директор навчального закладу. Річ у тім, що її батьки теж були глухонімі. Тому, як ніхто інший, знала, як тяжко в житті реалізуватися таким людям, адже, крім робітничих професій, вони не мали можливостей здобути інші, фактично не було де. Тому отримати фах лаборанта до Львова приїхали дівчатка з різних регіонів України.
Оскільки здорова молодь здобувала цю професію за 2 роки, навчальну програму для нечуючих розписали на 3. І хоча Ольга була дуже старанною й демонструвала свої здібності й таланти в різних напрямках на відмінно, виникали інші проблеми, що важким тягарем падали на її тендітні плечі. Скажімо, проживання. Гуртожиток не надавали, а орендувати житло не мала можливості через фінансові труднощі. До речі, дівчина зростала в малозабезпеченій сім’ї, тому попросилася в монастир, що був розташований неподалік, де проводила весь вільний від занять час, допомагала монахиням, ночувала там. Так прожила півроку, затим доля подарувала їй шанс доглядати оселю жінки, яка мешкала здебільшого за кордоном, а в Україну приїздила рідко.
Ольга здобувала омріяний фах крок за кроком. Хоч би як стомлювалась, ніколи не втрачала жодного шансу реалізуватися у творчому плані. Саме тут, у коледжі, активно брала участь у культмасових заходах, і коли Українське товариство глухих організувало Всеукраїнський конкурс «Міс красуня 2000» для дівчат з вадами слуху, Ольга вирішила спробувати свої сили.
У Львівському обласному Будинку культури тоді змагалися 16 конкурсанток, 9 з яких були з районів області: Самбірського, Дрогобицького, Бродівського. У їх числі й Ольга. Усі дівчата (не гірше від звичайних красунь) впоралися з усіма 5 конкурсами. Скажімо, в такому, як «Сучасна Роксолана» розповідали про себе в інтерв’ю з журі, демонструючи обізнаність в історії рідного краю, загальну ерудицію. На відміну від простого діалогу ця розмова доповнювалася мовою жестів, заведеною у спілкуванні між глухими. У конкурсі «Твоє натхнення» учасниці демонстрували свої таланти: пісенні, поетичні, театральні. Та найскладнішим, мабуть, був танцювальний: адже рухатися в такт музиці доводилося наполовину інтуїтивно. І саме тут Ользі й знадобилися навики, здобуті ще в шкільні роки. І як не дивно, але в конкурсі «Міс Львівщини 2000 УТОГ» найбільше поталанило сарненці, їй присвоїли звання «Міс Львівщини». Про перемогу поліської красуні писала тоді не одна львівська газета. Артистичні здібності Ольги високо оцінили й представники газети «Високий замок», вручили дівчині приз. Затим Львівщину вона представляла й у Києві.
Переглядаючи альбом зі статтями й фотографіями Ольги, опублікували в різних львівських газетах, дивувалася її таланту й успіхам. Одним із найбільших її досягнень було й те, що, закінчивши успішно медичний коледж, отримала запрошення на роботу в КЗ «Сарненська ЦРЛ». Адже, відкриваючи цю спецгрупу, директор Марія Шегедин подбала про те, щоб на цих спеціалістів були держзамовлення, тому управління охорони здоров’я допомогло їм працевлаштуватися за місцем проживання. Відтак на урочистостях з нагоди вручення дипломів виконати жестами «Клятву Гіпократа» доручили саме Ользі. З трепетом у душі її слухали випускники, викладачі й рідні. Для них Ольга запам’яталася співачкою, актрисою, людиною з добрим серцем і почуттям гумору. Про роки навчання згадує з особливою приємністю.
У Сарни дівчина повернулася щасливою, тепер у неї була робота. І якось непомітно підкралося кохання, дивне, необдумане, рішуче, про яке нині нагадує тільки синочок. З першим чоловіком Ольга розлучилася, і про пережите з ним розповідає з нотками каяття. Декілька років жінка одна виховувала сина, і в справжнє щастя й кохання вже навіть і не вірила, аж поки не зустріла Андрія, до речі, він теж нечуючий. І хоча після тяжкого дитинства в сім’ї німих батьків Ольга зарікалася, що ніколи не вийде заміж за чоловіка з вадами слуху, як говориться, свою долю не обійдеш, ні конем не об’їдеш. Справжнє й чисте, як вранішня роса, кохання полонило її серце, й невдовзі молодим людям Бог подарував донечку. Дівчинка теж народилася з вадами слуху, але, як і мама, дуже активна й творча. Досі Ольга бере участь у різноманітних конкурсах, що проводять обласні й районні організації УТОГ, залучає й доньку. Директори відгукуються про Ольгу з повагою, відзначаючи її організаторські й творчі здібності. Вона ж вдячна Богу за життя, сім’ю, роботу й колектив, в якому трудиться, бо зустріла тут багато хороших і порядних людей.
…Ольга пішла в сусідню кімнату, звідки повернулася з невеличким приладом у руках. Це був слуховий апарат доньки. Обережно встромивши його дівчинці у вушко, включила музику. І те, що я почула й побачила наступної миті, досі при спогадах навіює сльози. Донечка мовою жестів щиро й натхненно виконала пісню – подарунок для матусі, в якій розповіла про свою любов до неї. Затамувала подих. Забракло слів. Господи, благослови їх сімейним щастям на все життя. Хай ніколи не плаче жінка, бо її місія на землі бути щасливою й дарувати свою любов світові.