Килими Галини Камардіної

Про талановиту рукодільницю Галину Камардіну, дізнались з листа, якого написала в редакцію її сусідка Яна Шпак.

«Поруч зі мною живе бабуся, яка впродовж життя власноруч виготовляє прекрасні речі, - пише дівчина. – Ще в молодості навчилась цьому ремеслу, проте через сімейні клопоти на в’язання бракувало часу. Відтоді, як втратила сина, майже щодня береться за улюблену справу. Кожен витвір Галини Федорівни - це неймовірна гра різнокольорових ниток, що сплітаються, наче в танці, створюючи певний візерунок. Її будинок прикрашений багатьма ручними виробами. Різноманітні килими милують око всіх, хто навідується до бабусі, адже вкладає в них душу. Напишіть, будь ласка, про цю жінку…».

Коли завітали за вказаною адресою, рукодільниця в’язала внуку шкарпетки. Зустріла нас з посмішкою, люб’язно запросила до оселі, де на підлозі й диванах барвами вигравали килими й серветки. У кімнатах на підвіконниках й полицях ростуть вазони – друге захоплення баби Галі. Відклавши спиці й нитки, присіла поруч і без поспіху повела розмову.

- Дитинство минуло в Білорусі: там народилась, закінчила 4 класи, - згадує бабуся. – У ті часи жилося важко, серед п’яти дітей була найстаршою. Щоб заробити шматок хліба, пасла корів, а коли почалась війна - відправили разом з однолітками в Німеччину. Везли в товарних вагонах, які не відкривали, тому й не знали, день на дворі чи ніч. Нас узагалі не годували, коли ж прибули в Німеччину, зранку давали чорну каву, а вдень – брукву й інший непридатний для споживання харч.

У чужій і ворожій країні сімнадцятирічна Галина працювала в господаря, який у тиждень надавав лише три години відпочинку. Трудилась тяжко, прокидалась о четвертій ранку й до сходу сонця встигала видоїти 13, а то й більше корів. На відпочинок часу не мала, а коли хотіла їсти, боялась навіть випити молока, бо господар карав стусанами. Іноді викидала гній від свиней, а ночувала на горищі.

- Коли йшла в місто (господар мешкав на хуторі), то місцеві діти закидали камінням, либонь, знали, що з іншої країни, - згадує пережите жінка. - Щоб не забути рідну мову, яку на чужині майже не чула, потайки говорила сама до себе.

Утім, хоч як би нестерпно тоді було, Галина Камардіна не нарікає на долю, бо щаслива, що в ті тяжкі часи залишилася живою, повернулась на Батьківщину, приїхавши в м. Сарни.

- Тільки-но потяг зупинився, одна з жінок попросила продати на вокзалі хустину й купити хліба, - згадує пенсіонерка. - Коли зійшла на перон, люди цікавились, чи немає в потязі білорусів. Назвала своє прізвище, а одна з жінок підбігла й міцно обняла. Це була моя мама. Вона приїхала з синами в Сарни на заробітки.

З тих пір Галина Камардіна живе в Сарнах, тут і зустріла свою долю. Була щаслива у шлюбі, бо чоловік Дмитро Павлович кохав її, розумів: сім’я - найдорожче, що має. Взаємна любов швидко дала свої плоди: незабаром молоде подружжя раділо народженню сина, а згодом і двом донькам. Жили гарно, тимчасово мешкали в казармі, де їм виділили одну кімнату. Згодом почали зводити власний будинок, проте смерть передчасно забрала коханого чоловіка й люблячого батька. Коли годувальник сім’ї помер, син Костянтин навчався в 9 класі, а найменша Інна лише в першому. Щоб добудувати хату й підняти на ноги дітей, жінка сумлінно трудилась техпрацівницею та адміністратором на станції Сарни Львівської залізниці.

- Щороку під час відпустки їздила з колегами в Таллінн і Ригу, - розповідає сивочола жінка. – Там і купувала все необхідне для в’язання. І хоч уже майже 20 років як на пенсії, ще є в запасі кольорові нитки. От і сьогодні витягла декілька клубків, щоб вироби не були одноманітними.

Поки спілкувались, до оселі ввійшла молода дівчина. За словами рукодільниці, її хороша сусідка, яка й написала в редакцію лист. Привітавшись і присівши поруч з бабусею, запитала, чи не турбує здоров’я, на що старенька лишень посміхнулась і, як доньку, обійняла за плечі.

- Маю добрих сусідів, - каже бабуся. - Навідуються по декілька разів на день, приносять молоко, а при потребі й медикаменти.

Не забувають про маму й діти. Донька Ліда живе з сім’єю в Сарнах, а молодша Інна - в Росії. Болить душа за сина, що так рано відійшов у вічність. Натомість радісно на серці, коли приходять онуки, вони знають, як звеселити бабусю. Варто лише присісти поруч, коли в’яже, як на вустах одразу з’являється посмішка, бо радіє, що стають її послідовниками, цікавляться пережитим.

Свого часу Галина Камардіна вишивала наволочки й простирадла, тримала в господарстві по 40 кролів, з пуху яких в’язала й продавала дитячі шапки. І хоч нині бабусі 82 роки, вона щодня залюбки береться за в’язання, бо вправно володіє крючком і спицями, а вироби дарує рідним.

- З нетерпінням чекаю квітня, - каже, проводжаючи до дверей. – Уже придбала насіння, швидше б земля прогрілася.

З року в рік вирощує розсаду помідорів, забезпечує нею рідних і знайомих. Звикла трудитись на землі, по можливості підтримувати людей, бо пам’ятає, як допомагали їй, коли втратила чоловіка – єдину опору в житті.