Опубліковано Ольга ЛОТОЦЬКА
«Діти-сироти при живих батьках» - так кажуть жителі Кузьмівки про Марину й Ярослава Мельничуків, мама яких зникла безвісти, а тато, одружившись вдруге, живе й працює в м. Суми. Виховує підлітків рідна тітка Галина, в якої своя сім’я, трійко дітей. Що змусило сестру покинути малечу та піти у світ заочі, не знає, але свято вірить, що Наталя повернеться в рідне село, де на неї завжди чекають син і донька.
- У нас була щаслива сім’я, - розпочала свою розповідь п’ятикласниця Маринка, яка вже майже три роки не бачила рідну неньку, але й досі пам’ятає її очі та руки.
- Мама любила нас, піклувалась, щоб завжди були ситі й одягнені. Тривалий час працювала на міському ринку, згодом працевлаштувалась робітницею на комбінат хлібопродуктів, - каже русокоса дівчинка. Вона сумує за батьками, але повертатись на Сумщину, де народилась і пішла в школу, не хоче. Бо за останні роки життя в цьому місті їй, разом із старшим на два роки братиком, довелося пережити неабиякі труднощі.
- Батьки часто сварилися, - розповідає Маринка. – Якось, після чергового дебошу, втекли з мамою у с. Торопилівка, що під Сумами, де мешкали декілька місяців. Іноді вона надовго зникала, я жила в чужій хаті з незнайомими людьми. Одного дня подалась пішки в місто до батька. На той час він уже мешкав з тіткою Оленою, яку знав досить давно. Дорогою траплялися хороші люди, які безкоштовно підвозили. І хоч майже не пам’ятала, де наш будинок, не довелося довго блукати містом.
Двері Маринці відчинив Ярослав. Хлопчик постійно хвилювався за неї, а де вона, навіть не здогадувався. Під час розмови з братом Маринка дізналась, що живе він не в кращих умовах, адже батько почав зловживати спиртним. Обоє повернулися до мами, але вона знову зникла. Господар байдуже прогнав дітей з будинку. Жили з татом і його співмешканкою. Невідомо, з яких причин батько не поладив і з нею, а зловживання алкоголем негативно позначилось на його здоров’ї. Хвороба прогресувала, тому діти вкотре подалися до мами. Але походеньки жінки не закінчились, бо коли в черговий раз вона пішла з хати, діток знову вигнали на вулицю. Декілька тижнів Марина й Ярослав жили на подвір’ї, ночували в садках, їли тільки яблука та вишні. За селом ріс горох, його потайки рвали й продавали. Тому й поїхали в місто, хоч знали, що ніде жити. Щоб мати хоча б шматок хліба, збирали на ринку папір і здавали в приймальний пункт.
- Ночували в під’їздах багатоповерхівок, - ділиться пережитим Марина. – Ярослав казав, що потрібно підніматись якнайвище, там більше тепла. Постійно хотіли їсти, тому й шукали на смітниках недоїдки. Прохожі іноді кепкували з дітей, не знаючи, що змусило їх цим займатися. У пошуках харчів проводили цілі дні, часто засинали поблизу чужої квартири, звідкіля доносився запах звареної картоплі чи супу, про що їм залишалося лише мріяти.
Коли в черговий раз покинуті діти знайшли свою маму, чоловік, з яким вона мешкала добряче відлупцював її. Десятилітня Марина самотужки відшукала міліціонерів, поскаржилась їм. Дебошир сплатив штраф, а що було далі, дівчинка не знає, бо її разом з братиком відправили в притулок. Працівники сиротинця одразу ж зателефонували в Яблуньську школу та повідомили рідним про дітей.
- У сімейному колі не розмірковували довго над тим, брати дітей чи ні, - розповідає Галина Григорівна. - Вже через два дні брат Іван поїхав на Сумщину, щоб забрати їх. Коли повернувся, усі з болем і співчуттям дивилися на рідних кровиночок, які зазнали стільки страждань. Діти мешкали в бабусі в с. Яблунька, а позаяк у місцевій школі не було 3 і 5 класів, забрала їх до себе в Кузьмівку. У племінників одразу виникли проблеми з навчанням, адже дівчинка закінчила повністю лише один клас, у другому навчалась півчверті. Особливо тяжко їй давалась іноземна мова. Ярослав теж відставав з окремих предметів, але їм постійно допомагали вчителі, нині обоє навчаються майже на відмінно.
У минулому році Маринка почала писати вірші. У них – туга за рідним краєм, нещасливе дитинство, розлука з найдорожчими людьми. Відтоді, як дітей привезли на Сарненщину, вони майже не бачили батька, але підтримують з ним зв'язок по телефону. Дзвонять до Мельничуків і друга дружина тата Олена та рідна тітка Анна. Щасливі, коли спілкуються, бо відчувають, що потрібні батьку, його родичам. Шкода лише, що не знають дітки, де їх мама, яку рідні брати й сестри розшукували, залучаючи міліцію, але знайти поки не судилося. Утім, як кажуть у народі, надія вмирає останньою. Діти досі очікують на маму, бо вона їм вкрай потрібна.
- Нещодавно закінчила писати новий вірш, - каже, завершуючи розмову Маринка. – Дала йому назву «Цієї ночі снилась мені мати».
Слово за словом линуть з її вуст рядки, а в присутніх на очах бринять сльози. Рум’янець вкрив обличчя дівчинки, посмішка зникла, серед тисячі запитань виривається одне – найболючіше: «Мамо, де ви?».