Опубліковано СН
Мій сусід Микола Данилович добрий десяток літ грав у лотерею «Товари на шару».
Не щастило, хоч лусни. Сумно було дивитися на екран телевізора, як під час розіграшу хтось вигравав господарське мило чи віника. Сердився Микола Данилович страшенно й довго, а плювався на паскудне невезіння ще довше. Адже кожного тижня, купуючи лотерейний квиток, уявляв, де в нього в домі стоятиме новенький совочок для сміття чи підставка для сковорідки.
Як кажуть, удачу потрібно вхопити за хвіст і тримати її доки не посміхнеться. Та сьогоднішньої неділі не тільки посміхнулась Миколі Даниловичу, а й навіть зареготала, та ще й уголос! Бо ж нарешті виграв! І не якийсь там приз, а призище, навіть супер-приз – мішок цьогорішнього цукру! Почувався, мов у раю, коли з екрану телевізора його запросили в столичну телестудію, щоб перед усією країною вручити той супер-приз.
У столицю летів, мов на крилах. У студії веселий і вусатий ведучий з мікрофоном у руках вручив дядьку Миколі той самий виграний ним приз, все без обману. Побажав успіхів і продовжувати грати в їхню лотерею. «Бо хто грає, той виграє!» – підсумував голосно, а глядачі радо плескали в долоні. Приємно було Миколі Даниловичу, заради такої миті не дарма ж грав стільки років. Та після програми підійшов до сільського гостя ведучий, розв’язав мішка й зачерпнув звідти відро цукру.
- Вибачайте, - каже, - такий закон. Це забираю ПДВ. Згодом підійшла ще якась молодичка з тої самої контори й теж зачерпнула, вже трохи менше.
- А це, - каже, - збір до пенсійного фонду.
- Нічого страшного. Треба – то треба, - процідив Микола Данилович. – Легше додому їхати буде.
Не встиг договорити, як зателефонували з обласного представництва тої самої лотереї.
- Що ж це ви, пане Миколо, нас оминаєте? Про ваш успіх повинна знати й область. А тому завтра о десятій запросили регіональне телебачення та представників преси на побачення із вами. Тому чекаємо з нетерпінням.
Що було робити Миколі Даниловичу? Подався в обласне представництво. Там, як і в столиці, представили щасливчика загалу, пошанували, сфотографували і т.д. Насамкінець представник міцно потис руку винуватцю знаменної події й зачерпнув трилітрову банку виграного товару.
- Це, - сказав, - візьму на експертизу, чи, бува, не китайська підробка.
За ним підійшло ще троє і вчинили так само.
- Беремо в кількох екземплярах, - пояснили та передали прохання заїхати ще й у район. Мовляв, знаменитим землякам не варто забувати простеньких районних представничків лотереї.
У районі, як у столиці і області, розпитували, хвалили, вітали. По закінченні шанування у справжнього героя краю вишкребли й собі по літерці цукру на чай та й відпустили додому.
Не встиг Микола Данилович у рідному селі вийти з автобуса, як на зупинці на нього чекали представники сільської ради на чолі з головою.
- Уже немає з чим вітати, але виграю ще колись, обов’язково! - загукав дядько з дверей пасажирського транспорту, вимахуючи порожнім мішком з-під цукру. Громада скривилась, зойкнула і подалась в інший бік. А Микола Данилович розгорнув мішка і ще раз гордо на білому полотні прочитав викарбувані красиві слова: «Супер-приз».
Василь ТИТЕЧКО.