НАШ МОБІЛЬНИЙ ТЕЛЕФОН

Сьогодні неділя. День мав бути незвичайним, тому проснувся, як ніколи, рано, десь о шостій хвилині на дванадцяту. Хіба поспиш тут, коли батько поїхав купувати мобільного телефона? У нас на вулиці вже всі ними користуються, а ми не знаємо, як його і в руці тримають. Куди не глянь - кожен з мобілкою. Навіть тримісячна донька сусіда Павла повзає на трьох кінцівках, бо в четвертій вже тримає сучасного «Самсунга» з ліхтариком, щоб під темним ліжком рачкувати було видно. Мої однокласниці Олька з Надькою під ручку йдуть і по мобільному розмовляють одна з одною. Кажуть, що так краще порозумітися. А Вітьок, який навпроти живе, шосту зиму в пальті без рукавів ходить, а зате з мобілкою.

Ось і настала довгоочікувана мить. Батько повернувся з тим, за чим його послали, й не тільки. З пакета виглядали дві речі: одна з написом «Сіменс», а друга - «Пшенична». Побачивши це, мама з удаваною злістю запитала, що то таке, тицьнувши пальцем на пляшчину. Батько коротко відповів, що підзарядне до телефона. І справді, він мав рацію, бо до вечора так «підзарядився», що ледве клеми в його голові не повід'єднувались.

Цього дня мені довірили зробити перший дзвінок, бо, як-не-як, уже мав трохи стажу: коли старшокласники йшли на річку купатися, то брали мене, щоб стеріг їхні телефони. Довго з мамою думали, до кого ж подзвонити. Нарешті вирішили зателефонувати до голови сільради, привітати його з неділею та запитати, чи балотуватиметься він на четвертий термін. Наступний дзвінок був у магазин із запитанням від мами, чи є черга за велосипедами. Згодом потривожили святого отця Інокентія: намагалися уточнити, скільки ж усе-таки було Божих заповідей - десять чи двадцять шість, як говорив тато. Під кінець дали мобільного й главі сім'ї. Той, недовго думаючи, зателефонував у районну аптеку та попросив розсолу.

Наступного дня після консультацій із трирічним Вадиком тьоті Люби я для економії грошей замовив більше десяти акцій. Телефон у нашій сім'ї цілий день був у руках. Найбільше говорила мама. Аби не було дискримінації, почепив у вітальні графік, кому з якої і по яку годину можна розмовляти. Але коли підходила моя черга, то мене завжди відправляли у відрядження за картками поповнення. За день намотував майже три кілометри, хоч магазин, де продавали картки, розміщений через дорогу. Довелося поміняти графік. Ходити за картками тепер випадало батьку. До кінця тижня виговорили всю мамину й татову зарплату, дві бабусиних пенсії та три мішки цукру, що залишили на консервування.

Першою схаменулася мама, коли виявила, що немає за що купити туалетного паперу. Далі опам’ятався батько, коли згадав, що вже цілий тиждень у рот сорокаградусної рідини не брав - усі гроші на акції віддавав. А я у свою чергу дізнався, що можна безкоштовно до оператора дзвонить. А коли довідались, що той оператор сидить там для того, щоб людям усе розказувати і за це ще й гроші отримує, то цілою родиною хоч душу відвели. Кожного ранку мама дзвонила й запитувала про погоду на сьогоднішній день, далі дізнавалась, коли краще садити картоплю і яка відстань між містами Кіровоград і Чоп, а по закінченні розмови могла вести дискусію із сільським учителем історії про Вітчизняну війну. Далі телефон брав тато і питав, в якої якість краща у «Житомирської на бруньках» чи в «Української з перцем». Мені ж оператор переказував усі вечірні серіали та свіженькі бойовики, бо телевізор якраз був у ремонті. А коли спати лягав, то добрий дядечко кожного разу нову казочку не забував на ніч прочитати.

У недалекому майбутньому дійшли висновку, що не така вже й погана штука цей телефон, коли не витрачати на нього гроші. Бо в іншому випадку можна буде і самому шість зим підряд пальто без рукавів носити.

Василь ТИТЕЧКО,
с. Мале Вербче