Опубліковано СН
Автор Василь Сосюк.
Ми з кумом Володею жили душа в душу, наче рідні брати. Скрізь разом: і в біді, і в радості. Гостювали, бенкетували, то я в нього, то він у мене. Один одному допомагали, не цураючись ніякої праці. А оце днями його наче підмінили.
Мов закляття хто на нього наклав. Як же ж інакше пояснити той прикрий інцидент, що трапився весною. Було в мене десять соток поля, а в кума – тридцять. Земля наша з давніх-давен була поруч. Лише невеличка розора роз’єднувала її. А нещодавно (чи хто йому дурману в їжу підсипав, чи то від великого безробіття, вже й сам не знаю) поклав він око на мій шмат поля. Та не просто поклав, а так, що аж заціпило на ньому. І що, гадаєте, зробив? Узяв одного дня й відорав половину. Коли до мене прибігла захекана сусідка й розповіла, яку пакість утнув мій кум, не повірив жодному слову. За такий наклеп на добропорядну людину мало не посварився з жінкою. Але згодом завітав племінник дружини з тією самою новиною. Не втримався й помчав до свого чорнозему. Коли ж дивлюся, і справді в мене кум, наче ножицями, відраяв частину поля. Зателефонував йому й запитую:
- Куме, навіщо мого півполя до свого присобачили?
А він спочатку став казати, що то не його робота, а конюха Івана чи Петра, а згодом – що правди й сам не знає. Потім виправдовувався, ніби на тій частині, яку відорав, городина не росла, а мучилась. Бо, бачте, я її не поливав водичкою, не вносив упору добрива й не ховав від спеки. А тепер він, як справжній господар, візьме мою землю під надійну опіку.
- Ти ж, - мовлю у відповідь, - зі своїм полем упорайся, до пуття доведи, а не до мого руки простягаєш.
Сварився з ним довго та марно. Він стояв на своєму й усе товкмачив, що той шмат поля його діда. Відразу ж парирував, що ту частину, яку відкремсав, насправді ще мій прадід обробляв. Кум у це вірити аж ніяк не хоче, бачить тільки свою правду. За чубки ж братися з ним не буду, аби наші рідні через це страждали.
Дружина моя в хаті місця не знаходить. Мовляв, як це так, щоб рідний кум так безсоромно загарбав собі пів поля? А нещодавно клявся за чаркою у вірній дружбі, повазі та підтримці. От і вір таким пройдисвітам, які сьогодні руку цілують, а завтра відкусять.
Того ж вечора всі сусіди, налякані ситуацією, до нас позбігалися, охають і ахають. Дивуються, як таке могло трапитися. Стали разом думати-гадати, як кума Володю змусити назад землю повернути. Говорили, балакали, пропонували, закликали, вирішували, постановляли, співставляли, але нічого конструктивного так і не підібрали. Лише в кінці розмови бабуся Єлизавета запропонувала ввести проти нахабного сусіда санкції. А першою стала така: не позичати більше Володі ні солі, ні сірників, ні чогось іншого. Пройшов тиждень, а санкції для нього лише пусте місце. Тоді знову з сусідами зібралися в моєму будинку за дерев’яним столом ввести інше, більш дієвіше обмеження. Вирішили не пускати кума до себе в гості. І то для нього, як для щуки, яку з озера в річку кинули. Дивлюсь, мій кум у гості в інше село почав ходити. Ми знову за стіл на переговори – нова санкція. Домовились не розмовляти з ним, але й тим не налякали. Познайомився з якимись циганами, то ходить до них у табір і там душу відводить. Що ми тільки не робили, що не вигадували, а куму - як із гуся вода. Ми вже й забороняли випасати корову в нашому табуні, грітися під сонцем, квіти у квітнику нюхати, на зорі вночі дивитися, а йому хоч бантики на голові в’яжи. Наче всього цього не помічає.
Завтра знову з сусідами маємо зібратися, але вже в хаті діда Опанаса за квадратним фанерним столом, щоб вирішити, яку ж нову проблему придумати для Володі, аби змусити його отямитися, повернути на праведну дорогу. А може, після неї здоровий глузд візьме гору й він сам віддасть вкрадену землю? Хтозна… Час покаже.
Василь ТИТЕЧКО.