Свято-Успенська Києво-Печерська лавра – колиска чернецтва й благочестя на Русі

Кожен храм Києво-Печерської лаври має свою історію та неповторний образ, що склався під впливом різних епох.
Але ні часи, ні мінливість архітектурних стилів не погасить древній молитовний дух лаврських церков. З любов'ю та вірою відродилися вони нашими православними предками. Їх склепіння призначені для соборної молитви, проповіді Слова Божого, здійснення святих таїнств.

Свято-Успенська Києво-Печерська лавра – колиска чернецтва й благочестя на Русі, скарбниця сонму преподобних отців, джерело благодатної молитви, твердиня православної віри. Печерська обитель мала перевагу над іншими, адже служило в ній багато угодників Божих різних уставів, включаючи простий народ, бояр і князів. Жоден монастир не дав світу стільки святих мужів, світильників церкви, пастирів, учителів, наставників благочестивого життя, ревних захисників православ’я та безневинно гнаних.
Благословенний Бог створив усе премудрістю, прагнучи спасіння людству й просвітлення розуму істиною. Він не залишив землю й не допустив затьмаритися їй темрявою, невіданням шляхів порятунку. На початку світу, коли планета була вкрита тьмою та перебувала над безоднею і Дух Святий возносився над водами, перш за все Бог створив світло, потім звелів сонцю засяяти над нею і дав йому у владу день, а місяцеві й зорям наказав світити вночі. Коли ж настав кінець призначеним рокам, а земля була затьмарена пекельною темрявою, Дух Святий вознісся над хрещенням благовірного князя Володимира й просвітив нас уперше світлом віри. Згодом відкрив сонце уявне, що світить добрими справами, щоб сяяло нам у дні порятунку.
І вибрав Він на те преподобного й богоносного отця Антонія, який, незабаром після хрещення Русі, як другий Мойсей після переходу ізраїльтян через море, підкоряючись покликанню Божому зійшов на святу гору - не Синайську, димлячу вогнем гніву Божого, а Афонську - сяючу благодаттю Богородиці. Прийняв благодатний закон, переданий з ангельською допомогою святому чернечому чину. Преподобний законодавець просвітився добрими справами подібно осяйному Сонцю, як і називає його церква, й оселився в печері, ніби поклав на обличчя покров. Але як хмара, що закрила сонце, не може приховати його променів і затьмарити день, так і печера не сховала принесений отцем Антонієм закон, про який він говорив разом з пророком: «Закон твой - светильник ногам моим и свет стезям моим!».
Сини Русі прийняли благочинний чернечий образ, благаючи з апостолом: «Се ныне время благоприятно, се ныне день спасении!». Серед них був преподобний Феодосій, якого церква називає зіркою над усіма зірками. Тобто місяцем. Печерські святі, які наслідували закон від Антонія, устав від Феодосія, засіяли, як зірки на небосхилі. Ось чому свята Печерська лавра небесам подібна.
За правління благовірного великого князя Володимира Бог благоволив назначити просвітником церкви Своєї і наставником чернецтва преподобного й богоносного отця Антонія. Народився він у місті Любеч Чернігівського князівства. З дитинства мав у душі любов до Бога й хотів одягтися в чернечий образ. Людинолюбний Господь звелів йому йти в Грецію й там прийняти чернецтво. Святий Антоній дійшов до Царгорода, а згодом - Афонської гори. Обійшовши монастирі й побачивши побут святих отців (вище людського єства в плоті відтворюють ангельське життя), ще більше перейнявся любов'ю до Христа, бажаючи їх наслідувати. В одному з монастирів благав ігумена постригти в чернечий сан. Ігумен, передбачивши його майбутні чесноти, виконав прохання та навчив досконалості чернецтва. Антоній же, догоджаючи в усьому Богові, був покірним і слухняним. Провівши немало часу на святій горі праведним у всіх ділах. Ігумену ж було одкровення від Бога: відпустити преподобного в Русь. Тож, призвавши до себе ченця Антонія, сказав: «Антоній, іди назад, на Русь, щоб бути там корисним, і хай буде на тобі благословення святої гори». З ним вирушив преподобний у Київ. Довго йому довелося шукати помешкання. Не знайшовши належного житла, пішов у гори й околиці. Так дійшов у Берестове, відкрив печеру, здійснив молитву, оселився там і перебував у стриманості.
Після смерті князя Володимира влада перейшла до безбожного Святополка, який згодом у Києві почав убивати братію, умертвив святих мучеників Бориса й Гліба. Дивлячись на це, преподобний Антоній знову пішов на святу Афонську гору. Святополка ж переміг князь Ярослав і став правителем Києва. Він любив село Берестове і його храм в ім'я святих апостолів.
Ігумену з Афону знову було видіння, й мовив він до преподобного Антонія: «Антоній, є Божа воля, щоб ти знову йшов у Русь». Преподобний Антоній, прийнявши благословення, прибув знову в Київ. Зійшов на пагорб, де Іларіон викопав печеру, полюбивши те місце, зі сльозами промовив: «Господи, нехай буде на місці цьому благословення святої Афонської гори й молитва старця, який мене постриг, і утверди, Господи, проживання моє тут». Антоній жив там, постійно молячись Богу, їв сухий хліб і пив воду в міру - через день, а іноді через два, або ж не куштував цілий тиждень. З молитвами копав руками більшу печеру. Дізнавшись про нього, люди приходили й просили благословення, інші ж бажали жити з ним. У їх числі був і блаженний Никон, а також двадцятитрирічний Феодосій.
Народився Феодосій у с. Васильків біля Києва. Батько його був суддею. При хрещенні священик провидів, що з дитинства Феодосій служитиме Господу й з ним весь час буде благодать Божа. Зростав юнак тілом і духом у мудрості й любові Божій. Швидко опанував науку. Щодня ходив у церкву. У тринадцять років помер батько. З того часу хлопець виходив з рабами в поле. Мати забороняла йому, наказувала вдягатися в гарний одяг і гратися з однолітками. Якщо не слухав, то, розлютившись, била. Почувши про святі місця, де Господь ходив у плоті, забажав піти туди й поклонитися їм, молився про це Господу. Якось юнак побачив паломників, від яких дізнався, що вони зі святого Єрусалима й скоро повертатимуться назад. Феодосій просив їх узяти з собою. Та не було на те волі всеблагого Бога. Через три дні мати пішла на його пошуки, узявши з собою молодшого сина. Після довгої гонитви їх зупинили. Схопила хлопця за волосся, повалила на землю і топтала ногами. Згодом повернулася додому, ведучи сина зв’язаним, як лиходія. Удома знову била, поки не зомлів, і замкнула у світлиці. Юнак прийняв це з радістю і, молячись Богу, дякував Йому за все. Через два дні мати наклала на його ноги важкі залізні кайдани, побоюючись, що знову втече. Опісля змилостивилася й почала з благаннями застерігати, щоб не втікав, бо любить його більше за інших дітей. Коли пообіцяв, зняла залізо. А блаженний Феодосій повернувся до колишнього свого подвигу, ходив щоденно в церкву.
Часто божественну літургію не служили через нестачу просфор, і Феодосій зважився виправити це. Купував пшеницю, молов її руками, пік просфори й частину приносив у церкву, інші продавав. За виручені гроші купував знову зерно, а решту роздавав жебракам. Така була воля Божа, щоб чистий отрок приносив у церкву чисті просфори. Присвятив цій добрій справі понад два роки. Згодом з нього почали насміхатися й ганити. Мати, страждаючи від насмішок, казала йому: «Умоляю тебя, сын мой, брось эту работу, потому что ты наносишь укоризну своему роду. Не могу я слышать, как все укоряют тебя за это дело, и не подобает тебе, малолетнему, заниматься таким делом». З покорою відповів їй: «Послушай, прошу тебя, мать моя, Господь Бог наш принял на Себя вид убожества и смирился, подавая нам пример, чтоб и мы смирились ради Него. И был Он также поруган, оплеван и заушен, и все претерпел ради нашего спасения; тем более нужно терпеть нам, чтоб приобрести Христа. А о том, какое я делаю дело, выслушай следующее: когда Господь наш Иисус Христос возлежал на Тайной Вечери с учениками Своими, тогда, взяв хлеб, Он благословил, преломил, дал ученикам и сказал: «Приимите, ядите, сие есть тело Мое…» (Мф. 26, 26; 1 Кор. 11, 24). И если Господь наш хлеб, приготовленный для Тайной Вечери, назвал Своим телом, радоваться нужно и мне, что сподобил Он меня делать такой хлеб, на котором совершается эта великая Тайна преложения в тело Христово».
Через деякий час Феодосій прочитав слова Господні в Євангелії: «Кто любит отца или мать более нежели Меня, недостоин Меня» (Мф. 10, 37); «Матерь моя и братья мои суть слышащие Слово Божие и исполняющие его» (Лк. 8, 21); і ще: «Придите ко Мне все труждающиеся и обремененные, и Я успокою вас. Возьмите иго Мое на себя и научитесь от Меня, ибо Я кроток и смирен серцем, и найдете покой душам вашим» (Мф. 11, 28–29). Ці слова розпалили душу боголюбного Феодосія. Він постійно думав про те, як сховатися від матері й постригтися у святий чернечий образ. З часом довелося-таки матері виїхати з маєтку. В радості помолився та пішов з дому, не маючи нічого, крім одягу на тілі й трохи хліба. Отож поспішив у місто Київ, знаючи, що там живуть ченці. За три тижні дійшов з Курська до стольного міста. Дізнався про преподобного Антонія, який жив у печері. Немовби крила виросли, й він поринув туди. Юнак вклонився Антонію й зі сльозами просив прийняти в чернецтво. І благословив його преподобний, і звелів блаженному Никону, який був ієреєм і досвідченим чорноризцем, постригти його. Так преподобний отець Феодосій усі ночі проводив во хвалу Бога, перемагаючи сон, повсякденно пригнічуючи себе стриманістю й постом, працюючи руками.
Мати довго шукала сина не тільки у своєму місті, але й у навколишніх, і, не знайшовши його, плакала, як за мертвим. Наостанок їй повідомили, що перебуває в печері преподобного Антонія. Прийшовши туди, викликала старця. «Син твій тут, не турбуйся про нього - він живий. Якщо хочеш бачити його, зараз іди звідси, а я умовлю його вийти завтра». Мати вклонилася старцю й пішла, сподіваючись наступного дня побачити сина. Жінка прийшла знову. Старець умовляв Феодосія вийти до матері, але він не захотів. Мати закричала: «Покажи мені сина, щоб не померти мені злою смертю, бо накладу на себе руки перед дверима цієї печери». Почувши таке, Феодосій сказав: «Мати моя, якщо хочеш бачити мене, живи тут, у Києві, прийми постриг у жіночому монастирі й, приходячи сюди, будеш бачити мене, разом же з тим отримаєш і порятунок душі. Якщо ж не зробиш так - не побачиш більше обличчя мого». Спочатку не хотіла й чути цього. Та згодом прийшла до блаженного й мовила: «Дитя моє, виконаю все, сказане тобою, і не вернуся більше в рідне місто. Але з волі Божої вступлю в жіночий монастир і проведу дні, що залишились мені, бо з повчань твоїх зрозуміла, що цей світ - ніщо». Почувши це, зрадів духом і, увійшовши в печеру, повідав про те преподобному Антонію, який влаштував її в жіночий монастир святого Миколая. Проживши багато років у доброму сповіданні зі світом, упокоїлася в Господі.
Коли ж помер благовірний князь Ярослав, владу прийняв старший його син Ізяслав. Преподобний Антоній був уже тоді відомий у всій Русі великими чеснотами своїми. Почувши про життя його, христолюбивий князь Ізяслав прийшов до нього з дружиною по благословення. Син знатного боярина Іоанна Варлаам і Єфрем, слуга княжий, - за бажанням постригтися. Багато прикростей зазнав Антоній з братією за постриг цих ченців. Знатний боярин Іоанн з безліччю слуг у люті розігнав усіх, вивів сина Варлаама з печери. Зняв з нього чернечий одяг, одягнув боярське плаття й насильно зачинив у палатах. Крім того, князь Ізяслав, дізнавшись про постриг сина боярина й улюбленого слуги, розгнівався на братію Христову. Наказав, щоб Никон умовив їх знову жити в миру, а інакше погрожував ув'язнити й розкопати печеру.
Отець Антоній з братією переселились в інше місце. Дружина князя, довідавшись про це, докучала Ізяславу, щоб не накликав гніву Божого та повернув їх. Княгиня - полька, дочка Болеслава Хороброго, і пам’ятала, коли на її Батьківщині вигнали чорноризців за постриг преподобного Мойсея Угрина, то батько її, Болеслав, помер раптовою смертю. Ледве вблагала чоловіка. І послав Ізяслав до преподобного прохання, щоб повернувся старець на своє місце.
Антоній невпинно молився Богу, щоб дав сил відважно стерпіти всі напасті. Завдяки його молитвам не тільки розсіяні вівці повернулися з миром до свого пастиря, але й ті, які шукають порятунку, приходили в печеру й благали позбавити їх від темряви шляху слизького та наставити на шлях спасіння. Усіх приймав з любов'ю і, навчивши, як слідувати Христа, наказував блаженному Никону постригати. Таким чином чисельність братії виросла у дванадцять чоловік. Викопали вони велику печеру, де влаштували церкву та келії, що є досі під Печерським монастирем. Прожив там преподобний Антоній 40 років. Якось, зібравши братію, сказав: «Ось, браття, Господь вибрав вас, і на вас благодать святої гори, ігумен якої постриг мене, а я - вас, нехай буде на вас благословення перше від Бога та Пресвятої Богородиці, друге ж - від святої гори. Живіть самі, без мене. Я поставлю вам ігумена, а сам хочу жити один, як звик до того колись». Ігуменом призначив блаженного Варлаама, уникаючи суєти життєвої, на самоті зачинився в одній із келій тієї ж печери. Пізніше переселився на інший пагорб і викопав ще одну.
Коли ж кількість братії ще зросла й під час соборного служіння не вміщалася, то задумали вони збудувати храм не в печері, а ззовні. Тоді прийшов ігумен Варлаам з братією до преподобного Антонія за благословенням на будівництво. І почали будувати над печерою малу церкву - Успіння Пресвятої Богородиці.
Князь Ізяслав, названий при хрещенні Димитрієм, вирішив спорудити кам'яну церкву святого Димитрія, влаштувавши при ній монастир. Запросив туди на ігуменство блаженного Варлама. Він хотів підняти свій монастир вище Печерського, сподіваючись на силу багатства. І хоч багато є монастирів, поставлених багатством князів і бояр, та доля їх не та, як у поставлених молитвами й сльозами, постом святих. Так і преподобний Антоній не мав ні злата, ні срібла, але, поливаючи сльозами, виплекав незрівнянний монастир. Ігумен Варлаам відійшов-таки до монастиря святого великомученика Димитрія. Замість нього призначили ігуменом преподобного Феодосія, як єдиновірного й у всьому досвідченого. І благословив Антоній на ігуменство. Незабаром кількість братії налічувала вже сто осіб. І Феодосій вирішив поставити монастир. Знову ж таки пішли вони до преподобного Антонія, який порадив відіслати одного з ченців до князя Ізяслава з такими словами: «Христолюбивий князь, Бог помножує братію, місце ж наше тісне. Просимо тебе: дай нам ту гору, що над печерою!». Князь не відмовив. На ній побудували велику дерев'яну церкву та прикрасили іконами. Поставили багато келій і оточили огорожею, відтоді цей монастир, що виник з благословення святої гори, почав зватися Печерським.
Преподобний Феодосій приймав і бідних, і багатих, усіх, хто приходив до нього. Одного разу вночі, направляючись у свій монастир архістратига Михайла, ігумен Софроній побачив ясне світло, що стояло тільки над монастирем преподобного Феодосія. Це бачили ще неодноразово й багато інших людей. Особливо ж любив святого Феодосія князь Ізяслав, який володів у Києві престолом батька свого Ярослава. Він часто кликав його, щоб насититись богонатхненними словами. Преподобний же не величався тим, що князь і вельможі шанували його. У пекарні працював з пекарями, не звжаючи, що ігумен, місив тісто, робив хліби, втішаючи та підбадьорюючи інших. Якщо не було води в кухарів, сам носив її з колодязя. І таких випадків було багато. Коли в нього просили на допомогу когось із братії, ішов і працював сам. До того ж, одяг у нього завжди був сумирний та убогий, незважаючи на сан.
Одного разу навідався до князя Ізяслава, котрий перебував тоді далеко від міста, і був там до вечора. Коли ж хотів іти, князь велів відвезти його на колісниці, щоб не позбавляти нічного сну. По дорозі прислужник-візник, не знаючи кого везе, сказав: «Чорноризець, ти цілий день бездіяльний, а я постійно в працях і не можу триматися на коні, тому посплю в колісниці, а ти сядь на коня». Преподобний смиренно сів на коня. Коли дрімота дошкуляла, йшов ногами, а коли втомлювався - сідав на коня. Коли вже почав займатися день, вельможі, які їхали до князя, здалека впізнавали преподобного й кланялися йому. Феодосій збудив прислужника й мовив: «Чадо, вже день. Встань і сідай на коня». Зустрічних бояр, які кланялися, було все більше. Візник нічого не розумів. Коли під'їхали до монастиря, вся братія вийшла та вклонилася преподобному до землі. Прислужник роздумував: хто це, чому всі кланяються йому? Преподобний узяв його за руку, повів у трапезну й велів погодувати й напоїти, потім обдарував і відпустив.
Преподобний Феодосій постійно вчив братію, що ченці не повинні нічим підноситися, а бути смиренними та вважати себе нижче всіх. Більше ж за все повчав, щоб у будь-якій справі брали спершу благословення від старшого, бо, казав він, як розсієте діла в благословенні, так у ньому жатимете солодкий плід. І на прикладі показував силу цього вчення. Коли приходили до нього благочестиві люди, пропонував їм трапезу з монастирських страв, хліб і сочиво. Сам Ізяслав куштував їх. Одного разу мовив: «Отче, будинок мій повний усіма благами світу, але ніколи не їв у ньому досхочу, як тепер у тебе. Коли раби мої готують їжу, страви різноманітні, та не такі солодкі, як ці. Прошу, скажи, звідки така насолода в цих стравах?». Феодосій відповів: «Коли браття збираються варити їжу й пекти хліб, перш за все брат, виконуючий цей послух, приймає в ігумена благословення. Потім, вклонившись триразово перед святим вівтарем, запалює свічку від нього і нею розводить вогонь у куховарні або пекарні. Коли ж треба вливати воду в котел, послушник також просить благословення. І так, з благословенням, роблять усі діла, тому й виходить солодко. Твої ж раби, думаю, працюють сварячись, ремствуючи й зводячи наклепи один на одного, тому відбувається гріх і немає солодкості».
Отець Феодосій, як Отець Небесний, був милосердний не тільки до бідних, а й до кривдників монастиря. Якось привели до нього розбійників, яких спіймали при спробі крадіжки на монастирській землі. Він наказав розв'язати їх, нагодувати й напоїти. Потім учив нікому не робити зла, нікого не кривдити, дав на допомогу достатньо майна й з миром відпустив. Вихваляючи Бога та преподобного Феодосія, вони пішли й відтоді нікому не робили шкоди. І хоч Господь і оберегів монастир, та спроби пограбувати його все ж були.
Якось боярин христолюбивого князя Ізяслава їхав уночі через поле недалеко від монастиря. Здалеку ще побачив церкву, що стояла над хмарами. Із подивом помчав з отроками, щоб дізнатися, що то за диво. Коли доїхав туди, церква опустилася й стала монастирем на своєму місці. Увійшовши, повідав преподобному Феодосію про те, що бачив. Відтоді часто приходив у монастир, насичуючись його аурою. Про церкву, що височіла над землею, розповідали ще багато очевидців.
Усіх див, що відбувались завдяки молитвам святих Антонія, Феодосія, не описати й не злічити. Тож прославімо й ми чудотворців: первоначальника чернецтва на Русі - преподобного Антонія та блаженних Феодосія та Варлаама й інших численних святих отців Києво-Печерських. Радуйтеся, Антоніє і Феодосіє, чернечого життя основоположники.
Галина РОГУЛЬОВА