Опубліковано СН
Ліда повільно брела сільською вулицею, обминаючи весняні калюжі.
Навкруги весело щебетало птаство, наливались бруньки на деревах, подекуди біля хат розцвітали підсніжники та крокуси, нагадуючи перехожим про те, що нічого У світі немає постійного. На зміну холоду приходить тепло, пітьмі – світло, печалі – радість. На зупинці не було нікого. Автобус до райцентру ще буде не скоро, і думки переганяли одна одну. Ось і все. Ніхто більше не чекає її тут, лише дві могили найрідніших людей. На душі тяжко й сумно. Майже все життя її ростила й виховувала баба Марта, царство їй небесне, доброю була. Все робила, щоб дівчина не почувалася обділеною, навчала всім життєвим премудростям. Матір Ліда пам’ятала мало, їй було всього сім рочків, коли залишилась круглою сиротою. Бабця розповідала, що її дочка Ольга працювала на залізниці й була найкращою дівкою в селі. Багато хлопців залицялися до неї, але вона гордо чекала принца на білому коні. І він приїхав, лишень потягом, чорнявий високий красень з пагонами армійського офіцера. Їхав у відпустку додому в Запоріжжя і на одній з чергових поліських станцій познайомився з найкращою дівчиною у формі залізничника. Кажуть, що нічого не буває випадкового. Андрій закохався з першого погляду і через кілька днів повернувся на Полісся, щоб віднайти дівчину з довгою русою косою та запропонувати їй руку й серце. Ольга довго не вагалася, погодилася і, швидко владнавши всі справи, подалася за чоловіком у Прибалтику. У військовій частині, де служив Андрій, молодим виділили кімнату й жили вони, радесенькі, насолоджуючись коханням. А в любові, як відомо, час біжить ой як швидко. Тільки обнімеш, а вже й ніч пробігла, ранок на порозі стоїть, до роботи кличе. Прийшли переміни в політичному житті країни, які зачепили долю багатьох людей. Після розпаду Союзу молода сім’я з маленькою донечкою Лідою повернулась на Запоріжжя. Потрібно було все починати з нуля.
У кожної людини бувають у житті злети й падіння, успіхи й негаразди, але не всі знаходять у собі сили витримати ті випробовування, що випадають на долю. Андрій не готовий був до життєвих перемін, звик, що досі все складалося добре. А тут з роботою не ладилося, одна невдача поганяла другу. Весь негатив чоловік нейтралізовував алкоголем з новими друзями. Не зважав на прохання зупинитися, почастішали сварки, непорозуміння. Ольга на чужині почувалася обділеною, обманутою життям, і лише дитина нагадувала їй про той шматочок щастя, який здавався вічним та раптом щось надломилося і він танув, наче пісок крізь пальці.
Час ішов одноманітно. Жінка отримала з Полісся листа, в якому мама писала, що захворіла й просила приїхати. Оля зібрала сякі-такі речі собі й донечці та й вирушила в дорогу. Зустріч з рідною людиною, подругами, селом принесла радість у життя молодої жінки. Та й для хворої позитивні емоції сприяли швидшому одужанню, адже Оля була єдиною дочкою і Марта дуже переживала, коли залишилася сама, тож не могла натішитись.
Ольга часто згадувала про чоловіка. Десь там у глибині душі любила його, такого безпорадного, але близького. Думала, час усе владнає, та знову неприємна звістка знайшла її - Андрія засудили. Залишивши дочку на матір, їхала підтримати чоловіка. І перше, що вразило при зустрічі, це те, як обставини змінюють людей. Він став нервовий, пригнічений. Жінка підтримувала його морально, вселяла надію на краще, але відчувала, що все даремно, він був таким далеким. Андрій зламався, не хотів нікого ні чути, ні бачити, просив залишити його й достукатись до душі було неможливо. З важким серцем Ольга поверталась додому. Тут на неї чекали двоє найдорожчих людей - донечка і мама, за яких вона була в одвіті. А незабаром Ользі повідомили, що Андрій помер. Була шокована звісткою. Тепер повертатись на Запоріжжя не було найменшого бажання й потреби.
Минали дні в життєвій суєті, підростала Лідочка, як квіточка, незабаром і в школу піде. Ольга часто справляла для дочки обнови, леліяла, ніжила, віддавала все тепло й ласку своєї душі.
- Коли ж це ще дитина вдягати буде, - корила Марта дочку, - ти ж бачиш, що сукеночка велика.
- Та нехай, підросте, і буде мене згадувати.
- Ну що ти таке верзеш, – сердилася Марта, і щось таки кольнуло в серце, помічала останнім часом печаль на доччиному обличчі. Ольга й справді почувалася втомленою, пригніченою, а причини не знала. Все частіше в сни приходив Андрій, щось просив, брав її за руку, як колись, і пильно дивився у вічі. Жінка прокидалась серед ночі і вже до ранку сну не було, картала себе, що не змогла зберегти сім’ю, щось десь не те сказала, не так зробила. Добре пам’ятала материну науку про берегиню роду, роль жінки в сімейних стосунках, значить, і її провина є в тому, що сталося. А душа трепетала, наче пташка в клітці. Чого б це?
Швидко збігло красне літечко і в село завітала золотокоса осінь, яка збирала дітей на шкільне подвір’я. Раділа Ольга, настав час і Лідочці йти до першого класу. З самого раночку почала збирати дитину до школи. Одягнула коричневе платтячко з білим фартушком, вив’язала великі білі банти, які купила на базарі ще весною, і не могла намилуватись донькою. Дістала новенький портфель з різним шкільним начинням, який давно чекав свого часу. Ну що, пора. Йшли удвох сільською вулицею святкові, врочисті й усміхалися. Жінці так хотілося зупинити цю щасливу мить, боялася навіть подумати про майбутнє, яке чомусь несло незрозумілі й тривожні відчуття.
Перші дні Ольга відводила дівчинку на уроки, а сама поверталася додому навмисне через перелісок, щоб побути наодинці й дати волю сльозам. Відчувала, як щодень тануть її сили і все частіше ночами біль не давав спати. Йти в поліклініку не було бажання, знала, що безрезультатно. Марта бачила, як Ольга марніє на очах і все ж наполягла звернутись до лікарів. Почалися довгі ходіння по кабінетах. Медики винесли вирок саме той, якого найбільше боялася. А так хотілося радіти життю, бачити, як підростає донечка, милуватись заходом сонця, зустрічати весну…
Та не судилося. Ольгу поховали після різдвяних свят. Марта вже й не плакала, не було сліз, трималася заради Лідочки. Тепер їй потрібно жити, щоб виростити внучку. Вона й старалась, доглядала малу, привчала до роботи. Ще не один рік діставала зі скрині дитячі платтячка, припасені покійною Ольгою. Виросла Ліда, розквітла ружею, припала до серця Миколі та й заміж пішла, уже й синочка подарувала, а бабі Марті - правнучка. Живе в райцентрі у власному будинку, кликала до себе бабуню, але та і слухати не хотіла. Як це вона осиротить свою стареньку хатину, яку зводила ще з покійним чоловіком? А хто доглядатиме квітник під вікном, де щоліта зацвітали мальви та чорнобривці. Хто прочинить хвіртку у двір, ступить на стоптаний від часу поріг? Ні, хай уже молоді живуть у нових будинках, а її місце тут, у рідному селі, де минуло всеньке нелегке життя. Так і доживала віку на самоті. Сумно стало старенькій, та й, мабуть, стомилась жити на цьому світі, захотілося до дочки, виконавши всі обіцянки перед нею. Лідочку віддала в надійні руки, уже можна й спочити.
Жінка й не помітила, як під’їхав автобус.
- Дівчино, ви їдете? – весело гукнув водій.
Ліда відкинула всі думки, змахнула непрохану сльозу, вдихнула свіжого весняного повітря і зайшла до салону. Так, їду додому, до Миколи, до синочка…
Зоя ФЕДОРЧУК.