Опубліковано СН
Під час тридцятихвилинної обідньої перерви Іра аналізувала причини своєї самотності. Ні, вона, звичайно, може бути коханою дівчиною, ще є змога поїхати на морське узбережжя з рюкзаком за плечима, порожніми кишенями та хорошим настроєм разом з Віталиком. Саме він і сниться їй щоночі, тільки з ним пішла б, не вагаючись, під вінець.
Та все так складно! Історія бере початок ще в далекому дитинстві, де світ був яскравим і блискучим. Батьки розлучилися, коли дівчинка тільки починала розуміти, що означають загадкові слова «любов» і «сім’я». Матір-одиначка, брак грошей, постійна економія, ворожість до навколишнього світу. Тільки батькові, який радів новому сімейному гніздечку, було байдуже. Згодом і взагалі виїхав з міста, аби втекти від пересудів. Ненависть зробила перший крок у світлій душі маленької розумниці. З одного боку, не могла засуджувати ані батька, ані його новоспечену дружину, адже кохання не розрізняє, хто є хто. Але з іншого, жінка, яка дійсно кохає, ніколи не забере в коханого право чути «Привіт, татусю!» від рідної дитини.
У власній квартирі тримала завжди на видному місці фото покійної матері. Які ж мудрі поради вміла давати нещасна! Життя і справді її добряче випробовувало, тож не хотіла повторювати гірку долю. Не раз говорила: «От тобі, доню, оте кохання. Знала б ти, як я самовіддано любила твого батька. Мої почуття неможливо зрівняти з іншими. Та він мене чомусь не кохав... Ой як довго терпіла зради! Послухай, хай тебе обожнюють, а ти живи й радій тому. Повір, краще терпіти нелюба, аніж бачити ненависний погляд». А може, правда? Ірині в один день зробили пропозицію руки й серця двоє різних людей. Ігор - стриманий, серйозний бізнесмен-початківець, який на прикладі персня з діамантом у подарунок показав стабільність свого фінансового становища. Він кохає її до безтями. Коли Іра зникає з міста на декілька днів, їздить у шалених пошуках, а знайшовши, в черговий раз забирає на узбережжя Балтійського моря. Та від цього лише більше нудить. От Віталик... Хлопець, який живе лише сьогоденням і не переймається, чи будуть від цього наслідки. Пам’ятає, як приїхав зненацька, забрав у Карпати на п’ять днів. Це було чудово! Безкінечні прогулянки полонинами нізащо б не проміняла на сірі будні рідного міста. Він не спадкоємець багатомільйонної фірми, а просто красень-екстремал. В його очах завжди горіло безумство, пристрасть... А як Віталик малював! Її портрет, подарований ним на день народження, був набагато ціннішим за подорож у Францію і слугував обітницею вічному коханню.
...Красуня-наречена стояла біля вікна затишної кімнати заміської вілли Ігоря. Вона витерла неслухняну сльозинку з почервонілої щічки й посміхнулася. Думки й сумніви жорстоко роздирали серце, адже перед нею стоїть нелегкий вибір - зупинитися й повернутися до минулого або ж просто йти далі. Квапливо написала кілька рядочків на білосніжній серветці й вийшла...
- Кохана, ти де? Тебе вже всі чекають! - голосно промовив Ігор, стукаючи у двері. Та відповіді не було. На столі лежала записка: «Не шукайте мене! Залиште все, як є, будь ласка! Я просто хочу побути наодинці та зрозу-міти деякі речі, від яких залежить моє майбутнє. Незабаром повернусь, тож не переймайтесь. Ігоре, не ображайся, це зайве! Зрозумій: так треба...».
Ірина прокинулася від щебетання птахів і крику чайок. Солоний запах морського вітру змушував тремтіти душу й розум. Відчувався аромат улюбленої кави. Легенький поцілунок у губи завершив казкове пробудження. Повільно розплющила очі й побачила усміхненого Віталика. Боже, як же добре бути поряд з цим ідеалом свободи й спонтанності! Здавалося, жоден птах ніколи з ним не зрівняється. Їй було відомо, що цей сон незабаром закінчиться. Та головне - він поруч, і ще майже два тижні...
Іра сіла біля вікна й мрійливо спостерігала за вальсом пухнастих сніжинок. Щойно з роботи повернувся Ігор, втомлений, але спокійний і врівноважений, незважаючи на тяжкий день. Усе було як завжди, стандартним: привіт, поцілунок, ніжний шепіт на вушко «Як же я тебе кохаю!» і запитання «Де моя смачна вечеря?». Можливо, інколи вона й не смакувала, але він з’їдав усе до останньої крихти. Не було й мови про домогосподарку, терпіти не могла чужих людей у будинку. От і все... Та ні, існувала ще одна важлива частинка її життя. Щовечора перед сном пригортала до грудей маленьку голівку трирічного синочка Віталика. Ігор вважав хлопчика подарунком долі - сина вже давно хотів, та ще й від коханої жінки. А Іра знала, чому в крихітки оченята, як у Віталика, і характер теж формується незалежний, вільний і трішки легковажний. Намагалася спочатку відшукати коханого, та це було безглуздо: неможливо упіймати чи знайти того, хто нагадує вітер...
Вечір минув за планом і цього разу. Перед сном вона пильно вдивилася у свій портрет і, ніби у відповідь на чиєсь запитання, поглянувши на сина, промовила:
- Так, я пам’ятаю! Бачиш, як живу зараз?! Ні, не кажи, що це те, чого так хотіла! Все зовсім інше, чуже тому, про що ми мріяли колись разом біля самотньої берези. Та ми тебе любимо...
Інна ЦАРУК,