Опубліковано СН
Уже котрий день дощ заливає вулиці міста. Водяні потоки течуть у різних напрямках, несучи силу-силенну всілякого бруду, створюючи мало не штучні озера на асфальтовому покритті. А дощ іде, і продовжує йти, і, здається, йому не буде кінця. Усе це не поліпшувало й без того гнітючого настрою. Вдома, як завжди, ніхто не чекав, крім холодного ліжка, але сьогодні, виявляється, сюрприз таки був. Не менш холодний лист від колишньої дружини: «Любий! Нам необхідно зустрітись. Цілую. Твоя Ірина». Це вже було «щось», та воно запізнилось, хай ледь-ледь, але запізнилось. Ще бодай тиждень тому, кинувши все, помчав би хоч на край світу. А зараз, холодно проаналізувавши слова, пішов варити каву.
Через кілька хвилин мелодія мобільного телефону зовсім вивела з рівноваги. Дзвонила, звісно, вона, вперше за місяці розлуки.
- Алло, - спробував прикинутись сонним.
- Не прикидайся, любий. Я знаю, що ти лягаєш пізно й пізно встаєш. А зараз дев’ята година вечора, а не ранку.
- Що тобі потрібно? - безцеремонно перебив тираду.
- А ти мені нічого-нічого не хочеш сказати?
- А що ти хочеш від мене почути?
Кілька секунд вона мовчала, потім вимкнула телефон. Теж поклав мобільник і, діставши з полички пляшку «Мускатної», налив чарку. Руки ледь тремтіли. Глянув усередину. Крізь непрозору рідину не було видно дна. А що сподівався там побачити? Мовчки вихилив чарчину. Гіркота! Й закусити нічим. Згадав про каву. Зробив чомусь зовсім гірку. Пив і розмірковував про останні прожиті самотою місяці. Як незвично було прокидатись на широченному ліжку, де й двом було просторо. Кілька днів майже нічого не їв, пив трохи червоного й каву. Потім звик і весь вільний час віддавав роботі, в ній знаходив розраду зболеній душі. Тоді це було порятунком. Правда, інколи прохоплювалась туга за минулим і вечорами, особливо літніми, виганяла з дому на вулиці міста. Ходив, оцінював поглядом ледь одягнених жінок, а душа знемагала: «Я божеволію... Таки точно божеволію...».
Щоб остаточно не втратити глузд, заходив у якесь кафе, кількома ковтками випивав коньяк і, полегшивши душевний біль, йшов далі. У серці чомусь було пусто, як і в самотній оселі. І не хотів нікого туди пускати.
Було, правда, якось... Сподобалась одна чарівна особа, не просто сподобалась, а було в ній щось таке... Чарівно посміхаючись, цікавилася особистим. І здивувалася, чому її не розпитує. А він і так уже все бачив. Варто було лише подивитись внутрішнім поглядом, як вчив старий пустельник Сейрос, поговорити. І хай що б розповідала про своє щастя, та була якась червоточина, і непомітно точила, хоча вона цього не знала, а тільки відчувала. А прочитавши якось написане ним, відверто запитала:
- Ти що, бабій? Тільки чесно...
Віджартувався тоді: «У принципі всі ми любимо жінок. Хоча деякі лише платонічно».
Зі спогадів вивела мелодія мобільного. Ірина таки вирішила не давати спокою.
- Привіт, - мовив сухо й трохи зі смутком.
- Ти й тепер не хочеш мені нічого сказати? – це вже був виклик, але на нього не відреагував.
- Я скучила за тобою, - нарешті тихо зізналася.
- А я - ні, - чесно відрубав і хотів відключити телефон, та вона не здалася.
- Давай відкладемо нашу розмову на завтрашній вечір. Чекай мене о сьомій у кафе, - і перша відключилась, боячись, що передумає.
На другий день, одягнувшись, як завжди, в усе чорне, рівно о сьомій сидів за столиком. Знічев’я оглянув залу. За сусіднім столиком самотньо сиділа симпатична дівчина. Повернувшись, глянула на нього крізь довгі, густо нафарбовані вії. Видно, її чимось зацікавив, тому у відповідь посміхнувся одними губами. Вона, підбадьорившись, злегка кивнула, припрошуючи присісти поряд. Нічого не відповівши, лише заперечливо похитав головою. Гарненька лялька знизала плечима й ображено відвернулась.
Іри не було. Королеви не запізнюються - вони затримуються. Встиг випити келих червоного й допивав захололу каву, коли з’явилася. І, як завжди, спричинила фурор серед чоловіків.
- Привіт, - ніби нічого не сталось, звично сказала й поцілувала в щічку.
- Привіт, - байдужо відповів і краєм ока зафіксував заздрісні погляди чоловіків. І було чому позаздрити. Одягнута в облягаючий синій костюм і білу блузку з глибоким декольте на високих грудях. Довгі, як кажуть, від кульчиків, ноги в чорних сіточках, розсипане до пояса світле волосся...
- Вчора не хотіла по телефону, краще скажу особисто. Я хочу повернутися до тебе!
Ще кілька тижнів тому підхопив би її на руки і кричав би з радості, але зараз цілком спокійно відповів:
- Це неможливо.
- Чому?
- Тому що вже пізно, - спокійно відхилився на бильце стільця, спостерігаючи за її реакцією.
- Та що сталося? Ще кілька місяців тому ти не хотів, щоб я йшла, - була вже дещо збентежена.
- Не хотів, - чесно зізнався й пішов замовляти коньяк.
Коли повернувся, несучи два келихи, Ірина здогадливо констатувала:
- У тебе хтось є! Ти когось покохав?
- Ні, - знову чесно зізнався, - закохуватися і кохати - це різні поняття. Важливо, щоб хтось покохав мене.
Байдуже дивився у величезні очиська, і вона таки не витримала. На очах заблищали сльози, потяглася до його обличчя тремтячою рукою. Чогось стало шкода її, і несподівано для себе за-пропонував:
- Їдемо додому.
Знову боковим поглядом побачив, як заздрісно окинула Ірину поглядом лялькова дівчина за сусіднім столиком, і швидко вийшов на вулицю. Ірина прямувала слідом. Визвавши таксі, вже за десять хвилин були в нього.
…Ніжно цілував її плечі, гладив розкішне тіло й не відчував того гарячого всепоглинаючого бажання, яке охоплювало колись і яким марив останні місяці. Єдине, що пульсувало у свідомості, - щоб усе якомога швидше скінчилось. Потім вона граційно курила і говорила:
- Льоня - він чудовий. Ну, не такий, звісно, як ти, але добрий. І на мій день народження обіцяв подарувати новеньке авто. І не просто пообіцяв, ми вже вибрали і колір, і марку...
Говорила і говорила... Відтак плакала. З-під чорних вій текли сльози:
- Я намагалася. Та не можу без тебе, зрозумій. Для Льоні я - самоутвердження. Просто він хотів мене - красиву ляльку. Він і любив мене, як ляльку... А я?.. Гладила його, а згадувала тільки тебе. А Льоня він просто здоровий, вгодований бугай. Просила, щоб скинув вагу, але каже, що то є їхній «імідж» і друзі не зрозуміють.
Поцілувала, і поцілунок був уже тягарем... Стало ще нестерпніше... Уявляв її тендітне тіло в грубих, незграбних обіймах Льоні, його товсту потилицю над її обличчям - гидко. А вона все говорила і говорила, і все про свого Льоню...
- Боже!.. - кричала свідомість, - зроби так, щоб зараз втратив слух, бодай хоч на кілька хвилин, щоб не чути всього цього.
Врешті, не витримавши, пішов, щоб не бачити її пустих очей. Стояв під пружними струмками льодяної води, поволі заспокоювався. Коли повернувся, вона солодко спала. Дивлячись на її визивну красу, потроху втрачав самовладання: «Що ж ви з нами робите?... Та два рази в одну ріку не ввійти. І ріка - не та, і ти - не той...».
Щоб не мучитись, вийшов. Змерзлими руками з тріском відчинив вікно й налив горілки. Вона додала трохи тепла, і кров швидше запульсувала в скронях. Налив знову. Крізь непрозоре дно не стало видно ані життя, ані смерті.
- Це було моє останнє кохання. Більше не маю ні бажання, ні сили починати все спочатку, - тихо мовив сам до себе й знову вихилив. Вона чомусь пахла не мускатом, а церквою і ладаном...
Відкрив шухляду столу й з потаємної схованки дістав важкеньку, воронованої сталі «іграшку», трофей ще з тих самих часів...
- Більше не кохатиму... Ніколи і нікого...
Крізь щільно зачинені двері в спальню не проник ні сторонній звук, ані запах спалених порохових газів... Вона міцно спала, блаженно посміхаючись вві сні: «Тепер все буде добре, адже отримала його прощення. Та на інакше й не сподівалась...».
Михайло КАБАНЕЦЬ.