Опубліковано СН
Присівши спекотної днини на лавочку під розлогою тінню міського скверу, несподівано звернув увагу на те, як неподалік молодий татусь бавився з синочком. Весело усміхаючись, дитина обіймала батька рученятами, а той, підкидаючи малечу, без упину цілував піддатливого носика.
Приємна картина життя.
Так, перейнявшись радощами незнайомих людей, на мить притьмом забуваєш про одвічну проблему батьків і дітей, про всі негаразди, що, на жаль, часто виникають в окремих сім’ях, призводячи вряди-годи до найнесподіваніших наслідків.
Кожне наступне покоління по-своєму ставиться до проблем молоді. Старші, як правило, мають негативну думку про підлітків, вважаючи, що вони недостатньо серйозно торують свій шлях у життя. І забувають при цьому, що кілька десятків років тому такої ж думки про них були їхні батьки-дідусі. Та, мабуть, так і має бути, бо все, зрештою, оцінюється у порівнянні завдяки власному життєвому досвіду. Між тим, кожен встановлює для себе правила поведінки й називає це свободою.
Мова, одначе, не про те. Задуматися над буттям змушує кількість сімейних чвар, а часом і трагедій, коли такий же синочок із міського скверу, доглянутий і випещений до повноліття, починає по-іншому дивитися на звичайні речі, зневажаючи оточуючих і, що найстрашніше, батьківську любов. Хто скаже, де втрачається ниточка взаєморозуміння й довіри, де залишився поріг, з якого хтось необачно ступив не на ту сходинку?
Приголомшують приклади з життя, вражає прочитане в пресі, побачене на телеекрані. Там син покалічив матір, дочка залишила напризволяще хворого літнього батька, ще десь молода сім’я вирішила спекатися немічних батьків, віддавши їх у кращому разі до будинку престарілих. Та хіба тільки це?
Хтось скаже: що нам до чужої біди! А чужої біди не буває, бо передається юна невидимим ланцюжком у трьох відомих і безлічі невідомих нам вимірах і може торкнутися кожного в найнесподіваніший момент. А так хочеться, аби в нас завжди було все добре, щоб ми були дружною сім’єю, нацією, народом.
...Відчиняю хвіртку своєї оселі. Назустріч із радісним зойком біжить, розвівши рученята, мій синочок. Хапаю його, як найбільший у світі скарб. Яким ти виростеш, сину? Давай зробимо все від нас залежне, аби наш дім не полишало звичайне буденне щастя ще сотні і сотні років!
Юрій ЛЕВЧУК.