Опубліковано СН
Фото автора.
Здоров’я – найцінніший скарб. Життя людини залежить від його стану.
Нині дуже важливо захиститись від екології, забрудненого навколишнього середовища, неякісних продуктів харчування, а ще Чорнобиль… І це не повний перелік загроз, що заважають повноцінно жити на землі. І хоч як намагаємось усіляко оберігати себе від згубного впливу, та хвороби, на жаль, чатують довкола. А що вже казати нині. При зустрічах рідко почуєш, що все прекрасно, частіше йде перелік негараздів, і чомусь недуги на першому плані.
Хвала Богу, живемо не в кам’яному віці й медицина в нас досконала. Тож тільки-но відчув погіршення здоров’я – бігом до лікаря по допомогу, пораду чи розраду. Так-так, саме розраду. Адже інколи й добре слово лікує. Заходячи в кабінет, уже налаштовуємо себе на найгірше. І як важливо, коли лікар зі щирою посмішкою скаже, що все буде гаразд. Чорні думки відлітають десь далеко й починаємо вірити, що так і буде. А якщо поруч з ним досвідчена та надійна медична сестра, яка досконало виконає медикаментозне призначення, то й поготів.
Спілкуючись зі знайомими, рідними, друзями, неодноразово чула схвальні відгуки про кваліфікований медперсонал КЗ «Сарненська вузлова лікарня». І не дивно, адже очолює колектив справжній професіонал і мудрий керівник Іван Усик, який дбає про медичний заклад, працівників і, в першу чергу, пацієнтів, робить усе, щоб їм було затишно.
З нагоди Всесвітнього дня медичних сестер розповідь поведу про Надію Власюк, працівницю цього лікувального закладу, майстра своєї справи (переконалась на власному досвіді) та й узагалі добру людину, яка ніколи не відмовляє в помочі, якщо може її надати. Вузловій лікарні Надія Василівна віддала майже 20 років. Жодного разу не пошкодувала. Зробила вибір професії ще навчаючись у школі: буду тільки медиком. Закінчивши Люхчанську десятирічку, поспішила у Львівський медінститут, та не пощастило. Не гаючи часу вирішила їхати в Ленінград (нині Санкт-Петербург), зокрема у Виборгське медучилище, куди вступила без екзаменів, за співбесідою. У 1992 році закінчила його з червоним дипломом. Мала намір підвищувати кваліфікацію й поступати в тамтешній медінститут. Та саме тоді розпався СРСР, був розподіл країн, нестабільність. Тож, на жаль, мрію довелося відкласти на потім, щоправда, вона так і не здійснилася. Сама ж швиденько рушила на рідне Полісся.
Приїхавши додому, шукати довго роботу не довелось. Побачивши диплом, Іван Усик із задоволенням запропонував юнці місце медичної сестри. Перші роки працювала з лікарем-офтальмологом Ростиславом Лубковичем, невропатологами Лідією Пігузовою та Володимиром Моциком. Робота ладилась, і пацієнти теж не нарікали. Трохи пізніше стала правою рукою цехового терапевта Любові Малярчук, з якою також працювали злагоджено. Потім Надія спробувала себе в якості процедурної медсестри: щеплення, уколи, крапельниці, забір аналізів крові. І тут усе було добре. Як то кажуть, червоний диплом себе виправдав. За сумісництвом допомагала на прийомах лікарю-фтизіатру Роману Колтонюку, який працею Надії Василівни дуже задоволений.
- Супервідповідальна, дисциплінована, будь-яку роботу виконає вчасно та якісно, - ділиться Роман Степанович. – Недарма доручили процедурний кабінет. На неї можна стовідсотково покластися й бути впевненому: зробить усе до найменшої дрібниці, так, як потрібно.
Нині медсестра вже має вищу категорію. Головна риса Надії Власюк – допомогати ближнім. У цьому переконалась особисто. Завдяки її вмілим діям і золотим рукам рідна мені людина живе поруч. І не важливо, що на пігулках, але живе. Хоча в критичний момент працівники «швидкої допомоги» винесли вирок: уже йде лік життю. І досі не зрозуміло чому, коли людина переступила поріг за 70 чи 80, часто чуємо: «Ну що ж, уже вік». Але не нам вирішувати його критичну межу. На те є Всевишній. От від Надії Василівни не почули таких слів, а натомість - понад десять діб по два рази на день уколи та крапельниці. І саме завдяки її старанням і професіоналізму маємо можливість досі радіти близькій особі. З етичних міркувань не називатиму прізвищ пацієнтів, які так само живуть, працюють, дякуючи помічниці Надії. Приміром, у рідному селі майже щодня звертається односельці за допомогою.
Ось так і живе Надія Власик, даруючи людям здоров’я, якого, на жаль, у самої бракує. Хоч ще молода жінка, та воно вже підводить. Та вірю, що молитви вдячних пацієнтів врятують її від незгод і негараздів, а Всевишній за її щиру душу благословить на здоров’я. Адже сама виховує донечку Маринку, якій дуже потрібна матуся. Та хіба тільки їй? Такі люди потрібні всім.
Вікторія КУЗЬМИЧ.