Опубліковано СН
Хоч куди глянь, господарювала осінь: і на ланах, і в садах, і в лісі. Так уже їй судилось: готувати все і всіх до зими.
Євгенія та Іван порались на городі, вона обчищала буряки, а він потроху носив до льоху. Сонечко почало хилитись, день наближався до вечора. «Ще кошик начищу й досить на сьогодні, треба годувати худобу, корівку подоїти, готувати вечерю». Від цих думок уже немолоде обличчя жінки засяяло щастям. Усе життя, з юних літ, мріяла, щоб отак удвох з чоловіком господарювати, а ввечері подивитись телевізор, погомоніти, повечеряти разом. Та доля розпорядилась по-іншому…
Євгенія рано залишилась без батька, тому змалку навчилась виконувати різну роботу, адже мамі було потрібно і в колгосп іти, і вдома доглянути хазяйство, город. Збігав рік за роком – і дівчина перетворилась на струнку красуню. Мама, дивлячись з любов’ю на донечку, замислено говорила: «Коли ж у нас господар з’явиться? Коли ж ти приведеш зятя?». Та червоніла й хутчіш вибігала з хати, вдаряла кров у скроні, а серце починало шалено стугоніти. Відразу ж зринала в уяві постать Івана – першого красеня на селі, та про це навіть думати боялась.
Напевне, все-таки перехопив хлопець закоханий погляд Євгенії, бо почав залицятись, а вона ж, звичайно, тільки цього й чекала. Мама не могла не помітити переміни в усьому і, не відкладаючи розмову на потім, запитала: «Доню, що сталось? Ти, мабуть, закохалась? Хто він?». Почувши ім’я обранця, аж здригнулась, та вирішила нічого не говорити. Шукала нагоду зустрітись з Іваном наодинці. Розмова була короткою. Хоч і почувалась ніяково, все ж видавила з себе: «Іване, не мороч Євгенії голову. Ти ж знаєш, окрім неї, у мене нема нікого. Я хочу свою дитину бачити щасливою, а не обманутою. Знаю, ти з нею не одружишся, облиш її». Той знизав плечима, посміхнувся й весело кинув: «Добре».
Євгенію він перестав помічати, тим більше, що на прикметі вже була інша. Для дівчини життя втратило сенс. Перестала ходити на вечорниці, мовчки виконувала роботу, мати чула, як донька тихенько плакала ночами, але не могла нічим її розрадити. Вмовляла піти до дівчат, та марно. Так і потяглися дні за днями, невеселі, одноманітні, наче після похорону. Навесні сіяли, садили, а восени прибирали городину. Іван, нагулявшись досхочу, нарешті одружився, щоправда, наречена красунею не була, зате посаг мала чималий.
У клопотах і проблемах роки танули швидко, незабаром Євгенія помітила, що бабине літо вже залишило в косах свій слід, - серце болісно занило. Аж одного вечора у двері хтось постукав. Відчинила. На порозі стояв чоловік із сусіднього села. Почав говорити швидко, мабуть, щоб не збитись: «Євгеню, виходь за мене заміж. Ти ж знаєш, що дружина моя померла, я чоловік непитущий і не курю. І хата нова, і в хаті все є, та нема господині». Старенька мати, почувши це, аж заплакала: «Іди, доню, мені вже недовго лишилось, а ти сама будеш». Через кілька днів Євгенія переїхала в сусіднє село, а ненька зосталась. Донька пообіцяла, що буде через день навідуватись, аби допомогти обід приготувати, попрати.
Догоджала як могла чоловікові та його сину. Однак усе виявилось не таким простим, як здавалось на перший погляд. Він був дуже скупий, син ріс єдиною дитиною в сім’ї, тож став розбещеним і неслухняним. Але тепер їй не доводилось виконувати чоловічу роботу, тому намагалась не звертати увагу на різні прикрощі. Та й назад не хотіла повертатись, бо це означало потрапити на злі язики односельців. Тому говорила, що в неї все добре, хоч у селі шила в мішку не сховаєш. Промайнуло 10 років, син виріс і одружився, чоловік раптово захворів і помер. Відразу ж після похорону син з невісткою звернулись до Євгенії: «Ви, бабо, розумієте, що вам тут більше нема чого робити, тільки будете нам заважати, тому їдьте у своє село». Жінка мовчки почала збиратись. Вона й сама знала, що чужа, та все ж на душі було тяжко.
Матері вже не було, тож почала облаштовуватись у старенькій хатинці. Тільки-но встигла навести лад, як двері широко відчинились – і зайшов сивочолий Іван. Дітей Бог йому не дав, дружина була хвороблива й уже кілька років як померла. Якусь мить мовчки дивились одне на одного, за врешті заговорив: «Ну, я прийшов за тобою. Не гнівайся на мене. Тепер ти сама і я один, ще раз не маємо права розминутись». Євгенія від несподіванки повільно сіла на стілець і заплакала. Іван по-молодечому швидко підійшов і, взявши за руку, вигукнув: «Та ти що! Нам тепер веселитись треба. Досить їх». Посміхнулась і, не витираючи сліз, кивнула головою на знак згоди.
Валентина ПАВЛУШКО