Опубліковано СН
«Як добре бути самому… Але як прекрасно, коли є хтось, кому можна розказати, як добре бути самому!». (Ернест Хемінгуей).
- Розкажи мені про себе. Я ж зовсім нічого не знаю, – тихо промовила йому на вушко, ніжно перебираючи кінчиками пальців чорняве волосся юнака.
- А я й не знаю… Я просто отакий… Часом самозакоханий нахаба, часом вітряний, безвідповідальний підліток… А найчастіше… От, знаєш, довго можу сидіти вечорами на балконі й розгрібати свої думки, але все ж ніяк не можу розібратися хто я? Ким я є насправді і це так вбиває…
…Вони лежали в степу на траві неподалік дачних будинків. Він лоскотав її обличчя різними травинками і просто легенько тримав за руку… Цілував у маленький носик і не міг відвести погляду від по-ляльковому красивого обличчя.
- Знаєш, а я ношу контактні лінзи, – злегка охриплим, але приємним на слух, голосом промовив Даня.
- Справді? – здивовано запитала.
- Справді. Але нікому не кажи… Ти ж… моя весна, - солодко усміхнувся й поцілував.
«Я кохаю його. І щомиті закохуюсь все сильніше… Я боюсь цього… Бо не буває такого щастя. А, може, і є, але не в мене. Я часто дивлюсь на нього і боюсь, що це всього лиш сон і що зараз прокинусь і голосно ревітиму на всю квартиру… Адже, якщо це й сон, готова продати душу дияволу, аби лиш він не закінчувався… Я люблю дивитися на нього, коли він просто лежить на ліжку й слухає музику, коли готує вечерю. Не знаю, як буде далі, але не хочу його втрачати… Нізащо…», - Соля протерла солону сльозинку й поклала блакитний блокнот під ліжко…
Вони ходили на джазові фести й обливалися водою, неначе школярі. До четвертої ранку дивилися старенькі фільми, пускали мильні бульбашки з балкону і годинами складали пазли. Даня приносив їй каву в ліжко і любив, коли вона ходила без косметики в його сорочці по квартирі. Вона фотографувала його, коли він спав, і таємно підкладала в кишені джинсів маленькі записочки з ніжними словами… Кохання - от воно! Таке нестримне й шалене. Те, яке ніжно лоскоче душу і не дає спати.
- Я тебе ненавиджу! Йди геть! Та ти… в біса нічого не розумієш! – крикнула Соля й голосно гримнула дверима.
Так. Вони сварилися. Часто. Сильно. Грубо. Пристрасно. Вони били посуд. Вона йшла ночувати до подруги, а на ранок поверталася в сльозах і обсипала його поцілунками. Він вибачався. Називав її своєю весною… Найкращою, найтеплішою, найкоханішою…
- Я … Я б ніколи не міг подумати, що так тебе кохатиму, – прошепотів, гріючи її руки у своїх долонях на трамвайній зупинці.
Вони танцювали танго вночі посеред вулиці на бруківці і їли хот-доги на вокзалі. Такі різні: вона маленька, ніжна й тендітна, з безліччю плетених браслетів на руках і наївним поглядом. І він - високий, загублений у цьому світі юнак із стомленими очима й душею. Він любив спонтанність. Вона завжди все планувала. Він катався на борді. Вона заплітала в волосся стрічки…
- Даню, а давай поїдемо в Карпати! Кажуть, зараз там круто, травичка зелена, цвіркуни.
- А ти там теж читатимеш мені вголос книги?
- Ага…
- Добре! І… ще одне, - спокійно промовив Даня і ніжно доторкнувся до її руки, причепив чорно-зелений плетений браслет і солодко поцілував, – О! Ось так уже набагато краще!
- Я кохаю тебе, Даню! Чуєш? – прошепотіла Соля і сильно-сильно обійняла його.
- А я… помру без тебе… Маленька, слухай, давай зараз підеш десь пообідаєш, бо я маю це назад занести своєму однокурснику, – промовив він, показуючи на купу конспектів.
- Вечеря за тобою.
…У той вечір в реанімацію привезли дівчину із тяжким отруєнням медикаментами. Вона намагалася накласти на себе руки. Її життя висіло на волосині. Пролежала в комі три тижні. Коли лікарі нарешті змогли вивести Солю з цього жахливого стану, нічого не говорила, тільки плакала й молилася.
- Лікарю, пацієнтка відмовляється приймати ліки.
- Будемо колоти! – сумно промовив сивочолий чоловік у білому халаті.
- Я б хотіла знати… що з нею все ж таки трапилось? – стривожено запитала молоденька медсестричка.
- Ех… ви, молодь, не думаєте головою й кидаєтеся на смерть, якщо раптом щось трапляється… Кажуть, що на її очах помер коханий. Він переходив дорогу й якесь авто збило його на смерть. А вона якраз сиділа під деревом біля тієї дороги. Ну… ось так то.
«Ну от… Прекрасний сон скінчився. Тільки жахіття залишилося в реальності… Кохаю тебе! Єдиний… Твоя весна!» - повільно написала Соля в щоденнику і ще раз поглянула вниз, на дорогу, з висоти дванадцятого поверху. Залишилося зробити крок вперед…
«Я видумую, я видумую нappy end в історію твою й мою, викарбовую я, викарбовую сум, скупою мовою». (Бумбокс).
Інна ЦАРУК.