Опубліковано СН
Він спокійно жив у своєму світі і йому було однаково, що про це думала Вона.
Щодня зранку ішов на роботу і пізно повертався додому. Радів, як мала дитина, коли день проходив не марно. Його великою проблемою була доброта, бо кожен, хто про це знав, користувався нею. Він думав, що не любить свою дружину, але продовжував жити заради годиться. А Вона не чула, як Він кричав, коли мовчав. Вона любила його по своєму, так, як уміла. І думала, що вже не може нічого змінити. Не знала і ніколи не запитувала, куди він час від часу пропадав. Знала напевне, що до ранку повернеться. Дивилась у вікно, по шибках якого сповзали краплі дощу, як сльози по щоках. І чекала. А він повертався зовсім неочікувано. Ніби сліпий проходив повз неї, а потім довго розмовляв по мобільному телефону. Вона ніколи не запитувала з ким. Хотіла бути мудрою, а була нещасною. Зранку готувала сніданок, ніби нічого не сталося. А він був поряд, лише в паралельному світі. Вона так любила хризантеми, а він дарував їй гербери. Їй було холодно й темно без нього, вона хотіла бути морем для його очей. А він просто плив за течією. В горі, і в радості вони залишались наодинці, а не ділили їх навпіл. Вона так мріяла про його обійми, а він просто називав її по імені. Її серце билося для нього, а він своє закував у холодний лід. Намагалась його розтопити, натомість поранилась, ніби гострим лезом бритви. Кров, як гарячий подих полум’я, обпекла її душу, а він стояв, мов гранітний камінь, непідвладний ні вогню, ні зливі…
Марія КУЗЬМИЧ.