Опубліковано Ольга ЛОТОЦЬКА
виростили Лідія та Василь Волосєвичі із Сарн
Поки телефонувала Лідії Олексіївні та Василю Романовичу, батькам 13 дітей, так тривожно було на душі, що й слова спершу вимовити не могла. Хороша й трудолюбива це родина. У Сарнах їх знають як людей чуйних і милосердних, адже виростили в праці, молитвах і щирості не тільки рідних донечок і синів, а й дівчинку Надійку, яка в три рочки залишилась сиротою. В їх оселі щодня лунає слово Боже, діти шанують маму й тата, допомагають один одному, бо ж написано у святому письмі: «Полюби ближнього свого, як самого себе». Жити за заповідями Всевишнього в цій оселі кожного навчали з раннього дитинства. На жаль, жахлива трагедія рік тому чорним вороном ввірвалася в цю щасливу родину й забрала одного з десяти синів-соколиків. Пробачте, що змусила вас пригадати ту страшну днину, той пекучий біль, що стрілою ввірвався у ваші серця. І понині падає непрохана сльоза на обличчя ще молодих батьків, сумують братики й сестрички, що так рано пішов ріднесенький… Пробачте. Хай Господь допоможе здолати вам цей біль, а в серця посилає спокій, щоб жили ви з миром душевним, сіяли в серця людей зерна віри й любові до Господа, бо це угодна Йому справа.
Написати про родину Волосєвичів порадили їх друзі. «Це люди, які пізнали радість земного життя в Господі, дітях, щоденній праці, це батьки, які виховують своїх донечок і синів порядними й трудолюбивими, це друзі, які готові підставити плече допомоги в будь-який час», - сказав один із них, бо знає Волосєвичів вже десятки літ. Писати про такі сім’ї одне задоволення, адже розповідають про життя без пафосу. І хоч біда досі ятрить їх душі, все ж є що повідати, бо найбільшою гордістю родини Волосєвичів є їх діточки.
Історія спільного життя Лідії Олексіївни та Василя Романовича бере свій початок ще з далеких вісімдесятих. Після закінчення школи в Тутовичах, дівчина здобула спеціальність швачки й працевлаштувалась у Рівному на фабрику «Індтрикотаж ательє «Полісянка», а Василь тимчасом трудився водієм на автомобілі швидкої допомоги в одній з міських лікарень. Подружилися, а згодом почали зустрічатись. Василь зізнається: палко покохав Лідію вже після перших зустрічей, бо полонила молодече серце душевною щирістю й порядністю. Вона ж і нині пам’ятає, наскільки світлими й сильними були його почуття, і досі поважає, турбується, як колись. Міцні дружні стусони часто є підґрунтям щасливого кохання й багаторічного спільного життя. І саме так сталося з Лідією та Василем, і вже через деякий час закохані вирішили одружитись. Поєднавши свої долі, повернулися в Сарни, бо в обласному центрі молодята не мали житла. Та й у Сарнах постійного не було, родич виділив їм у своєму будинку дві кімнати, де мешкали, аж поки не звели власний. Коли переселились туди, підростало вже 4 діток.
Ліда та Василь завжди були заповзятливими в щоденній праці, як голуб з горлицею воркували й клопотались у своєму гніздечку біля діточок. Йшли життям з Богом у серці, бо що можна зробити, не маючи любові до Всевишнього, який через святе письмо відкриває секрети щасливого життя на землі. Немов з небесної скарбниці, черпали з Біблії мудрість, з якою долали труднощі й досягали гарних здобутків. І в серця діточок щедро сіяли велич Господньої любові, бо сильна та людина, яка знає Творця, як спасителя людей.
Стрімко летіли роки, пішла до школи найстарша Яна. Сьогодні вона вже має власну родину й п’ятьох діточок, мешкає в Сарнах. Другим народився синочок Вадим. Після школи юнак здобув спеціальність теслі у ВПУ–22, працює будівельником. У цьому закладі таку ж професію опанував і Сергій, а ще Ігор - механік. Лілія вивчилась тут на перукаря, до того ж закінчила в Рівному духовну семінарію, а в музичній школі навчалась грі на бандурі. Едуард пройшов курси оператора комп’ютерного набору, має ще спеціальність кухаря. Освоїв комп’ютер і Валентин, який отримав ще й дипломи електрика й кухаря. Олександр і Віктор нині вчаться на малярів-штукатурів у ВПУ-22.
- Це дуже хороший навчальний заклад, бо тут діти здобувають спеціальності, які на ринку України зараз затребувані, - зауважив Василь Романович. – Директор Володимир Городнюк - людина хороша, повсякчас турбується про вихованців. Усі мої діти задоволені навчанням у ВПУ-22, бо працюють тут чудові й талановиті викладачі.
Мають Волосєвичі й школярів. Василь навчається у восьмому класі, а донечка Надійка, якій подарували щасливе дитинство, - у сьомому. Дівчинка здібна, має талант робити незвичайно красиві картини зі шкіри. Розповідати про її минуле Василю Романовичу було надто неприємно, адже коли вперше завітали в будинок, де мешкала, від побаченого аж мову відібрало. Тоді Надійці було два з половиною рочки, мала ще п’ятьох братиків і сестричок, але умови, в яких проживали, можна назвати жахливими. Ніхто не знав, де батьки цих дітей, адже матір вела аморальний спосіб життя. Страшно й згадати, наскільки віддалена від нормального сімейного життя була малеча, адже в будинку не було жодних умов, панувала антисанітарія… Лідія Олексіївна та Василь Романович вирішили, що заберуть найменших, бо ятрилась душа, від того, що вони крихітні й беззахисні страждали в тому жалюгідному світі, що створила для них рідна матір. Коли вона померла, взяли на постійне виховання одну з дівчаток. І досі достеменно пам’ятають день, коли вперше привезли її. Дівча настільки було здивоване побаченим в їх оселі, що аж серце краялось від того подиву. Сьогодні Надійка не пам’ятає свого жахливого дитинства, але ніколи не забуде рідних братиків і сестричок, трьох з яких взяли на виховання порядні сімї із Сарн. Дітки зростають там у мирі та злагоді, шанують батьків і дякують їм за щасливе життя.
Виховують Волосєвичі також Максимка, який навчається в ЗОШ № 4, а найменша Богданка - в першому класі Орлівської школи. Батьки все життя трудилися на благо синів і донечок. Василь Романович свого часу працював водієм в обласній психіатричній лікарні, де на той час головним лікарем був Петро Дойчук, про якого відзивається з вдячністю. Нині чоловік працює волонтером у благодійному фонді «Глорія» й проповідує про милість Господню людям, часто таким, що збилися з правильного шляху через лукаві захоплення. Лідія Олексіївна довгий час була швачкою, а нині також трудиться в місії «Братерство без кордонів». Приємно зауважити, що і Василь Волосєвич і його 5 синів, а також Валерій Савчук та Адам Орлик, який свого часу жив за законами зла й неправди, за що й потрапив за грати, а пізнавши Бога, щиросердно свідчить про Його милість, співають у вокально-іструментальному гурті «Благовісник». Одно слово, сім’я Волосєвичів особлива, бо для них життя без Господа – це вічні темрява й погибель. Знають ці люди Божу милість і щоденно розповідають про це не тільки дітям, а й іншим людям, аби Господь був у кожному серці, аби віра у Його велич і любов проснулась у душах тих, хто втомився від суєти гріховного життя.