Опубліковано СН
Дівчинка з іменем Варвара була сьомою дитиною в родині, що жила на Полтавщині. Чесно кажучи, ймення їй не дуже подобалось, але набожні батьки назвали її так тому, що народилась у ніч із 16 на 17 грудня.
У дитинстві вона була доброю, усміхненою, безтурботною дівчинкою. Варвара відзначалась працелюбністю, поступливістю й частково нерішучістю. А ще просто марила професією вчителя. Чесно кажучи, з віком характер її змінився мало. Натомість, рідкісне в наш час ім’я володіє хорошим енергетичним потенціалом. Варвара Василівна вміє бути вимогливою, причому не стільки до тих, хто оточує її, скільки до самої себе.
Мрію свою вона здійснила, здобувши педагогічну освіту, а професію вчителя хімії й біології опанувала досконало. Як і переважна більшість її однокурсників, полтавчанка Варвара приїхала на Рівненщину, в село Кідри. Раніше направлення на роботу сюди вважали мало не засланням. Хоча й тепер школі й учителям там нелегко. Діти більше вірять тому, чому їх навчають батьки вдома, які покладаються самі на себе, а не істинам наставників у закладі освіти.
Коли вперше побувала в населеному пункті, була вражена, що сюди часто прилітають лелеки, навіть взимку й восени. Завдячуючи їм, чи з якихось інших причин, у селі багатодітні матері народжують діток, а їхні підприємливі чоловіки працюють, аби забезпечити родини всім необхідним. Тут добре знають, що таке власноруч вирощена продукція та як її реалізувати на ринку.
Саме в Кідрах молодий педагог, яка працювала в школі завучем, знайшла свою половинку та вийшла заміж. Варвару Кібиш пам’ятають у Степангороді, Глушиці, Сарненських ЗОШ № 4 І-ІІІ ступенів, НВК «Школа-колегіум» ім. Т.Г. Шевченка. Вже другий рік, як вона на пенсії, але учні не забувають її. Й коли тих, хто став студентами престижних столичних вузів запитують, хто їх навчав, скажімо, хімії, вони з гордістю відповідають: «Найзаслуженіша вчителька - Варвара Василівна».
Її знають як педагога, яка не образила й не принизила впродовж своєї діяльності жодного школяра. Але рідко хто здогадується, чого зазнала ця жінка у своєму житті. В родині з трьох сестер і чотирьох братів кожен здобув вищу освіту або робітничу професію. Найважчими були роки голодомору, про які розповідала мама. Люди в селі вмирали цілими сім’ями. Вони ж вижили тому, що в них була корова. Коли приїхали забирати годувальницю, ненька на віз посадила всіх синів зі словами: «Забирайте їх також, бо чим годуватиму?». Чоловіки вже виходили з двору, перемовились про щось між собою й повернули худобу назад. Попросили не говорити про це нікому, бо їм би теж дісталося. Годувати корову допомагали й сусіди, які ще могли трохи ходити, носили ночами бур’яни, тому що більше нічого не було.
Маленька Варя дуже запам’ятала, як матуся на ніч кожному з дітей наливала по півсклянки молока без хліба, аби врятувати їх від голоду. Скільки вікує на світі, не може забути, як дітлашня тремтячими руками хапали ті, майже порожні кружки, прикладала до рота й потім розходилась, низько опустивши голови та похитуючись від недоїдання й безсилля. Діти завжди хотіли їсти. Варя думала, що того молока ніколи вволю не нап’ється, ніколи не наїсться й не виспиться. Адже треба було багато працювати й допомагати мамі доглядати молодших. З восьми помер один, семеро вижили.
У подорож візьміть іконку святої Варвари
В Україні віруючі здавна вшановували Варвару як святу, яка у важких обставинах рятує від небезпеки смерті без причастя. Бо існував переказ про те, як до неї у в’язницю з’явився Ісус Христос, зцілив її рани та причастив. У народі говорили, що за великий подвиг віри свята Варвара отримала особливий дар визволяти людей від випадкової, несподіваної смерті. Також пов’язували назву першого зимового місяця грудня зі святом Варвари. За народними спостереженнями, о цій порі були найкоротші дні та найдовші ночі. Хоча люди вважали, що після 17 вже днина більшатиме. Тому казали, що «Варвара ночі урвала, а дня приточила». Примічали також і метеорологічні умови, бо за цією добою визначали, якою буде погода на Різдво. А густий іній віщував майбутній урожай садовини.
Українські хлібороби та пасічники на Варвару спеціально вдосвіта готували ритуальні страви: кутю й узвар, щоб хліб родив і садовина рясніла. Вранці їх ставили на покуті, а їли за вечерею, причому акуратно збирали вершечок куті й зберігали його для підгодівлі бджіл.
З давніх-давен і до сьогоднішнього дня св. Варвара користується великою пошаною не лише в Україні, а й в інших країнах Європи. Представники важких і ризикованих професій завжди намагаються вшанувати великомученицю. Пілоти, водії, військові, перш ніж відправитися в подорож, обов’язково беруть з собою іконку святої. Шахтарі-гірники теж воліють не опускатися під землю без образка святої Варвари й часто покладають на неї надію за свою безпеку.
Тож шанують дружину й маму свою з іменем Варвара чоловік Олександр Йосипович і доньки Ліля та Алла. Обидві живуть і працюють у Криму. Є вже й троє онуків у подружжя Кібишів. Олександр служить в армії, Юлія навчається в Національному фармацевтичному університеті в Харкові, Андрійко – в третьому класі. Радіють, коли дідусь і бабуся приїжджають у гості. А для Варвари Кібиш щастя полягає в тому, що її діти здобули не тільки освіту, а мають роботу, на яку йдуть з радістю, а в родинах панують мир, злагода й любов.
Марія КУЗЬМИЧ.