Опубліковано Анатолій Кардаш
Фото автора.
Батько та троє братів Валентини Кались із Клесова воювали на фронтах Другої світової війни. І сама вона, тоді школярка, декілька місяців працювала в прифронтовому госпіталі, доглядаючи поранених солдатів, ризикуючи загинути під час бомбардувань ворожої авіації.
Хоча на той час Валентині виповнилось лише 13 років, але й нині до дрібниць пам’ятає, як визволяли рідне селище від німецько-фашистських окупантів. Батько, Кирило Дубина, заможний господар, побоюючись мародерства фашистів та артилерійського обстрілу під час наступу радянських військ, відправив дітей з худобою в ліс. В урочищі «Луки», за три кілометри від Клесова, Валя з братом і трьома старшими сестрами декілька днів жили на облаштованій тимчасовій стоянці, пильнуючи в загородженій кошарі худобу та гріючись біля вогнища. Матері їх тоді вже не було: вона померла в 1943 році. На Вілію, 6 січня, німці залишили селище без бою, а батько прийшов і забрав дітей додому. Валентина Кирилівна згадує, що того ж дня надвечір у Клесів прибув підрозділ радянських бійців. Окремі з них зайшли в хату погрітися, сестри наварили картоплі, дістали з комори інші продукти й пригостили вечерею. Глава сім’ї привітно зустрів визволителів, бо сам воював проти німців у складі російської армії під час Першої світової війни, за хоробрість нагороджений Георгіївським хрестом. Крім того, царський уряд вділив ветерану понад сімдесят десятин землі. Кирило Дубина тримав десять корів, чимало свиней, птиці й за панської Польщі вважався найбагатшим селянином в окрузі.
Окупанти спорудили на лівому березі Случа біля Сарн потужну лінію оборони. Щоб її подолати й увійти в місто, радянські частини в Клесові ретельно готувались до штурму. Фашисти (особливо вночі) бомбили станцію та навколишні села, де зосередились підрозділи наступаючих військ. Селищну школу зайняли під госпіталь, а його лікарі квартирували в добротній хаті Кирила Дубини. Валя разом з медиками доглядала поранених, яких з початком боїв за Сарни прибувало все більше. З хвилюванням згадує ті дні:
- Солдати розповідали, що спроби взяти німецькі позиції зі сходу не вдавались, а тільки призвели до втрат. У Клесові знайшовся чоловік, який повів червоноармійців в обхід укріплень, через Рудню-Карпилівську й звідти на переправу через Случ біля Люхчі. Відтак із різних боків почався наступ за звільнення міста. Пам’ятаю, ніч перед штурмом районного центру була місячна, хоч голки надворі збирай. Батько наказав нам спати на підлозі, під ліжками, аби під час німецького бомбардування не загинути під уламками зруйнованої хати. Вибухи та стрілянина лунали всю ніч. Нашу оселю не зачепило. Вранці почали привозити поранених бійців. Бинтів для перев’язки ран не вистачало. Ми рвали полотняну білизну, випарювали в казані для дезінфекції. Роботи було багато, не забували про можливе бомбардування ворожої авіації. Якось налетіли на станцію Клесів, але бомби не влучили в колію, а вибухали за 10-15 метрів на узбіччі, тож рух військових ешелонів на захід не зупинявся.
Після визволення Сарненського району фронт перемістився до Маневич, згодом до Ковеля, але госпіталь продовжував працювати в Клесові, поранених сюди доставляли з місць боїв на Волині. Валентина не тільки доглядала за ними, а й опікувалась батьківською оселею, де проживали четверо офіцерів-лікарів: майор, капітан і два лейтенанти. Каже:
- Вони йдуть на службу, а я підмету в хаті долівку (підлоги не було), підбілю, висушу та постелю пахучою травою. Так що ввечері втомлені медики ходили по кімнаті в теплі та босоніж. Так було до травня, поки разом з госпіталем відбули в Польщу, яку на той час визволили від фашистів.
У селах району мобілізували чоловіків у Радянську Армію. Забрали тоді на фронт у саперний батальйон батька. Кирило Дубина будував мости для військ через річки й останній з них – у Німеччині, неподалік Берліна, коли форсували Одер. Там і зустрів Перемогу. Коли повернувся в Клесів, розповів, як масово гинули масово солдати під час наступу через ріку. А вдома застав старшого сина Тимофія, який воював у складі польської армії з вересня 1939-го, потрапив у полон і довгий час перебував у таборі на території Франції, де працював на шахті. Ще один син Володимир служив офіцером у Радянській Армії в місті Владивосток з 1940 року. Він пройшов фронтами Великої Вітчизняної в лавах свого полку, який перекинули з Далекого Сходу захищати Москву. Володимир Дубина визволяв Україну, відтак Словаччину, Угорщину й у Будапешті закінчив бойовий шлях. У мирний час Володимир Кирилович працював головою райвиконкому в Степані, потім у Зарічному, нині – на пенсії. А наймолодшого Василя 18-літнім призвали в армію в 1945 році, однак і йому довелось воювати - на радянсько-японському фронті. Тоді громили Квантунську армію, з боями здійснили похід через пустелю Гобі, визволяючи Монголію. З болем згадував, як вмирали від спраги бійці, як японці застосовували біологічну зброю: заражених смертельною хворобою комах, пацюків тощо. Василь Кирилович, прослуживши п’ять років у Китаї, повернувся додому, одружився, але пережите позначилось на здоров’ї: помер у сорокарічному віці, залишивши дружину та четверо дітей.
Валентина Кирилівна закінчила школу, секретарювала в сільраді, згодом вийшла заміж за Сергія Калися, бухгалтера. Переселились у Чудель, де чоловік працював за фахом у колгоспі. Виростили двох синів, в яких нині свої діти, діждали онуків. Через деякий час сім’я повернулась у Клесів. У 2000 році Валентина вийшла пішла на пенсію, відсвяткувавши в один день три ювілеї: 30-літній трудового стажу, півстолітній – подружнього життя та 70-літній день народження. З вдячністю згадує, як тепло її провели колеги із селищної ради на заслужений відпочинок. Нині ветерана війни, колишню юну фронтовичку радують онуки та правнуки. П’ятий правнук народився нещодавно в далекій Росії, куди три десятиліття тому поїхав на роботу й залишився жити її син. Сьогодні немає в живих ні батька, ні чоловіка Валентини Кирилівни. Її велика сім’я в грізний час небезпеки не ховалась від випробувань, захищала Батьківщину, потім чесно трудилась, аби разом з мільйонами таких людей ввійти в славну українську історію.