Back to top

Партизанська юність Марії Шахрай

000004.jpg

Фото Василя Сосюка.

Її молодість припала на воєнне лихоліття, а тяжкі випробування почалися в окупованому фашистами рідному селі, коли брат Гнат Бурма разом з односельцями поповнив ряди народних месників – став бійцем загону імені Устима Кармалюка. Щоб урятуватись від розправи окупантів та їх прислужників, 19-річна Марія 9 серпня 1943 року пішла в партизани й вісім місяців допомагала брату та його товаришам захищати Батьківщину від лютого ворога аж до часу визволення Рівненщини, коли хвору тифом дівчину доправили в госпіталь радянських військ.

селянській сім’ї Максима Бурми було п’ятеро дітей. Жили бідно. І щоб заробити на шматок хліба, Марія наймалась на роботу до заможної полячки. Мали й своє невелике поле, господарство, але хоч як працювали, достатку не досягли. Прогнали поляків у вересні 1939-го, з’явилась надія на краще життя, здавалося, воно не за горами. Однак усі сподівання перекреслила війна. Німецько-фашистські загарбники, захопивши рідні Каноничі, що неподалік Володимирця, встановили жорстокий окупа-ційний режим.Молодь масово вивозили на примусові роботи в Німеччину, забрали й молодшого брата Романа. Старший Гнат не змирився і при першій нагоді подався в ліс до партизанів. За це озвірілі бандити вчинили розправу над членами сім’ї, кого застали в хаті. Дівчата Варвара та Марія, побачивши озброєних людей, встигли сховатись у садку, а їх матір Марту Павлівну нелюди на порозі збили з ніг, били, потім потягли за волосся до клуні. Поставили біля стіни й стріляли з гвинтівок над головою. Затим підпалили хату, що вмить перетворилась на палаючий факел і згоріла дотла разом з добром, заробленим тяжкою працею. Додалось сивини в партизанської матері від пережитого… Відтоді ховались від окупантів та їх прислужників і вона, і чоловік Максим, і діти, навіть старша дочка Єва, яка вже вийшла заміж.
У селі таємно проживав зв’язковий народних месників. Марія та ще двоє дівчат, одна з яких була комсомолка, а в другої два брати воювали в партизанах, вирішили йти до них. Їх і півтора десятка юнаків удосвіта повели лісовими стежками в загін. Йшли цілий день, недовго перепочили в полі під скиртою житньої соломи (тоді саме закінчувались жнива), тільки ввечері зустріли в гаю замаскований партизанський дозор. За паролем їх пропустили в табір, розташований на віддалених хуторах у сусідньому Морочненському районі.
Загін імені Кармалюка створили в лютому того ж року за наказом обласного штабу партизанського руху. Командиром призначили молодого лейтенанта радянської армії Олексія Шитова, колишнього залізничника, а начальником штабу - Павла Бабаченка. У підрозділі підривників служив Гнат Бурма, який з радістю обійняв сестру. Марію зарахували бійцем інтендантського підрозділу. Пекла хліб для сотень партизанів, готувала їжу, брала участь у бойових рейдах. Про ті нелегкі будні згадує з хвилюванням:
- Старшина привезе нас, декількох бійців, у село, і там треба напекти шість мішків хліба. А навколо хати горять, люди поховались. Дивишся на небо з тривогою – чи нема там ворожого літака. Якось під час рейду переправлялись через річку Стир. Підвода, на якій сиділа, заїхала на середину потоку, а тут юнкерси німецькі налетіли, стріляють, бомблять. Усі - хто куди, коні злякались, порвали віжки, побігли берегом. Я ж на возі, у воді, з жахом застигла під обстрілом, думала, ось-ось загину. Не розказати, скільки труднощів пережила, скільки роботи переробила, коли поряд бої, війна, смерть чатували.
Загін постійно поповнювався добровольцями з різних сіл Полісся. За два місяці з часу прибуття Марії його чисельність зросла вдвоє. Під особливою увагою кармалюківців була ділянка залізниці Ковель-Сарни. Не один ешелон з бойовою технікою та живою силою ворога підірвали партизани підрозділу її брата Гната. А ще народні месники громили німецькі гарнізони, визволяли села й райцентри.
Усього в з’єднанні Івана Федорова нараховувалось 12 загонів. Вони носили імена Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Тараса Шевченка й інших відомих історичних осіб. Обширні території Полісся контролювали саме партизанські сили. Крім бойових операцій, рейдів у Білорусь, визволення Річиці, Століна, а також Морочного, Рафалі-вки, Володимирця, численних сіл, налагоджували господарську діяльність. Під опікою з’єднання були десятки фільварків, восени й весною засівали поля, готувались до мирного життя, адже фронт невпинно наближався до Рівненщини.
Коли ж у січні 1944-го частини 13 армії досягли рубежу річки Горинь, партизани отримали наказ ударити по окупантах із тилу, в районі Цуманських лісів. Туди разом з іншими вирушив загін імені Устима Кармалюка. Однак до жорстоких сутичок з фашистами, злигоднів похідного життя додалась ще одна біда – епідемія тифу. Захворіла й Марія. Брат усіляко піклувався про хвору сестру, але та часто втрачала свідомість, ішла не знаючи куди. Тож у березні дівчину відправили в госпіталь, що розміщувався в недавно визволеному Володимирці. Там під наглядом досвідчених лікарів поволі одужала. Затим Марія залишилась при медичному закладі працювати санітаркою, бо з фронту щодня привозили поранених солдатів, роботи було багато. І цей період жінці запам’ятався картинами страждань юнаків, які вмирали від тяжких ран, адже лікарі вже не могли їх врятувати від смерті.
- У госпіталі працювала декілька місяців, аж поки його передислокували далі на захід, за наступаючими радянськими військами. Та боліло серце від того, скільки поранених, скалічених людей доставляли з місць кривавих боїв, як просили хлопці медиків повернути їм здоров’я, не дати померти. Робили все, аби полегшити їх муки, залікувати рани. Досі дивуюсь, в яких складних умовах доводилось працювати, а особливо лікарям, хірургам, медсестрам фронтових госпіталів за роки тої довгої, невимовно тяжкої війни.
Відтак Марію прийняли на роботу техпрацівницею в одну з держустанов райцентру. Гнат очолив сільську раду в рідному селі, потім теж переїхав у Володимирець, трудився в райвиконкомі. Та недруги написали донос на нього, звинувативши в співпраці з формуваннями УПА. Сталінська «трійка» засудила колишнього партизана до виселення в Сибір. Відбував покарання в місті Междуреченськ Кемеровської області, по закінченні строку вирішив залишитись жити там назавжди. Тільки дочка Наталія повернулась через багато років на Полісся, у місто Кузнецовськ, і проживає там донині.
А Марія з сестрою Євою приїжджала в Сарни на базар і до сестриного чоловіка, який працював паровозним кочегаром. У гуртожитку для залізничників на вулиці Привокзальній зустріла свою долю – білоруса Семена Шахрая, теж кочегара. Молоді одружились, отримали маленьку кімнатку в барачній хатинці. У них народилось двоє донечок. Старша Тамара закінчила залізничний технікум, продовжила справу батька. Молодша Наталія стала педагогом. Нині в них дорослі діти. Марія Максимівна з чоловіком допомагали глядіти внуків. Бабуся їм часто розповідала про свою партизанську молодість, випробування, через які довелось пройти. Недавно, у серпні, колишній партизанці виповнилось 85 літ.
У Марії Шахрай чимало державних нагород – пам’ять про той складний і драматичний час, героїчну епоху не тільки в її житті, а й у славній історії боротьби за свободу та незалежність рідної землі.

Схожі матеріали

Cімдесятирічні близнючки Галина КОСТЕЦЬКА та Єлизавета Кузьмич з Любикович цьогорічної Трійці пройшлися селом, співаючи тільки народні пісні. Вони...
Крізь білі жалюзі районної лікарні пробивались сліпучі промені сонця. Усі підвели погляди до вікна, де хмарки наввипередки, ніби граючись, бігли одна...
Старенька самотня бабуся втомлено сидить на пошарпаній часом лавці. Позаду неї - великий, сплетений з лози, тин. Ще на початку життя Марії ГОМУЛКО...
Батько та троє братів Валентини Кались із Клесова воювали на фронтах Другої світової війни. І сама вона, тоді школярка, декілька місяців працювала в...
які стали рідними, та ще двоє своїх виростила Дарія Філончук із с. Тріскині Післязавтра цій жінці виповнюється 80 років. Доля була щедрою на...