Опубліковано Світлана Ляшко
які стали рідними, та ще двоє своїх виростила Дарія Філончук із с. Тріскині
Післязавтра цій жінці виповнюється 80 років. Доля була щедрою на неймовірні випробування, що випали на життєвому шляху. Та попри все в її великому серці не знайшлося місця для ненависті, злоби чи помсти. У ньому завжди жили доброта, терпіння, любов.
- Мама розповідала про деякі випадки свого життя, ніби про щось курйозне. Хоча знаю, що тоді їй було не до сміху… - каже найменший із великої родини син Віктор.
Своїх батьків Дарія Філончук не пам’ятає, померли дуже рано. Виховували її старші брат і сестри. Дівчині було 12, коли почалась Велика Вітчизняна війна. Брата Дмитра, згадує, майже примусово забрали бандерівці. Саме це перевернуло і її долю. Бо коли прийшли радянські війська, Дмитра розстріляли, а Дарію відправили в Іркутськ. Звичайно, забравши в родини все, що мали в господарстві, будинок. Тішиться тільки одним, що зараз на тому місці височіє храм.
Скільки прожила в Іркутську, хтозна. Та чужа, непривітна земля не привабила дівчину. Її душа була в тихому поліському селі, сюди рвалась усім єством. Тому зважилась на відчайдушний крок і втекла. Добиралась додому деколи потягами, здебільшого ногами. Добре, що не сама, а з такими ж безталанними жінками. Коли поїзд наближався до станцій і стишував хід, зіскакували, наражаючи себе на небезпеку, адже можна було розбитись, щоб не потрапити в руки енкаведистів, обходили станцію і знову на ходу пробирались у вагон. У село таки повернулась десь у 1947-1948 роках, відморозивши палець на нозі.
Та що чекало тут? Знову арешт і заслання? Ні, цього вона не хотіла. Тому юнка переховувалась. Ночувала, де доведеться: в оборах, стіжках. Люди, як могли, також допомагали. Ніхто не заявив владі, хоча знали, що її розшукують. Бувало, згадує, жила в хаті секретаря комсомольського осередку, а в начальника районного відділу КДБ доглядала дитину, город садила… Все ж одного разу потрапила на засаду. Того вечора молодь, як зазвичай, зібралась на вечорниці. Прийшла й Даша. Звикла бути обережною, помітила, що за будинком стежать, і кинулась тікати, добігла до хати подружки, а там біля хвіртки її й зупинили. Та не розгубилась, не злякалась. Сказала, що повертається додому з вечорниць, ще чогось наговорила. Чи то чоловік був недосвідченим, чи повірив їй, але слова її перевіряти не став, відпустив. Ось так і жила декілька років ховаючись, поки не помер Сталін. Тоді й прийшла з повинною. Та судити її вже не було за що.
Доля ж, ніби випробовуючи її силу духу, готувала нові сюрпризи. Дарія вийшла заміж, народила доньку. Та життя не залагодилось, розвелись з чоловіком. А в 1963 році несподівано помирає старша сестра Христина, залишивши восьмеро малих діточок. Тож, щоб не дати їм згинути, вийшла заміж за її чоловіка Якова. Невдовзі народився Віктор. Разом виростили, поставили на ноги всіх десятьох. На жаль, двадцять років тому пішов з життя Яків, діти розлетілись з рідного гніздечка: у Севастополь, Київ, Рівне. Та з ними постійно батьківська турбота, материнська ласка. Назавжди запам’ятали сини й доньки цю нехитру науку, що вчили їх батьки своїм прикладом.
- Родина наша дуже дружна, - розповідає Віктор. – Шкода, що не часто збираємось разом. Сподіваюся, що до мами на ювілей, який вона хоче відзначити на Великдень, приїдуть усі…
Швидко пролетіли роки, промайнули. Ще до недавньо-го часу Дарія Опанасівна їх ніби не помічала. Скрізь встигала: і дома, і на роботі в колгоспі, і в церкву поспішала, де співала в хорі. Та нині здоров’я вже не те. Тож більше тішиться онуками. У сина Віктора, з яким живе, двоє діток: Анна та Сашко. У внучці, можливо, бачить себе: дівчинка така ж непосидюча, цілеспрямована, гарно вчиться, а ще їздить у Сарни на заняття в музичну школу. Не відстає від сестрички й Сашко, проте характером спокійніший.
Що думає, що згадує ця мужня жінка, яка прожила життя з високо піднятою головою, не зламалась, не піддалася долі, коли задумливо поглядає на онуків чи підводить погляд у небо? Просить Бога, щоб не послав нікому того, що пережила сама? Чи чекає не дочекається, коли її діти, внуки, правнуки зберуться всі в рідній батьківській хаті? А що ще треба жінці для повного щастя?